Біля нього — блакитна ширма з намальованими на матерії фантастичними чаплями, чайками, фламінго. За ширмою — вузьке ліжко Надійки, посередині кімнати — столовий стіл, а під стіною — маленька коричнева шафа для посуду.
Надійна вже прокинулась, але очі ще не хочуть розплющуватись.
Сьогодні можна поспати довше. Затишок і тепло, відчуття хорошого відпочинку пройняло кожен мускул, ліниво охопило зігріте, безвільно розплатане тіло. Спочатку Надійна поворухнула ногою і розім'яла пальці. Почула шелест біля Аркадійового стола і здивовано виглянула з-за ширми, подивилась на годинник.
— Аркашко-синашко, доброго ранку!
" Доброго ранку, мамо! Мамо, ти спиш í ніби не дихаєш, тихенько, як муха,— не відриваючись від роботи, сказав Аркадій.
— Дякую за порівняння...
— Ну, пробач! Як чижик, коли тобі не подобаються комахи...
— Це інша справа. Аркашко, чого так рано встав? — лежачи на боці і підпершись рукою, спитала Надійка.
— Мамо, я нічого не розумію. Години дві морочу голову і не знайду причини, чому вчора несподівано замовк приймач.
В сіренькому широкому платті, що правило і за халат, заспана Надійка вийшла з-за ширми, підійшла до сина і подивилася через його плече на стіл.
— І ти встав о шостій годині крутити оті гвинтики? Що ти робитимеш удень?
— Сьогодні день у мене завантажений, багато справ. Найголовніше, підемо дивитись електромотор, а потім до Вовки працювати... Здається, мамо, я вже починаю розуміти, це ти підійшла і допомогла.
— А ти завжди мене слухай.
— Я слухаю. Правда, не завжди, бо я вже великий. На півсантиметра вищий за тебе, і цього ти не забувай.
Недавно мати з Аркадієм жартуючи посперечалися, хто з них вищий. Стали біля стіни, одкреслили рискою зріст кожного, і виявилося, що син вищий за матір на півсантиметра.
— Що великий, то правда,— зітхнула Надійка.— Все ж таки послухай мене і займись сьогодні географією, за яку ти дістав "нз".
— Я казав, мамо, що географію знаю! Розповідав уже тобі!..— стримуючи роздратування, сказав Аркадій.
— Розповідав... Але повинна тобі сказати, що я бачила завідувача вашої школи. Зустріла його в райкомі, де хотіла поговорити про школу. Виявляється, що ваш учитель географії старий червоногвардієць, був на кількох фронтах, ударник і один з кращих учителів. Це було сказано завідувачем в присутності культпропу райкому, і я опинилась в ідіотському становищі.
— Виходить, мамо, що я говорю неправду, що я збрехав? — пильно глянув на матір Аркадій.
— Хто знає... Може, збрехав, може, помилився... Завідувач — член партії, відповідає за школу, за людей, що там працюють, і за дітей. А бити по обличчю свого товариша — це не метод для налагодження взаємин між людьми в соціалістичній державі і в радянській школі. Тепер не кам'яний вік, щоб з кулаками і з дубинками кидатись на товариша,— сказала Надія.
Аркадій стояв блідий. Злі очі втопив в обличчя матері. В тремтячій руці затиснув жмут дроту:
— Я збрехав? Брехун... Бачиш, яка ти! Він член партії, а хіба немає партійців, що помиляються, що не можуть бути педагогами і... Чому немає підручників? Чому не можна їсти наших сніданків? Завідувач приймає своїх гостей у школі, це теж брехня?
— Ти не хвилюйся, треба все перевірити, дізнатись і сказати. Ви ж піонери!
— А хто нам повірить, коли мати не довіряє? Хто?.. Гаразд, ми знайдемо, до кого піти, і нам повірять. Я... збрехав!..— з тяжким болем крикнув Аркадій. Сів, кинув жмут дроту, схопив знову. Відкинув стільця і підійшов до матері.
— Мамо... Ти мене зовсім не любиш... Ти розмовляєш зі мною завжди, як наставник або сторонній вихователь. Я не розумію, ти дуже добра до мене, але... чому така холодна? Я ж твій син, думаєш, мені легко? Збирався в комсомол, хочу, мрію бути комсомольцем! Готувався, думав — з піонерів передадуть... Я ніколи цього не говорив тобі, мені зараз так тяжко...
Всі сили зібрала Надія, щоб встояти на місці, не обіпертись рукою об стіл. Затремтіли коліна, ніби під ногами тряслася земля.
Кинутись на шию цьому високому розумному хлопцеві, синові, і все розповісти про кожну хвилину, секунду, що передумала про нього і віддала йому. Віддала все своє життя, яке залишалося від роботи. Розповісти, як це тяжко мати сина і бути завжди зайнятою, рідко бачити дитину і знати, що хлопець цілий день серед чужих людей... Але повільно, спокійно сказала:
— Я помітила, Аркадію, що ти соромишся мене. На вулиці ніколи зі мною не підеш. Ще до трамвайної зупинки пройдеш, а далі — нікуди.
— Я ж не маленький, щоб мене за ручку мама водила вулицею! Дорогу всюди сам знаю, і ти теж,— похмуро пробубонів Аркадій.
— Ти говориш, як егоїст, черствий, нечутливий...
ПІД час сніданку сиділи мовчки. Дивились кожен у свою тарілку і не сказали жодного слова. Нарешті Аркадій спитав:
— Ти йдеш, мамо? Підемо разом... Я поїду вісімнадцятим номером і проведу тебе до трамвая.
На вулиці теж ішли мовчки. Аркадій розважливо озирався на всі боки, ідучи поруч із матір'ю. Раптом він випередив її трохи і звернув з тротуару. На розі стояла трансформаційна будка,— сіра, висока, вона чимсь нагадувала секретну шафу. На сірих стінках кілька разів намальовано чорний череп людини і написано: "Торкатись не можна — смерть". Аркадій байдуже підійшов, помацав череп, постукотів по металу, чи гуде, спробував, чи відкриваються двері. Надійна удала, що не помічає Аркадійових жартів.
— Мамо, нам переходити на другий бік. На нашому шляху дуже багато цікавого. Поглянь, яка машина, нового випуску.
Авто наближалось, коли вони зійшли з тротуару. Надійна побігла і спинилась на другому боці вузької вулиці, перевантаженої рухом. Обернувшись, побачила: Аркадій іде по бруку своєю звичайною ходою, і на сантиметр не збільшуючи кроку... В'їдлива, різка сирена захлинається застережливо, зараз машина зіб'є Аркадія з ніг. Раптом страшно зойкнули, заверещали всі гальма, авто спинилось на повній ході. Надійка з розпачем кинулась уперед, зробила два кроки, але загородив дорогу трамвай. Трамвай проїхав — Аркадій так само спокійно підійшов до матері. Дійсно, авто мало не зачепило його крилом. Посміхаючись, спитав:
— Чого ти стоїш серед вулиці? Для тебе є тротуар...
Надійка нічого не відповіла. Аркадій робив навмисне такі експерименти після материних нарікань. Не раз показував їй свою спритність і витривалість. Але хіба це доказ?.. Знову нагадати йому своє прохання? Ні, не треба! Він сам розуміє, що мати боїться за нього. Розуміє... Але хоче довести свою перевагу над нею, над жінкою, яка навчає його, а сама боїться, щоб Аркадій не спіткнувся. Була в армії, з кулемета вміє стріляти, а тремтить за сина.
Настирливо застрочив трамвайний дзвінок, вагони мчать, ніби взяли розгін з високої гори. Аркадій озирнувся і раптом крикнув:
— Мій вагон, я поїхав! Не гнівайся, мамо!
Зірвався з місця і побіг вздовж рейок. Вагони насунулися на нього. Побіг біля задніх східців переднього вагона, виставивши вперед руки. Розстебнуте пальто мчить за ним і, розвіваючись, переслідує, як чорна тінь. Стрибнув до вагона, вагон рвучко сіпнув і кинув Аркадія уперед. Мати закрила очі...
Немов людина, що несподівано загубила зір, мати поточилася до паркана. Намацавши пальцями опору, спинилась і завмерла...
За ту коротеньку мить осліплими очима побачила розтерзаний труп сина, пошматований безжалісними колесами байдужої, упертої машини. Калюжа крові на дорозі спливає в рівчачок між рейками і тече брудним струмком. Непотрібні цурпалки-ноги лежать поруч у жовтих черевиках з наспіх зав'язаними шнурками...
А очі? Очі широко розплющені від муки, як у того Аркадія, в батька, що помер у неї на руках і в останню хвилину хотів її втішити... Сказав, щоб берегла сина. В останню хвилину життя батько знав, що у нього буде син! Син дивиться такими очима...
— Надюшко, чого він як навіжений стрибнув на трамвай? Така тихенька, а довела бідолаху, не витримав... Геройський у тебе парубок, ходім!
Здивовано розплющивши очі, Надійка немов прокинулась і побачила: трамвай з хрипом завертав за ріг, а на східцях стояв Аркадій, махав рукою. Радісно відповіла синові на привітання. Ріг білого будинку по шматочку проковтнув вагон; тоді Надійка помітила біля себе знайому — інструктора міськпарткому.
— Який парубок, то мій син!..— засміялася Надійка.
Здивована вкрай знайома закидала Надійну запитаннями і ніяк не могла заспокоїтись. Такий дорослий син, яким чудом? Скільки ж років матері?
Надійці стало дуже весело — вона має такого дорослого сина...
...Цілий день Надійка думала про вранішню розмову з сином і про безглузді вибрики Аркадія. Не покинули її ці думки і коли прийшла до Максима Коваля. Вони умовилися йти в театр. Обіцяла зайти сама, бо давно не бачила Одарку Іванівну. Хотілося трохи поговорити з старою енергійною жінкою, з якою зв'язує їх спільне горе.
Виявилося — Максима ще немає, не приходив. Збирався дома обідати, але десь завіявся на заводі.
— Коли вже він відпочине? Хіба можна стільки працювати? Приходить додому пізно, а вдосвіта йде на завод,— поскаржилася Одарка Іванівна.
— Можна і треба багато працювати. Ось витягнули завод із прориву, план виконуємо, а тепер налягаємо на якість — легше буде. Та я не розумію, чого він там сьогодні сидить...
Надійна звичним рухом поправила перед дзеркалом волосся. Одарка Іванівна пильно стежила за нею, оглядала постать Надійки і сказала:
— Хороша ти жінка, Надю, і красива, молода, одягаєшся, як панночка. Чого ти не виходиш заміж? Знаєш що, виходь за Максима, і я щаслива буду. Така пара, мов підібрані одне до одного. Весілля справимо, я на старості літ потанцюю, каблуків не пожалію. Га, Надійна?..
— Весілля? Досить з мене, Одарко Іванівно, одного весілля. На все життя каменем в душі залягло... Росте син без батька. Знаєте, як хлопцеві в такому віці погано без рідного, старшого, авторитетного мужчини...
Надійна пройшла по кімнаті, оглянула портрети знаменитих жінок над столом Кіри, замислилась. Непомітно розмова перейшла на спогади. Оживали образи, події, які, здавалось, повинні були стертись майже за півтора десятка років. Надійка розповіла про своє весілля, в якому брав участь і старий, заслужений командир ескадрону Семен Коваль, славний кіннотник, воїн і чоловік Одарки Іванівни.
Надійка дивилась у вікно, ніби звідти прилетить зараз несподівана тривога.