"І-і, — процитуємо ще раз дядька, — куди т-твоє діло!.."
Ледве Цебрик з'явився на тім тротуарі, як тип, увесь обвішаний собачими медалями, жетонами та трикутниками, схопив його за рукав.
— Купи дога. Бачиш, — ткнув себе в груди, — увесь у медалях. Дома ще половина зосталася.
Цебрик, оглушений гавкотом і галасом в тім юрмиську, спершу й не второпав, хто з них дог, а хто — господар.
Інший зі спритністю фокусника витягував із пазухи щенят різних порід і тикав їх в обличчя кожному, хто мав необережність проходити мимо.
— На всі смаки собаки. Купляй, налітай!.. Собака — друг людини. Продаю друга за безцінь!..
Де-не-де в гамірному собачому хорі чулося й пискляве "няв-няв". Продавали здебільшого сіамських котів, злих, неласкавих, але — що поробиш? — модних. Сіамці, як правило, поважно сиділи, на плечах у своїх господарів (дехто а торгівців прив'язував їх ремінцями до власних ший) і, звичайно ж, зневажливо позирали на собаче сум'яття внизу. Та досить було якому-небудь велету — доберман-пінчеру чи пойнтеру — вискалити на них око, як горді сіамці, забувши про гонор, миттю ховалися за шиї своїх господарів.
В одному місці юрмився щільний гурт цікавих. Заінтригований Цебрик протиснувся й собі туди і в першу мить відсахнувся. У колі стояв рудувато-сірий, з коричневими підпалинами собака. Та де там собака! Собацюра! Собацюрище! Вовкодав незнаної породи. Сягав він доброму дядькові по пояс. Голова — більша за людську, очища червоні, кров'ю налиті, морда — отакезна. Бульдогова. А щелепи — бррр!!! А лапи... завтовшки з добру руку доброго дядька. А пазурі!..
Страхопудало! Шия, як у бика, спина наче лежанка... Кинеться на тебе таке одоробло — з ніг зіб'є. А схопить щелепами — і не кавкнеш!
— Хто ж то? — вражено протяг Цебрик, бо раніше навіть не підозрював, що в собачому племені водяться такі богатирі.
— Сенбернар, — пояснили йому.
Тут у коло вужем пролізла якась цікава до всього баба й заголосила, хитаючи головою:
— Ой ти ж мій біднесенький собачка!.. І чого це вони на тебе всі повитріщалися?
І в пориві ніжності погладила "бідненького собачку" по товстелезному хвосту.
Так, легесенько погладила, ласкаво.
Сенбернар ліниво повернувся, з подиву вирячив на старушенцію свої очища, відкрив пащеку (стара від такого видива ледь не зомліла) і гавкнув, що мало означати: "Ну чого ти лізеш до хвоста, бабо? Що тобі — робити нічого? Теж мені цяцьку знайшла! А вже не маленька, пора б і знати, що чіпати чужі хвости не зовсім і пристойно!.."
Стара, хрестячись, пірнула в натовп.
Між ногами в сенбернара (він виявився собачим батьком) вовтузилося двоє тлустих, опецькуватих собачат — в мініатюрі точна копія свого здоровенного батька. За кожне собача господар правив, по сто п'ятдесят карбованців.
"Кабана можна за таке цуценя купити, — похитав головою Цебрик. — І хто ж за них стільки грошви відвалить, га? Чи люди подуріли вже зовсім?.."
Але тут його хтось смикнув за рукав і обірвав подальші роздуми. Цебрик обернувся, перед ним стояв знайомий чоловічок в куценькому витертому піджачку. В руках він тримав щось загорнуте в шмат ряднини.
— Ей, друг?.. Це ти Біма хотів?
Тільки тут Цебрик, нарешті, згадав, для чого він сюди прийшов.
— Ну?.. — нетерпляче запитав: — Дістав?
— За кого ти мене маєш? — з потугою на гордість прохрипів чоловічок. — Сказав — закон.
Цебрик хотів було сказати, що він має його за алкаша (ач, як трясуться руки, ряднини вже не може розгорнути спокійно), але стримався. "Чорт з ним, — подумав, — аби щеня дістав. Дітей я з ним, як кажуть, хрестити не буду..."
Чоловічок з червоно-сизим носом нарешті розвернув.
На ряднині в нього сиділо собача, маленьке, злякане, тремтливе, але... Але це була точна копія "кіношницького" Біма: біле, крапчасте, з рудими підпалинами по боках, вуха відвислі, одне — чорне-чор-нюще...
— Що й потрібно було довести! — весело вигукнув Цебрик. — Ну, здорово. Виросте — вилитий Бім буде!
— Точно як у кіно, — підтвердив чоловічок. — Чистокровний голландський сетер-гордон. Один на все місто був, для тебе вирвав. А предки в нього кращі, ніж у нас з тобою. У батька і діда — купа медалей, у відро не вбереш! І навіть його собача баба з пачкою дипломів. Бери хутчій, бо як побачать мисливці такого сетеряку, то з рядниною в мене з рук вирвуть.
"Гм... Скільки ж йому дати? — міркував Цебрик, мнучи в кишені всю свою зарплату — 65 карбованців. —Таке цуценя та ще й не сенбернарової породи, мабуть, дріб'язок коштує?.. Відвалю йому на півлітру і хай котиться звідсіля та знає мою щедрість".
І дістав купюру.
— Гаразд, беру. Цей сукин син якраз підійде моєму шефу. Ось тобі п'ятірка, здачі не треба.
Чоловічок у потертому піджаку ображено шморгнув червоно-сизим носом.
— Та ти що-о, друг? Насміхаєшся?
— Н-ну, карбованця ще на пиво підкину, — роздобрів Цебрик. — Шість карбованців — це гроші. Зрештою, я ж не порося в тебе купляю і не того здорованя-сенбернара.
— За порося я і не торгувався б з тобою, — прохрипів чоловічок. — А це ж порода з пород! Голландський сетер. Та ще такий, як Бім. Та в мене охотники за сотнягу з рук вирвуть. А тобі, ладно, по знайомству дешевше уступлю. Та й пивцем ти мене пригощав — враховую. Гони шістдесят і будь здоров, керя!
— Тю... Та шістдесят — це майже моя зарплата.
Але тут Цебрик своєчасно згадав, що купляє копію Біма не для себе, шеф гроші поверне (до речі, він навіть підкреслив, що для свого онука за будь-яку ціну візьме), тому махнув рукою.
— Ат, давай свого сетера! Ось тобі шістдесят. Мені все одно, шеф гроші до копійки поверне, а його онуку радість буде.
І тільки він дав чоловічку гроші, як, покриваючи гармидер собачого торжища, пролунав сполошений крик:
— Бра-а-атці-і-і!!! Мілі-і-і-іція-а!!!
Чоловічок тицьнув Цебрику собача.
— Ховай у пазуху й масти п'яти. Міліція оштрафує ще й собача твоє конфіскує. Тут же заборонено продавати й купляти.
І, вбравши голову в плечі, зник, наче крізь землю провалився.
В одну мить незаконного собачого базару на самовільно окупованій території наче й не було.
У всіх напрямках втікали і власники собак, і самі собаки.
Власники дарма, що на двох, а, втікаючи, обганяли навіть своїх менших чотириногих братів, котрих цієї неділі вони не встигли продати.
Собача дрібнота, яка не дбає про збереження своєї репутації — болонки, пуделі, шпіци, тер'єри, такси втікали з верещанням і дзявканням, а ось солідна собача компанія — вівчарки, доги, пойнтери, доберман-пінчери — чесала з достоїнством, мовчки.
Тільки доберман-пінчер — чорний собацюра з добре теля завбільшки — ненароком збивши з ніг якусь бабу (та заверещала не своїм голосом), змушений був гавкнути... Так, не сильно, крізь зуби, та й часу не було коли поширше розкривати рота. Тому гавкнув хоч і крізь зуби й один лише раз, але так гавкнув, що в баби й мову відібрало. Надовго. І правильно. Що він — доберман-пінчер — просто так збив бабу, з нудьги? В такому сум'ятті і його самого могли збити з ніг, тут не зівай. То чого ж його верещати на увесь Червонокутський базар?..
Посеред спорожнілого торжища залишився, один лише велетень сенбернар. Його хазяїн дав драла, з поспіху забувши відв'язати свого друга-богатиря, і сенбернар водив сюди й туди налитими кров'ю очима, певно, не розуміючи, що сталося. А тоді — дійшло до нього чи що? — раптом гекнув, як добрий дядько перед сильним ударом колуна, ось так: — "Ге-ех!!!" — і рвонув з такою силою, що вирвав чималий шмат металевої ажурної огорожі й потягнув її по тротуару з гуркотом і дзенькотом, наганяючи ще більший ляк на втікаючих, як двоногих, так і чотириногих...
І тільки сіамський кіт, в паніці випавши з чиєїсь пазухи, стрілою вилетів на гладкий залізобетонний стовб і аж на самому вершечку, задерши хвоста та наїжачивши свою голубувату шерсть, розпачливо нявчав, не відаючи, певно, а як же спуститися назад з цього височезного і гладкого стовпа?..
5
— Бімко, ти будеш нарешті спати, дідько б тебе забрав?!!
Собача, прозване так Цебриком за деяку схожість із знаменитим кіногероєм Білим Бімом Чорне вухо, зачувши нарешті живий голос серед чужої, холодної і такої страшної ночі, де не було теплого маминого живота і її пестливого рідного язика, підстрибнуло і що було духу радісно задзвякало, бо гавкати, як гавкає все солідне й поважне собаче плем'я, воно ще не вміло та й поки що не мало на те вокальних даних.
А оскільки новоохрещений Бімко ще, на щастя, не. розумів значення вельми поширеного серед людей дружнього побажання: "Дідько б тебе забрав!..", то енергійно замахав куценьким хвостиком, потім підстрибнув і, не знаючи, як ще виявити свою буряну радість, закрутився посеред кімнати дзиґою.
— Ну, годі, годі, — позіхнув Цебрик. — Так і бути: віддам тебе, не дідькові, а — шефові... Хоча різниця між ними, правду кажучи, незначна, але шеф, принаймні, хоч гроші за тебе поверне. Таке мале, а шістдесят рубчиків за тебе відвалив. Що то значить знаменита мисливська порода — голландський сетер-гордон. Прямо тобі принц заморський і кум королю!
"Принц заморський", відчувши, що до нього ніхто не йде, а слова, бодай і з теплотою мовлені, ще ніколи не гріли його, то він ображено так заскавулив, наче лезом шкріб по склу.
— Ну, брат, ти і мастак давати концерти серед ночі. — Цебрик простягнув руку і погладив тремтяче крихітне тільце. Бімко на радощах перевернувся на спину, задер, лапки, замахав ними, як тільки міг, а не знаючи, як ще гарячіше подякувати Цебрику за увагу, пустив тоненький щоправда, тепленький фонтанчик...
— Та ти, виявляється, культури й не нюхав? А ще з роду знаменитих голландських сетерів! — відчитував його Цебрик. — Та порядний сетер за такий вчинок у куток би тебе поставив. Це як кожен цвіркатиме на радощах, то що ж тоді буде, га? Ось віддам тебе шефу, можеш його хоч і всього на радощах оббризкати, а я тут при чім?
Бімко ображено повискував.
— Що, не любиш, коли тобі мораль вичитують? Ох-ха-ха!.. Хто її, ту мораль, переварює. Остання собака і та намагається відвернутись, коли їй мораль вичитують... Та годі, годі, не буду більше тебе виховувати. Таке мале, а яку колотнечу здійняло! Спи, ніч для того і є, щоб спати.
Давши собачаті таку мудру вказівку і розтовкмачивши йому значення сну в житті всього живого, Цебрик, гадаючи, що свою місію він виконав чесно, а тому повернувся до стіни, смачно позіхнув і тільки-но склепив повіки, як Бімко здійняв таке відчайдушне скавучання, що довелося вставати.
— Бімко, май же совість! Третя година ночі.