Просто навпроти дверей під стіною — стіл. Над столом на стіні — ряд якихось фотографій і гасова лямпка. На столі — пляшка, чарка, револьвер і купа паперів. А над паперами сиділа, зігнувшись, бліда людина в шинелі наопашки й курила.
Максимів погляд сковзнув по всьому в кімнаті й зупинився на тому, що відразу найбільше кинулося йому в вічі. Це було розкуйовджене ліжко з купою безладно розкиданих подушок і зім'ятою периною, серед яких, млосно розметавшись, лежала... напівоголена дівчина — в такій позі, в якій її було залишено, мабуть, після запаморочливо-пристрастних обіймів, доведену до забуття чи до сну...
"Цікаво, — майнула іронична думка в Максимовій голові, — чи це також належить до засобів психічного впливу на нашого брата?.."
Але ця картина в статиці тривала всього лише коротку мить. Потім дівчина підвелася, солодко потяглася й, опустивши голі ноги з ліжка, встала. Ще мить стояла в самій лише короткій сорочині перед Максимом, зовсім його не помічаючи. Потім, не кваплячись, іще раз потяглася, як кішка, й повільно, не помічаючи й далі Максима, мовби його тут зовсім і не було, вийшла в сумежну кімнату...
Людина за столом, здавалось, також зовсім не зауважила присутности Максима, — навіть не підвела голови, навіть не поворухнулась, навіть і не глянула — кого ж привели. Лише згодом промовила — байдуже й безвиразно:
— Сідайте...
Й читала собі далі якісь папери.
Максим сів на стілець насупроти й дивився на людину в шинелі наопашки. Судячи зі знаків на ковнірі френча, це був майор військ НКВД. Блідий, виснажений, неголений, із слідами страшної перевтоми, сидів він над паперами з таким виглядом, ніби він не читав їх, а марив над ними, впершися в них бездумними очима.
"Слідчий", — подумав Максим.
— Я начальник окремої групи при слідчій частині ОСО армії, — промовив нарешті майор, не підводячи голови, — не то відрекомендувавшись так., не то заперечивши цим Максимові думки, що їх він, здавалось, прочитав.
"Ого! Таку інтуіцію має ця людина! — здивувався Максим. — Добре натасканий вовк".
А майор, буркнувши ту фразу, сидів собі далі в тій же позі. Час від часу він заплющував очі і з хвилину не розплющував їх. А розплющивши — знову дивився в папери, не моргаючи. Так тривало кілька довгих хвилин. Потім майор простяг руку до пляшки, що стояла на столі, намацав, — не дивлячись на неї, потрусив її в руках і, не почувши плюскоту, глянув на неї, зітхнув і поставив її геть під стіл. А тоді повернувся лицем до Максима. Спочатку дивився мовчки. Потім одкинувся на спинку стільця й, опустивши очі, затарабанив пальцями по столу, так само мовчки. А коли знову підвів очі на Максима, тихо спитав:
— Ну, і що ж ви скажете?
Голос його був такий же блідий, і втомлений, і просякнутий такою ж смертельною нудьгою чи тугою, як і його обличчя, як і вся його фігура — неохайно вбрана, заяложена, занедбана, опущена.
— Нічого особливого... — мляво відповів Максим, теж із нудьгою в голосі. — Нема чого казати.
— Так... — протяг майор. — Нема чого. Маєте рацію. — І зітхнув... — Усе, брат! Кінці зійшлися... (Помовчав)... А шкода...
В останньому слові блиснула нотка якоїсь трагічної щирости й жалю. "Що, що?!" Такого ще Максим не чув ніколи від слідчого. "Чи, може, він грає?"
А майор, здається, зовсім не грав. Він провів, бринькнув пальцем по стосу паперів, ніби хотів сказати: "Ось, дивись, яка купа, брат!" — і відіпхнув ту всю купу геть, поморщившись.
"Понаписували! Стільки понаписували! І коли вони встигли?" — думав Максим, але не жахався всієї тієї купи поназбираного й понаписуваного "добрими людьми" на нього. Він-бо знав, що суть не в тому, що там понаписувано, а в іншому — в тому "або — або", що його так чудово сформулював той "Кутузов". А вся ця писанина — це лише гра в "законність", формальне виправдання беззаконня.
Так понуро думав собі Максим. А що думав майор — невідомо. Він тільки дивився на Максима туманним зором, ворушив бровами, морщив лоба й щось думав. Притому хмурнів усе дужче й дужче, обертаючи якусь тяжку думу в голові чи якесь прикре почуття в душі. І раптом ударив кулаком по столі й випалив з якимсь незрозумілим злісним докором:
— Ех!.. На чорта ж!.. На чорта ви себе виявили?!.
— Як? — здивувався Максим. — Перед ким?!.
— Та перед оцим ось... — майор глянув у папери. — Перед оцим... Ірчуком?.. Так, Ірчуком...
Максим знизав плечима, не розуміючи, що мав на увазі майор.
Тоді майор вийняв якийсь грубий папір із папки на столі й простяг його Максимові:
— Це ваше?.. Це ви робили?
Ескіз! Так, це був ескіз завіси. Кольорова феєрія вдарила в очі, а разом з нею вдарила й кров в обличчя Максимові.
— Так, це я... Слухайте... — прохрипів Максим тремтячим від гніву голосом. — За цю ж річ уже повішено одного... Мого друга...
— Знаю, — промовив майор тихо й ніби зітхнувши. — Знаю... Але — то була "помилка".
По хвилі майор розгорнув теку, а в ній розгорнув якийсь папір і прочитав... Він прочитав абзац із формули обвинувачення. Це було майже слово в слово все те, що було інкриміновано Миколі німцями, лише тут ім'я Миколи було замінене ім'ям Максима, а замість мови про заперечення ним фашистської "Нової Европи" мова йшла про заперечення комуністичного "нового світу" в формі старої й чужої "родіни". Прочитавши, майор промимрив, пояснюючи:
— Це от... із формули вашого обвинувачення. Але це ще не все. Хоч це — головне, суть.
— Дякую, — промовив Максим уже байдужим голосом.
Мовчанка. Майор зітхнув, закрив теку, знову подивився Максимові в очі, а тоді ще раз узяв ескіз до рук, довго й уважно його розглядаючи. Дивився на нього заглиблено. Нарешті сказав, ніби роблячи підсумок:
— Отже, тут сформульовано повністю ваше кредо й ваші позиції... — Це він сказав невиразно, не то запитуючи, не то стверджуючи, але подивився на Максима запитливо.
— Так, — відповів Максим просто.
— Я вас про це не питаю, голубе, — перебив майор. — Мені це не потрібно. Що ж до цього ось (труснув ескізом), то мені здається — тут також ніякі коментарі не потрібні. Все вичерпно ясно.
Але, на диво, в його голосі не було ні злорадства, ні погроз, ні єхидства чи намагання "впіймати". То був голос не слідчого, як його Максим завжди звик чути в своєму багатому на досвід із слідчими житті. То був звичайний собі, простий, безпосередній людський голос. І він щось хотів йому поміж словами сказати... І раптом Максим відчув себе на самісінькій грані, за якою на нього вже чигає порожнеча. Може, ще цієї ночі, а може, через ніч — і те, що є неминучим, станеться. Щось уже непоправно вирішено, й ця ось людина в шинелі наопашки сама дивиться на те здивованими очима, але вже не може нічим тому запобігти, нічого зарадити. Не може — це ясно. А головне — його, мабуть, самого вражає та безодня ницости й занепаду сумління людського, втіленням чого є тут ось такі-от стоси паперу, нагромаджені заради підлого, спекулятивного, шахрайського торгу, порядком чийогось боягузливого перед кимось самовиправдання. Так подумав Максим. І йому раптом, на цій-от грані, схотілось перед цією людиною висловитись. До краю. Щоб він, цей післанець безглуздя, бодай хоч знав, що є люди, які не визнають щурячих компромісів і торгів із сумлінням.
— Вам це не потрібно, але я все-таки хочу вам сказати, що це так, — звернувся він до майора. — Більше того, я хочу вам сказати, що та формула обвинувачення — ідіотична, бо зроблена мерзотником. Вона мене не лякає, а лише ображає. Не лякає мене й вирок. У суті своїй, звичайно, формула обвинувачення правильна, а значить, і вирок — логічний. Добре. А тепер-от я хочу поставити в тій формулі крапки над "і", щоб вам не треба було вдаватися до допомоги мерзотників. Хочу поставити крапки так, як може поставити той, хто не боїться свого ворога й зневажає його. Завтра на мені "чортополох поросте", мовляв Вишинський. Добре. Моя доля вже вирішена. Отже, уявіть собі, що мене вже немає і це я вже говорю з могили...
Павза. Майор слухав мовчки, застигло. Максим:
— Отже... Ви от нас — мене й безліч нас — називаєте "зрадниками вітчизни", "ворогами народу". Смішні ви. Таж якшо в усьому цьому дурноплясі, в цьому океані підлого рабства, зради й мерзоти ще є патріоти своєї землі й свого народу, то це, власне, — МИ. Бо ж ми єдині стали проти обох розпинателів своєї вітчизни, проти обох ворогів, що розіп'яли наш народ удвох на спілку, й поставили їм обом опір — чим і як змогли. Так. І зрадники зовсім не там; де ви всі показуєте, як той злодій, що, втікаючи, кричить "тримайте злодія!".
— Чи ви знаєте, хто найбільший зрадник вітчизни й найжорстокіший ворог народу? От ви пройшли кривавий шлях на схід, а тепер ідете на захід, — шлях вимощений кістьми наших матерів, сестер, батьків, малесеньких дітей, стареньких бабусь — усіх тих безборонних і безневинних, що їх ви, втікаючи, кинули напризволяще... ви, що тримали меч, роблений для вас народом десятиліттями, коштом величезних народніх жертв і самопосвяти... Ви пройшли шлях, залитий їхньою кров'ю... Та ви й самі — так, і ви також — залиті їхньою кров'ю, хоч і не всі з власної волі. З чиєї волі? Ви це знаєте. Ви знаєте, як то все було, ви свідок... Будьте ж правдивим свідком, подивіться у власне серце, у власну душу й самі собі скажіть нелукаве: хто ж є найбільший зрадник вітчизни, зрадник усього народу, зрадник отих усіх розчавлених, розтоптаних, повішених, замордованих безневинних дітей, матерів, стариків? Нарешті — зрадник і таких-от, як ви?.. І коли ви будете нелукаві,, ви побачите відважну й правдиву відповідь у власному серці. І відповідь та буде...
Максим на мить зупинився, а майор, що слухав тепер напружено, ще більше бліднучи, підняв брови в чеканні відповіді.
"Ну й хто ж?" — спитав самими тими бровами.
— Все він же, "батько народів"...
— Хто, хто? Повторіть!
— Йосип Кривавий — Джугашвілі!..
— Як, як? — перепитав іще раз майор жвавіше; явно збуджений звучанням цього імени.
— Джугашвілі! — повторив Максим твердо, ще й додав: — Сталін!
— Ого!.. Прикажете це записати?
— Як хочете.
— І ви підпишете?
— Певно.
Майор задумався, але, здається, над чимось зовсім іншим. Поворушив губами беззвучно, безвиразно, а далі вернувся думкою до теми й зітхнув:
— Ні, цього... записувати...