Ворушачи тонкими пальцями, які, здається, можна запалити, мов свічки, Ян Пшиємський починає своє казання, а ми мову ту покірливо слухаємо, ми – і благочесний наш Лаврін Червінка, бо то він сидить навпроти отця єзуїта.
"Дійшов до нас погомін, – мовить отець Пшиємський, – що пан Червінка cum assistentia[6] і трьох незнаних ближче осіб вступив у злочинний зв'язок із самим сатаною, займаючись ночами чаклунством та іншими диявольськими фортелями. Primus testis nobilis[7] Ганна Холявська доносить нам, що бачила, як пан Червінка та незнані ближче особи вночі, при світлі свічок, полум'ям униз поставлених, incantaciones – тобто заклинання промовляли, а потім, перетворившися на літавців, над Ярополем кружляли. А з ними літав ребеліант відомий, поплічник зрадника Палія, який хлопство на бунт підмовляє. Бачили свідки наші, як ребеліант той шаблею над Ярополем вимахував й слова богопротивні й підбурюючі виголошував проти шляхти доброчесної. Хочу я пригадати панові Червінці, що невмирущої пам'яті папа Інокентій VIII у буллі своїй "Summis desiderantes" поклав на наші плечі богопотрібний обов'язок винищувати вогнем чаклунство та чарівництво во славу матері нашої святої, єдиної римської церкви. Хочу я також нагадати панові Червінці, що у зведенні законів церкви нашої богонатхненної, зібраних преподобним Якобом Шпренгером, у його знаменитому "Malleus maleficarum" приповіджено, аби вогняним тортурам піддавати чорнокнижників та чаклунів, які ступили на згубний шлях зносин з дияволом, аби довідатися, хто допомагає їм у цьому злочинному ремеслі".
Цегляними сходинками ступають вони ще нижче, у той потаємний сутерен, освітлений червоним полум'ям, де іржаві блоки на гачках почеплені, а у вогні розпечені залізні дротики біло світяться. Коло вогню кат весело гризе кістку, час од часу запиваючи смаженю добрим подільським вином. Ян Пшиємський та Лаврін Червінка повертаються у келію отця єзуїта, сідають на дубові лави, і розмова їхня точиться далі.
"Ми могли б одразу зачати святе наше діло, згідно зі статтею двадцять другою Магдебурзького права, котра велить нам, не гаючись, провести звинуваченого крізь вогонь і воду, – мовить далі отець Пшиємський. – Але стосовно пана Червінки має наш магістрат вельми зичливу опінію. Тому, не хотячи піддавати тіло панове і душу тортурам, хоч велику призру на пана маємо, і вірячи, що ви єсте добрим християнином і добрим сином матері нашої Речі Посполитої, ми, з допущення божеського, обмежившись libera confessata, тобто допитом без тортур, маємо намір пана Червінку звільнити".
Радість пише свої непевні знаки на обличчі Лавріна Червінки, та завчасно. Бо тихо ворушить пальцями отець Пшиємський.
"Але пан Червінка мусить довести, що гідний він нашого зауфання, тобто довір'я нашого. Він мусить освідомити нас: хто його спокусив, хто штовхнув його на шлях схизми? Хто отой Паліїв поплічник? Коли і задля якої мети зайшов він до Ярополя? Де переховується? Які слова сатанинські казав він панові Червінці? Хто з яропільців, відомих пану Червінці, вступив з цим ребеліантом у зговір злочинний? Мусить пан Червінка, аби переконати нас у чесних своїх намірах, підписати отсей пакт, кров'ю власною його скріпивши".
Отець Пшиємський подав Лаврінові Червінці аркуш, і читає наш герой, тремтячими руками держачи цей папір, отаке:
"Pactum in praetorio Jaropoliensi, Sabbatho ante festum Sancti Jacobi Apostol proxima , anno 1703:
"Дня сього, я, міщанин міста Ярополя Лаврін Червінка, перед лицем господа бога всемогутнього, єдиного як для римсько-католицької, так і для греко-руської та греко-католицької церкви, присягаю кров'ю своєю і навіки-віків, що, бажаючи сили свої докласти в боротьбі з сатанинськими помислами та ребелією, яко християнин вірний, сьогодні та in futurum[8] і буду сповіщати отців церкви святої католицької про всі вчинки, які можуть зашкодити великому вченню християнському, державі нашій та маєстатові королівському, вчинені різними свавільниками, і складу реєстр оних осіб, згідно з своїм розумінням. Якщо ж присяги сеї я, Лаврін Червінка, не дотримаю, хай скараний буду я на confessata corporalis[9], виконані през ката нашого міського, майстра Кшижановського, після чого на горло хай буду скараний. Amen".
Як би мені хотілося отут скінчити історію цю смутну, доблесні читачі мої! Та не можу поставити я на цьому місці рятівну крапку, бо поклав собі все вам повідати, що побачив я в часі того нелюдського експерименту, попровадженого професором Скуратовим.
Мовить далі отець Ян Пшиємський голосом тихим, майже голубиним: "Роблячи communicatio conclusio[10], кажу, що ступає сьогодні пан Червінка на дорогу слави та звитяги... Се дорога великих чеснот, бо се дорога боротьби за істину господню. Хай позбудеться пан Червінка тих гризот совісті або сумління, котрі можуть заввидитися йому на самім початку його богопотрібного спрямування, бо, primo[11]: пан Червінка укоронований буде небесною благодаттю та милостію божою, secundo[12]; пан Червінка винагороджений буде у найближчім терміні тридцятьма дзвінкими, і, tertio[13]: комісія наша та пакт сей зостануться у повній конфіденції, тобто таємниці, на віки вічні, через що ім'я пана Червінки лишиться чистим і незайманим і не зазнає (dyffamatio[14] в очах громади яропільської, вобец чого не мусить пан Червінка за життя своє боятися перед обличчям пам'ятозлобних ворогів наших, в чому я, отець Ян Пшиємський, на хресті святому присягаюся".
Він виймає невеличкий срібний ніж і подає його нашому Лаврінові Червінці. Настає страшна мить: герой наш розтинає ножем тим єзуїтським палець і кров'ю своєю підписує пакт...
Професор Скуратов блимнув запальничкою – закурив сигарету, дивлячись, як ставить свій підпис Лаврін Червінка у неіснуючому присмерку того давно померлого липневого дня.
І швидко – швидко! – велике свято у Ярополі зачинаєтьсяі Б'ють барабани, драгуни оточили майдан перед домініканським костьолом, а на дерев'яному помості весело походжає майстер Кшижановський – на його голові чорний каптур з прорізами для очей, віц убраний у червоні штани та чоботи, а більше на тілі його гладкому та спітнілому нічого нема, бо день сьогодні спекотний. Сонце вже перехилилось за браму Потоцького, хилиться до вечора, але гаряче марево не спадає, їдка курява стоїть над містом, бо валкою через Яропіль ідуть вози з дровами та соломою – туди ж, куди й ми з вами поспішаємо – на майдан. Збігаються старе і мале, щоб подивитись на превелике диво: як палитимуть на вогнищі схизматика і бунтаря, ребеліанта і безстрашного козака, вірного товариша полковника Семена Палія, сотника Григора Гамалію – колишнього студента Києво-Могилянської академії, безвірника і чорнокнижника, що прилетів до Ярополя на літавці, – як каратимуть на горло Григора Гамалію. Так, брати мої, саме так! Це був Григір Гамалія – той, про кого народ наш склав пісні й думи...
Це був він.
А старець наш благочестивий, Лаврін Червінка, тюпає довгими коридорами замку Потоцького, і дзеленькає у шкіряній торбинці червоне золото – тихо і мелодійно дзеленькає, мовби птахи золоті десь весело щебечуть... Птахи золоті стрибають у серці Лавріна Червінки, але назустріч йому, у іржавому громі кайданів, йде Григір Гамалія, його побратим, котрого ведуть жовніри на муку. Цей грім кайданний – мовби якісь монстри-покручі залізні танцюють, кривляються, підморгують – а ми щось знаємо, Лавріне Червінка, а ми щось знаємо! Зупинився Григір Гамалія, зіткнувшись віч-на-віч з побратимом колишнім своїм.
– Ти довго житимеш, юдо іскаріотський... Але довіку нестимеш той вогонь, що спалить мене. Твою душу палитиме він до скону... Завжди, коли вогонь бачитимеш, я ввижатимусь тобі. Жаль мені тебе, Лавріне, бо ти мертвий єси... Я попелом впаду на рідну землю, ти ж мертвою марою блукатимеш по ній. Що довше житимеш, зраднику, то страшніші дні й ночі твої ставатимуть...
Мовивши так, пішов Григір Гамалія далі, і знову затанцювали залізні монстри-покручі, язики зачали показувати, підморгувати: ти не бійся, Лавріне Червінко, ти не бійся! Вічная тобі пам'ять!
А на майдані до стовпа майстер Кшижановський прив'язує Григора Гамалію. Сирицею перетягує високе чоло молодого віщуна, цурку вставляє у цей пас тортурів та починає перекручувати її, щоб вигнати схизмацькі думки з ясної сеї голови; потім ганчіркою, у дьогті змащеною, перев'язує майстер Кшижановський очі Григора Гамалії – щоб не побачили вони того, чого інші не бачать.
А в натовпі погомін повзе, що то літавця схопили, що то є літавець, який над Ярополем кружляв уночі, мов кажан, що прилетів він з Києва, цей літавець, де, звісно, усяких чудес пребагато та чорнокнижників і чародіїв, що чесний люд каламутять, тьма-тьмуща. Плачуть-ридають у натовпі вірні Бонавентура Шпак та Барнабас Швидницький, які, бороди поголивши, у хлопське вбрання переодягнені, стоять – дивляться, як бере безсмертя сотник Григір Гамалія.
Вдарили барабани й замовкли. Підстароста магістрату яропільського Ізидор Гречка виголосив вирок духовного суду яропільської капітули.
Вогонь злетів до неба, огорнувши Григора Гамалію, він обпалив і нас – тих, хто сидів у притемненій цій залі, і навіть холодний, незворушний професор Скуратов – і той забув про сигару та свою апаратуру, а дивився мов зачарований, як навколо нього кружляє той вогонь невблаганний...
А ми раптом у якісь ідилічні місця потрапляємо. Лани, від пшениці золотаві, левади сумирні, яри темно-зеленими зморшками до ріки збігають... Таж це Рябий Хутір! А по селу наш Лаврін Червінка ходить, та не підтюпцем, як зазвичай, а повагом, поволі, черевце своє несе гідно, й усі, хто по дорозі йому трапляються, брилі скидають і до землі кланяються. Диво, та й годі!
А наш Лаврін вже на ґанку великого поміщицького будинку стоїть у жупані, золотом гаптованому.