Парад планет

За винятком хіба що єдиного Корогли, котрий ніяк не міг перейнятися симпатією до яблунівського любомудра, та заповзятого й самозакоханого Козака-Мамариго. Щоправда, поки грибок маслючок проводив тонкі історичні паралелі між Аполлоном і Аполлоном Кіндратовичем, у академіка випадково самовимкнувся французький слуховий апарат, подарований начебто марсельськими докерами, тому-то Козак-Мамари­го й не оцінив по достоїнству сказаного, тому-то, знову ввімкнувши французьку слухавку, він ще раз кинувся вперед зі своєю ерудицією, мов індик на червоне. З його рота сипнули якісь еліпси, циклоїди, епіциклоїди, гіпо­циклоїди, параболи, гіперболи, параболоїди...

В академічній компанії незворушний, самовдоволений грибок маслючок скидався на оте українське дерево, про яке говорять: "Дарма верба, що груш нема, аби зеленіла! " Звідки-бо академікам, які начебто все знали, та й було знати, що він не тільки бачить справжні срібні німби над їхніми головами, не тільки бачить з'їдені ними сніданки та обіди, не тільки внутрішні болячки, а й кожну думку їхню читає! І хай ти будеш хоч семи вершків у лобі, і хай би ти любив їздити — і не любив саночки возити, і хоч би ти хотів багато мати — і ще більше спати, однаково від грибка маслючка ні з чим не сховаєшся.

І коли з рота академіка Аполлона Кіндратовича Ко­зака-Мамариго, нарешті, в запашне яблунівське повітря літнього вечора перестали сіятись усякі там теореми Де­зарга й Паскаля, Хома невірний і лукавий ступив якийсь крок по споришу до академіка Козака-Мамариго й сказав:

— Еге ж, чули ми про мильні плівки на контурах, чули й про формулу Лапласа про поверхню рідини в капілярі. Як то мовиться, козел в огороді, а п'яниця ключник! А скажіть, шановний Аполлоне Кіндратовичу, глухота вам не заважає?

Академікові Козакові-Мамариго від несподіваного за­питання заціпило, і в його запальних речах не стало браги, а на обличчі відваги.

— У диспуті мені допомагає французький слуховий апарат, подарований марсельськими докерами!

— Апарат, може, помагає, зате глухота заважає, — не без афористичної влучності відповів грибок маслючок. — А чи не хочете ви позбутись французького слухового апарата?

— Але ж це подарунок марсельських докерів!

— Еге ж, від дідового сусіда молотників! — усміхнувся грибок маслючок так, що академік Козак-Мамариго зблід, зрозумівши: цей скотар знає і про його другу жінку, з якою він живе у громадянському шлюбі, й про її сина-футболіста, якому доводиться чи то вітчимом, чи то й ні. — Давайте лишень слухавку, а я вам вуха полікую!

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ,

де Хома раптово обертається на народного голкотерапевта, вправно лікуючи від глухоти академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго, а інших світил науки також рятує від болячок

Треба сказати, що академік Аполлон Кіндратович Ко­зак-Мамариго звертався по медичну допомогу до кращих вітчизняних і зарубіжних вухогорлоносів. Вітчизняні вухогорлоноси заспокоювали вченого, кажучи, що буває гірше. Звісно, лучче одно око своє, ніж чужі обоє, звісно, сліпий сліпому стежки не вкаже, звісно, сліпий не баче, а кривий не скаче, але ж у вас, Аполлоне Кіндратовичу, зовсім не так. Для вас, мовляв, не тільки двох, а й однієї обідні правити не будуть, вам не болить — отож ваш язик і не кричить. Вам не треба, щоб баба ворожила та й головою наложила. Про вас, глухого, не скажеш, що вам ані смерті, ані попусту, щоб вам уже не милий світ, що вам уже не топтати ряст. Глухому — скрізь добре, бо глухий — це не старий та дурний, до нього старість ще не йде й хвороб не веде, йому не треба жувати воду, коли хліба нічим.

Так заспокоювали академіка Аполлона Кіндратовича Козака-Мамариго наші внутрішні, себто вітчизняні, вухогорлоноси. Зарубіжні вухогорлоноси теж делікатно натя­кали, що глухота минеться, коли чоловікові умреться, що смерть не перебирає — бере також глушманів і тетер, що глухому викопають яму не вужчу й не мілкішу, ніж сліпому чи кривому.

Звісно, від таких розмов із вітчизняними та зарубіж­ними вухогорлоносами академік Козак-Мамариго почував­ся значно краще, подеколи здавалось, що може обійтись без французького слухового апарата, начебто подарованого марсельськими докерами. І потай від усіх він плекав сокровенну мрію, що смерті шукати не треба — сама прийде, а коли смерть прийде, тоді вже він напевне позбудеться глухоти!

Отож, коли в той пріснопам'ятний вечір грибок маслю­чок, якого нікому з академіків не пощастило подужати в стихійних інтелектуальних турнірах, та й пообіцяв полі­кувати слух великого спеца в галузі технічних наук, в очах колег засвітилась надія на чудо. Бо якщо хтось із них навіть усе своє свідоме в науці життя й боровся з народною медициною, то — будемо відверті! — до кінця людської подоби не втрачав, десь у неофіційному зака­марку душі вірячи в цілющу силу до кінця не вбитої ним народної медицини. Аполлон Кіндратович належав саме до таких світочів нашої науки. Він подивився на грибка маслючка очима небіжчика, якому забули покласти мідні п'ятаки на повіки, й сказав:

— Авжеж, до біса всякі там фазові простори та топо­логічну структуру складних органічних полімерів у моєму мозку! Поки купило не притупило, купую, Хомо Хомо­вичу, ваш товар, бо те купуєш, без чого не пробудеш!

Гай-гай, і цей академік під впливом Хоми невірного і лукавого не зміг не черпнути зі скарбниці яблунівської народної мудрості, коли з тієї глухоти став якийсь зиск викроюватись.

— Давайте, хлопці, за курник! — скомандував старший куди пошлють. — Там народ не підглядатиме.

Шефи притьмом слухняною отарою посунули за курник слідом за грибком маслючком. У кущах дерези поспинялися. На обрії сідало сонце, з поля поверталась, мукаючи, худоба. Обличчя в Хоми невірного й лукавого було чер­воне, мовби підмальоване вечоровою сонячною кров'ю. Й коли маститий Мастодонтов-Рапальський уже дивився на яблунівського колгоспника, як на новоявленого месію, то губи Йони Ісайовича Корогли тремтіли саркастичним усміхом.

— Роздягайтесь! — наказав старший куди пошлють ви­датному спецу із технічних наук.

Академік Козак-Мамариго спершу лякливо схопився за полотняні штани, фарбовані бузиною, далі розгублено смикнув за китайку-поворозку свою вишивану сорочку.

— А може, тільки рукав сорочки закотити? — несміливо пробелькотав.

— Хто ж лікує від глухоти людину, в якої закочено тільки рукав? — заперечив грибок маслючок.

Заперечив, звертаючись до всіх присутніх за курником шефів, наче до своїх асистентів, і вони дружно та мудро кивнули головами. Бачачи, що колеги повністю підтри­мують Хому й розуміючи, що тут не Будинок культури, який зобов'язує до певних норм поведінки, Аполлон Кін­дратович незграбно стягнув вишиванку й передав у руки колеги Корогли. За вишиванкою зняв майку і вже хотів стягувати штани, як знову обізвався старший куди по­шлють:

— Хто ж лікує від глухоти людину без штанів? Ви роззуйтесь!

Роззувшись, а також вийнявши з вуха французький слуховий апарат, академік Козак-Мамариго постав перед своїми колегами та перед грибком маслючком не тільки напівголий, а й глухий. Ще в босоногому дитинстві його тіло татуйовано всякими наколками, яких маститий Апол­лон Кіндратович не соромився хіба що в присутності своєї другої дружини, з якою перебував у громадянському шлюбі.

— А ви чого смієтеся? — мовив старший куди пошлють до шефів, які іронічно розглядали свого колегу. — Не бачили голого академіка? Мовчіть, сякі, бо й ви такі! Авжеж, не бачить сова, яка сама...

Академіки слухняно позгрібали усмішки з облич, по­ховавши своє кепкування на господарство. Грибок маслю­чок дістав із-за вилоги звичайну циганську голку з ни­ткою, яку носив там про всяк випадок: пришити ґудзик, залатати дірку чи, може, зайнятись голкотерапією.

Еге ж, зайнятися голкотерапією. Бо коли грибок мас­лючок дістав із-за вилоги піджака циганську голку, то Мастодонтов-Рапальський, Корогли, Козак-Мамариго та інші приїжджі шефи відразу здогадались, що Хома невірний і лукавий неодмінно практикує з голкотерапії. Їхній здогад переріс у певність, коли той чіпкими пальцями, наче кліщами, взяв ліве вухо глухого академіка і, вибравши якусь невидну цятку в раковині вуха, заходився наколю­вати химерну цятку гострим кінчиком циганської голки. На посинілих від страху губах Алоллона Кіндратовича розклалась, немов турецький святий на покуті, велика зміїста усмішка. Далі кінчик циганської голки старший куди пошлють загнав у праве вухо.

Обличчя в Алоллона Кіндратовича стало таке, наче в отого кота, який знає, чиє сало поїв. Потім, посадовивши спеца просто на землю, грибок маслючок загнав кінчик циганської голки в ліву п'яту свого стихійного пацієнта, перегодя не з меншою вправністю — в праву п'яту. Слід сказати, що голка в п'яти йшла з великим скрипом, бо на них жовтіла чи не буйволяча шкіра.

Шефи надзвичайно пильно стежили за маніпуляціями народного голкотерапевта з Яблунівки, фіксуючи кожен його рух, вираз очей, міміку обличчя.

От і все, зробила Гапка бісового батька! — весело вигукнув грибок маслючок, виймаючи циганську голку з буйволячої шкіри Козака-Мамариго. — Не будьте жвавими, як ведмідь за мухами, вдягайтесь і взувайтесь, щоб народ не зглядався.

— Та невже? — здивовано вигукнув Аполлон Кіндра­тович, і лице його розцвіло такою нестриманою усмішкою, що якби притримали, то й ледар піймав би.

— Що, ні сіло ні впало — дай, мамо, сала, еге? — тепло всміхався яблунівський голкотерапевт.

— Еге! — усміхаючись, показував квасолини зубів Апол­лон Кіндратович.

— Не сама пряла, кума помагала, правда? — тішився чужою радістю старший куди пошлють. — Думали, як уродиться лоша з лисиною, то так воно й пропаде?

— Чую! — кричав за курником Козак-Мамариго, якому, здається, зараз було не жалко втопитись у чистій воді. — Тепер я чую без французького слухового апарата, пода­рованого марсельськими докерами!

І татуйований спец із технічних наук кинувся обіймати й цілувати грибка маслючка, що своєю чародійною гол­котерапією порятував от глухоти, від якої не могли по­рятувати найкращі вітчизняні й зарубіжні вухогорлоноси!

Що тут зчинилося серед приїжджих шефів-пацієнтів, людей у літах, а раз у літах — значить, із видимими чи невидимими болячками й хворобами! Декому з них здалось, що вони життя прокалатали, як у ніч уклали, що вони вік ізжили, як у ступі стовкли, що пішли їхні літа, яко вітри вкруг світа...