На розі вулиць Сикстуської і Костюшка стояв готель "Народня Гостинниця", далі будинок "Української Преси" пана Івана Тиктора, "Маслосоюз", ресторан "Гастрономія", що банкрутував реґулярно щороку, ще далі, на вулиці 3-го Травня, притулився в закапелку "Центробанк". Було що громити, хоч розпережися.
Але розмах погромників сильно гальмував невигідний терен дії: вулиця Костюшка була коротка та вузька, а ще до того притикала до такої рухливої артерії середмістя, як вул. Сикстуська. Звалившись чорною хмарою від сторони Університету, корпоранти так і застрягли в цій вуличці, неначе шницлі в братрурі, товплячись, місячи й тратуючи одні одних. Крім того цегли й каменюки летіли не лише здолу у вікна наших установ, але й падали в достатній кількості згори, з вікон і дахів, на їх замотеличені лоби.
Тіснота надолі була така несамовита, що кожний камінь і кожна цеглина знаходили свою ціль — просто мусіли попасти в чиюсь лепету. Славно і з честю попрацювали тоді урядуючі на дахах "летючі бриґади", які йшли у бій з кличем: "За одну нашу шибу — дві ваші фраєрські голови!"
Урядовці "Центробанку" відбили атаку на цю заслужену кооперативну установу при помочі пляшечок з сірчаною кислотою та іншими корисними хемікаліями. А до будинку "Української Преси" вдерлися напасники аж через дах і при допомозі сильного відділу поліції, що прийшла, мовляв, шукати там пальної зброї.
З обіду штаб в Академічному Домі дістав від Славка Башука перший рапорт, що на 4-ту годину пополудні шикується велика атака на "Просвіту" і редакцію ґазети "Діло". Туди зараз і подались дві "летючі бриґади", що потім доповнили свій бойовий склад місцевим елементом — друкарями, службовцями, а то й принагідними відвідувачами канцелярії Товариства "Просвіта".
В будинку заряджено стан облоги. Дві брами бувшого палацу князів Любомірських забарикадовано столами, бочками, белями паперу. У всіх важливих пунктах, а переважно у вікнах і на даху, за коминами, зайняли позиції оборонці, узброєні в повиривані кістки з бруку, цеглини, дрючки та залізні ломи. Друкарі приготовили собі кіблі з розтопленим оливом (яке постійно підгрівали) достоменно так, як у середньовічних часах, під час татарської облоги.
Штурм на "Просвіту" почався з Ринку, а головна атакуюча колона формувалась під Ратушем, коло ампірової криниці Діяни, де часом на Йордан святили воду.
В тому самому місці 16-го червня 1578-го року покотилась з-під катівського топора буйна голова отамана Івана Підкови. Хронікар записав, що в тому моменті, як кат махнув сокирою, завалився дах на Ратуші.
Інша група корпорантів пробувала сфорсувати бічну браму від Руської вулиці, що їй подекуди вдалося осягнути, а навіть успішно підпалити купу сміття. Та зустрівшись з "гарячим" привітанням друкарського цеху, напасники відступили.
Наступ від Ринку продовжувався кількома хвилями, кожночасно підкріплений несамовитим рейвахом: "Гурра! Бій кабануф-гайдамакуф-такіх синуф!" — але від цього крику старі мури "Просвіти" не хотіли розпастися, як мури Єрихону, тяжка брама держалася цупко на ржавих завісах, ну, та й оборонці теж не шкодували нагромадженої муніції.
Ззовні будинку розгравались гомеричні сцени, які багато де в чому нагадували безсмертну главу з "Тараса Бульби" — облогу Дубна запорожцями. З тим, очевидячки, додатком, що тут ролі були відвернені, бо поляки облягали нас. Йшла завзята перепалка на язики між облягаючими й обложеними. Поляки здолу кричали: "Україньци за Збруч!", а наші згори через вікна відповідали їм: "Ляхи за Сян!" або: "За Сян, ляше, бо тут наше!" — при чому частенько згадувано материнство в сполуці з деякими дієсловами "діяльної" і "страждальної" форми.
Якийсь дядько з провінції у вишиваній сорочці гукав з вікна другого поверху: "Гей, панове-студенти, то ви ще такі темні, що хочете "Просвіти"?— Ходіть-но ближче, ми вас просвітимо!"
Розуміється, не одного тоді "просвітили". Каретка швидкої допомоги збирала багате жниво, зрештою, по обох боках барикади. Потім наша преса писала, що "у вандальському погромі "Просвіти" і редакції "Діла", якому міг приглядатися через вікно з Ратуші президент міста Львова, брала участь тисяча студентів". Не знаю, чи було їх рівно тисяча, може, на один більше або на один менше, знаю натомість зовсім певно, що в геройській обороні нашого Альказару взяв активну участь мій неоцінений пан інструктор.
Вже надворі стемніло, як він вернувся додому з потужною ґулею на голові, в пошарпаній, закривавленій сорочці, але в бойовому настрої.
—Так, народній приятелю,— сказав, прикладаючи мокрий рушник до лоба.— Ти лише все бистро обсервуй і бери на розум, бо колись надійде такий час, що й ти обриватимеш такі ґулі за національні інтереси. Поки що пошукай мені в шафі чистої сорочки, хоч не мусить бути обов'язково нова, бо її, здається, спіткає така сама доля, як цю, яку приніс у стряпцях додому.
—То ви знову йдете на війну?— питаю.
—Так, народній приятелю. З нинішним вечором міняємо воєнну тактику — йдемо в протинаступ, яко же сказав один великий генерал, що наступ — це найкраща оборона. Якби я до ранку не вернувся, то ви тут мною не турбуйтесь, що мені щось погане сталося: я напевно буду в шпиталі або в криміналі.
Справді ще того самого вечора стали творитись дивні містерії на вулицях Львова, зокрема в сусідстві так званого студентського Корза, чи то пак Променади, на вул. ЛьваСапіги. Тут бо щовечора панове-корпорантики шумно й бундючно парадували в перебакирених на чубку голови корпорантських шапочках, з товстими палюгами-"паперівками", завішеними в кожного на лівій руці, бо права тримала "де-пахе" панянку.
І кожний з тих панів був удекорований символічною відзнакою — "мечиком" Болєслава Хороброго, на пам'ятку, мовляв, як той славний круль загнався був аж до Києва і там вищербив свій меч на Золотих Воротах.
І ось, в той пам'ятний вечір, на Корзі почалася якась метушня: студентики лишали своїх дам напризволяще, серед вулиці, збиралися в купки, кидалися від одної брами до другої, вискакували звідтам з криком та прокльонами, формувалися в більші ватаги й розбігались по сусідних вуличках… І так незабаром ціле Корзо спорожніло.
В чому справа? Що трапилось?.. Якісь таємничі типи з затисненими на чоло кашкетками, з вигляду ніби батяри, вискакували зненацька з темних закапелків, тягнули до брам корпорантів — по одному, по двох, там їх добре молотили їхніми таки палюгами, рвали на куски їхні смішні шапочки, ламали символічні "мечики" і щезали, мовби крізь землю провалювались!
Напасники були узброєні в "майзлі", залізні кліщі, молотки, долота і тому подібне технічне знадіб'я, діяли тихо-блискавично і малими групами — по троє-четверо забіяк. А рука в кожного була тверда, пролетарська!
На студентерію впав, як кажуть, блідий жах! На другий день жаден польський академік не відважився вийти на вулицю в шапочці своєї корпорації, а з капелюшних крамниць міста Львова розкуплено за один день всі цивільні капелюхи…
Серця львов'ян українського роду забились гордістю, заграли сурмами радости. "То наші батяри так б'ють!" — передавано з уст до уст. Вперше в історії древнього города Льва виступили на арену історичних подій українські батяри. Хоч, може, й не були це такі батяри, що крали дядькам баламути на Вуглярській площі чи тягали бабам з воза кошелики з покладками. Для втаємничених уже тоді не було секретом, що до тих "летючих бриґад" належало чимало активних членів Робітничого Товариства "Сила" та й наших бравих футболістів із Спортового клюбу "Дніпро" та й учнів Української Ремісничої Школи…
Але ніхто, мабуть, ще й досі не знає, що ідейним батьком та натхненником цієї нової стратегії у вуличних боях був ніхто інший, як мій неоцінений пан інструктор.
Хай же це буде записане хоч у цій моїй скромній розповіді — на славу всіх безіменних героїв і для прикладу грядущим, вивчаючим право, генераціям!
Тим часом над ранком пан Макс вернувся додому ще з одною ґулею на голові і з секретним рапортом від Славка Башука, що на нашу Богданівку приготовляється погром…
3
У читальні "Просвіти" при Церковній вулиці відбувалося традиційне Листопадове Свято. Звичайно щороку в нас на Богданівці такі свята проходили у піднесеній атмосфері, до інтервенції поліції включно, та цього року патріотичне піднесення зібраного членства й гостей досягло, можна сказати, свого апогею.
Народу наперло стільки, що й такі богданівські старожили, як пан возний Дорош, дивом дивувались: "Агій, та звідки їх, тих русинів, стільки взялося?" Поприходили якісь такі типи, що ніколи не були членами в жадному товаристві, крім пияцького, та й самі добре не знали, хто вони,— "наші" чи "ваші". Столярі, бляхарі, слюсарі, пекарі, різники, навіть залізничі емерити, маніфестаційно порозсідалися в перших рядах крісел, поруч просвітянського активу.
Весь той дрібноміщанський люд не був занадто підкований ідеологічно і не нюхав, мабуть, жадних "декалогів", проте їх, синів господарської раси, роз'ятрила до живого розбещеність поляків, хуліганське нищення нашого економічного доробку.
От і прийшли вони до "Просвіти" на Церковну вулицю показати, що вони "духом і серцем цілим з тими, які 1-го Листопада 1918-го року заткнули синьо-жовтий прапор на львівському Ратуші!"
Та це, перепрашаю, не мої слова, а позичені в пана професора Мурського. Так, голова Виділу читальні "Просвіти", пан професор Мурський тримав святкову промову.
Це правда, що пан професор носив уже тоді штучні щелепи, ще й до того слабо припасовані, проте навіть й з таким "умеблюванням" міг би бути блискучим промовцем для робітничих мас, в роді народнього трибуна, як би не тая сумна обставина, що він частенько заганявся в мітологію античного світу. Але цим разом, в обличчі назріваючих вагітних подій, він так розпалився, що трохи не забув згадати Антея і Прометея!
Розправивши широко вірлині крила уяви, шугав Бояном віщим по трагічних сторінках нашої власної історії.
Насамперед випив води з карафки і пригадав святочній громаді, що тут, на цьому узгір'ї, де стоїть тепер наша церква і читальня, року Божого 1648-го стояла вкопана артилерія Великого Гетьмана Богдана, з направленими на Льва-город гарматами.