Хай хоч голова лусне, я сам розв'яжу". Я лаяв себе, тер лоба, ходив по кімнаті, стискаючи пальцями скроні, і благав долю, щоб довше не приходив Іль-ко, бо мені раз у раз здавалось, що я от-от надумаю, як розв'язати задачу.
І таки справді надумав. Наче хтось на вухо шепнув. Я схопив олівець і почав гарячково писати.
Нарешті, закінчив. Глянув у відповідь і — о радість! — відповідь збіглася!..
Я розкуйовдив пальцями чуба,, потім підстрибнув, затанцював, перекинувся на підлозі через голову, схопився перед дзеркалом і глянув на себе. Я це чи не я?.. Обличчя розчервонілось, чуб, як на їжакові, стирчав в усі боки. Ну і хай, хай!.. А задачу я розв'язав, розв'язав, розв'язав!.. І ще розв'яжу!
Коли прийшов Ілько, то я вже закінчував і другу задачу. Ця далась легше, бо, як виявилось, вона подібна до першої.
Ілько не повірив:
— Невже сам?
— А хто б же мені допоміг, Прибій, чи що?
— І відповідь збігається?
— Цифра в цифру!
— Ну, тоді давай перепишу.
Це було сказано так категорично і беззаперечно, що я навіть розгубився трохи.
— Як?..
— А так. Навіщо ж голову морочити, коли задачу вже розв'я* зано.
— Е, ні,— заперечив я.— Ти сам помізкуй, а коли вже нічого не виходитиме, тоді я тобі розкажу.
Ілько розсердився:
— Подумаєш, учитель знайшовся!
— Ну й учитель! А що?
— А те, що не встиг якусь там задачу розв'язати, як уже й губу закопилив! Коли б я раніше за тебе розв'язав, то обов'язково дав би тобі переписати.
— Ну й розв'яжи.
— Ну й розв'яжу!..
Ми понадувались, як індики, й тільки сопли. Ілько взявся до задачі, але я бачив, що він робить зовсім не те, тільки час гає. Тоді я сказав:
— Ось глянь, як треба...
Нарешті, з моєю допомогою, Ілько таки здолав задачу. Другу ми зробили вже вдвох. Потім вивчили природознавство та історію. Обоє були дуже задоволені. А коли прощались, я сказав Ількові:
— Отак тепер будемо щодня. Досить у хвості плентатись.
— Авжеж, досить,— погодився Ілько.— На зло Марії Степанівні, хоч її вже й немає!
Він пішов. А я витяг з полиці книжку Андрія Головка, знайшов у ній оповідання "Пилипко" й заходився читати, наслідуючи Захара Павловича. Але у мене так не виходило. Може тому, що я боявся читати голосно, щоб мене не почули.
Тоді я вирішив заснути. Сон не йшов. Я був ще радісно збуджений від того, що я сам розв'язав задачі і що ми з Ільком добре приготували уроки.
Що б іще зробити?.. Ага, ось що. Треба скласти собі розпис дня і твердо його дотримуватись:
7.00 — вставати.
7.00—7.15 — фіззарядка.
7.15—7.45 — сніданок...
Розклад вийшов аж надто ущільнений. Якщо його дотримуватись, то виходило, що у мене майже не лишалось часу на гуляння. Але я вирішив, що, як написав, так і буде!
За моїм розкладом я повинен був уже спати. Тому я поставив будильник на 7, заплющив очі і почав думати тільки про те, що я вже сплю.
Сплю... сплю... сплю...
Але ні, я не сплю, а чомусь уже сиджу в класі за вчительським столом і кажу:
— Маріє Степанівно, ідіть до дошки. Учителька встає з-за парти і йде до дошки: — Читайте "Пилипка",— наказую я.
Вона мнеться, тупцює на одному місці, червоніє й каже:
— Так у мене ж немає книжки.
— А, ви без книжки. Я вам задав вивчити цей твір напам'ять.
— Я не вивчила урок,— каже Марія Степанівна.— Я ловила бички.
— У вас завжди так,— кажу я їй з докором.— То бички, то футбол... Ставлю вам двійку.
— За що ж двійку? — проситься Марія Степанівна.
— За футбол і за бичків! — кажу я їй суворо.
— А куди ж ти її запишеш? У мене ж немає щоденника,— відповідає Марія Степанівна і вже чогось сміється.— Це в тебе є щоденник, і я тобі запишу двійку...
Мені стає страшно... Але в цей час дзвонять на перерву. Дзвонять довго й настирливо. І тоді вже я сміюсь та кажу Марії Степанівні:
— Ні, не запишете, бо вже дзвінок... І прокидаюсь.
Прокидаюсь від того, що мій будильник на столику поряд аж розривається.
В першу мить я хотів зупинити його, покласти під подушку, хай там цокає, але згадав свій розклад і схопився.
34. ІЛЬКО
Наближались весняні канікули. Я дуже непокоївся за Ілька. Правда, він теж помітно підтягся, але давалося взнаки те, що раніше занедбав. Ми з ним повторювали, читали. Часом сварилися, коли він починав лінуватись або ж не приходив до мене готувати уроки.
А одного разу сварка виникла невідомо й за що. Сталося це
так.
Нам загадали вірш Павла Тичини "Я утверждаюсь". Вірш одразу ж мені сподобався, і легко запам'ятались рядки:
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла!
Я ще й ще перечитав вірша і раптом переконався, що вже знаю його.
Коли наступного дня на урок прийшов Захар Павлович, я підніс руку.
— Що ти хочеш, Левко? — спитав мене вчитель. Він тепер уже всіх нас звав на ім'я.
— Дозвольте прочитати вірш "Я утверждаюсь",— попросив я, хоч, одверто кажучи, мені було трохи страшно.
— Ну прочитай, з задоволенням послухаємо.
Учні витягли шиї, втупили в мене очі. А я вийшов до столу, повернувся обличчям до класу і почав читати напам'ять вірш. Не пригадую, що я думав і почував у ті хвилини, але добре знаю, що кожне слово вимовляв чітко, з душею. Ненароком глянув на Маринку і... трохи не збився! Вона безвідривно дивилась на мене такими виразними очима, ніби мовчазно розмовляла зі мною, підбадьорювала мене...
Коли я закінчив читати, увесь клас заворушився, загув.
— Сідай, Левко,— сказав Захар Павлович.— Ти добре прочитав вірша. Навіть дуже добре. І взагалі ти непогано декламуєш... Ідучи сьогодні на урок, я саме думав поговорити з вами про те, щоб підготувати та провести вечір художнього читання. От уже перший читець і є... А може, ти, Левко, візьмешся організувати цей вечір?
— Я?.. Сам?..— Я розгубився. Не ждав і не гадав, що все так обернеться.
Чому ж "сам"? Я допоможу. Всі ми допоможемо. Треба тільки, щоб кожен вибрав, що читатиме. Можна з тих віршів, що ми вже вчили, а можна й будь-який, аби гарний. Ото давай, Левко, на наступний раз і склади список, хто що хоче читати...
Додому ми йшли знову з Ільком. Він мовчав, хмурився і раптом сказав:
— Ого, тебе вже й Захар Павлович хвалить... І п'ятірки хапаєш...
Я глянув на нього здивовано: до чого це він веде?
— Таж і ти можеш п'ятірки мати, тільки захотіти... Але Ілько не дав мені договорити:
— "Захотіти, захотіти",— перекривив Ілько.— Добре тобі хотіти, коли ти — як вареник у сметані...
І пішов геть.
Я стояв, приголомшений його, словами. Тільки коли він був уже кроків за десять від мене, я покликав:
— Ілько! Що це ти?.. Куди ти пішов? Він не відгукнувся і пішов ще швидше.
Я постояв трохи на одному місці, щулячись від холодного вітру, і повільно поплентався додому. Сталося щось неймовірне.
Ілько, мій найближчий друг Ілько раптом отак накричав на мене, образив і пішов не попрощавшись!..
Мене вже не радував мій сьогоднішній успіх у школі, не радувало ніщо на світі. Пекли Ількові слова, і було дуже гірко на серці.
Дома я сів за книжку, але ніщо не йшло в голову. Увесь час перед очима був Ілько. Що з ним сталося? Невже він позаздрив тому, що мене похвалив Захар Павлович?.. Але ж і в нього останнім часом почали з'являтися гарні оцінки. І його вже тепер ніхто не лає та не ображає, як не стало Марії Степанівни... Ні, я не розумів Ілька! Вдома сяк-так вчив уроки, а сам усе ждав, що ось-ось прийде Ілько, і ми, як уже повелося, будемо разом готувати домашні завдання.
Як смеркло, я не витримав — подався до Ілька.
Ількова хата, як і наша, стояла на околиці. Тільки наша зовсім осібно, а його — серед дрібних міських будинків. Хата маленька, низенька, оточена кущами й деревами. Одне вікно світилося.
Я постукав. Вийшла Настуся, Ількова сестричка. Світло із відчинених дверей упало на її біляву голівку з тоненькими кісками, на худеньке личко. Вона сказала:
— А Ілько пішов.
— Куди? Може, до мене?
— Ні... пішов...
— Можна в хату зайти? — спитав я, як у дорослої. Настуся подумала зосереджено і дозволила:
— Можна.
У хаті було дуже холодно.
— Здрастуйте,— привітався я, оглядаючись довкола і шукаючи очима Ількового батька.
— Це ти, Левко?..— почувся глухий голос.— Здрастуй, здрастуй... Сідай.
Тоді я побачив Ількового батька. Він лежав у кутку на ліжку, вкритий сірою ковдрою. Сіра ковдра, сірий куток і сірий Ільків тато, зарослий густою сивою щетиною.
— Це добре, що ти прийшов провідати друга... Це добре... Він — Ілько — незабаром надійде. А мене ось хвороба придавила, і лежу колодою... Раніше, бувало, Ілька й на прив'язі не вдержиш, а тепер, як я захворів, наче підмінили хлопця. За все в хаті хапається... Настуся ж ще маленька. Ото хіба що посуд помиє...
— І в хаті замітаю,— вставила дівчинка тоненьким голосочком.
Ільків тато кволо посміхнувся, погладив дівча по голові.
— Ти в мене розумничка, хазяйка. На ту зиму вже і в школу підеш...
— А я вже й зараз читати вмію,— похвалилася Настуся.
— Хто ж тебе навчив? — запитав я.
— Ілько навчив,— і вона гордовито підкинула голівку.
Я думав досі, що добре знаю Ілька. А от, далебі, не знав. Важко йому, а ніколи не поскаржився.
Жаль стискав мені серце. Чим можна допомогти йому? Хотілося зараз же кудись піти, комусь розповісти про все оце, що я побачив і почув.
На ґанку загупали чоботи. Грюкнули двері. Увійшов Ілько, червоний з морозу, метушливий і навіть веселий.
— А ось і я,— сказав він ще з порога, мабуть, не помітивши мене.— Вугіллячко є, зараз запалимо, тепло стане...
Тут він помітив мене.
— О! Ти давно тут?
— Давненько вже.
— Де ти вугілля взяв? — запитав батько.
— А в одного хлопця позичив,— безтурботно відповів Ілько.— Буде в нас, віддамо... Ану, Левко, помагай,— звернувся він до мене так, наче між нами нічого й не сталося.
Я кинувся йому допомагати. Поки він розбивав молотком великі шматки вугілля на дрібніші, я наколов трісок — розпалювати грубку. Ілько помив пшоно та заходився варити куліш. Все це він робив моторно і вправно, нагадуючи мені кока Гришу з шхуни "Зоря".
Куліш мирно булькав у чавунці. Полум'я клало на наші обличчя рожеві тіні. Від грубки розливалося по хаті запашне тепло.
Всілися за круглим низеньким столиком вечеряти.