Справляєш тільки нагальні потреби, навіть говориш мало. Пощо слова?..
Скутість язика, млявість думок, брак слів і невміння висловитись дуже шкодить моїй вчительській роботі. Я зрозуміла це посеред уроку української літератури, коли пояснювала новий матеріал. Заплутавшись у коротких фразах, вийшла з класу надвір, ковтала, мов викинута на берег риба, повітря, зусиллями волі стягувала докупи свої думки.
Помітила, що мені легше писати, аніж говорити.
Мабуть, покину вчителювання. Що робитиму? Не знаю… Стану вільною…
Та поки маєш дітей, батьків, домашніх улюбленців, повністю вільною бути не можеш. Батьків, на жаль, у мене нема, лише син, кіт, вазони. Всі потребують моєї уваги та догляду, я ж потребую – любові. Його любові!
Через неможливість отримати бажане, я перестала потребувати всього. [/i]
Р. 29
Дзвінка справді намагалася не писати йому, та все ж одне повідомлення таки надіслала:
"Ти хоч інколи згадуєш мене?"
О. Михайло відписав:
"Так, Дзвіночко, я тебе не забуваю. Молюсь."
Вона не знала радіти його словам чи плакати. Він молиться… Цікаво, які молитви злітають з його вуст, коли вимовляє її ім'я? І що саме просить у Бога?.. Не збагнути… Панотець Михайло був для неї завжди загадковим і незрозумілим, а надто тепер. Їй аж не віриться, що він узагалі був. Обнімав, цілував… Можливо, вона сама собі його вигадала безсонними ночами?..
На рівні інтуїції, цього шостого чуття, Дзвінка відчувала, що четвертої зустрічі не буде. Саме тепер, коли вона зрозуміла, як сильно любить його, мала б від нього відмовитися?.. Прогнати з думок, вирвати з серця. Вже краще разом із серцем! Р-а-а-з!.. – і кінець. І по всьому… І спокій… Без почуттів, без страждань, і без життя.
Та вона й зараз без життя, тільки фізичне існування. Зранку до вечора, з вечора до ранку. Мляво, нечутно, безбарвно. Усе їй байдуже, нецікаве. Поряд і повз. Дивиться і не бачить, бачить і не помічає. Подружки кликали в кафе святкувати жіночий день, – відмовилась. Яка вона жінка без кохання?.. Без його кохання?.. Сиділа вдома і, щоб не ридати, як остання дурепа, дивилася старі французькі кінокомедії. Трохи допомогло. На якийсь час.
Завесніло. Брунькувалися дерева, вперто, продираючись крізь сіру товщу землі, лізла зелена травичка, щораз тепліше пригрівало сонечко. Дзвінка нічого не помічала, вона навіть не зауважила зміни пори року. Ніби зима, що минула, заморозила її серце, скувала волю й бажання, встромила всередину сотню гострих шпичастих бурульок. Торкни – колють, ріжуть, печуть. І не вийняти їх і не розтопити…
Навіть син Сашко помітив, що вона стала якась не така... Змарніла і сновигає по квартирі, немов тіло без душі. Правильно сказав: "тіло без душі". Він у неї розумний, дарма, що трохи грубіян. То вікове. Вона й сама, розчісуючи вранці перед дзеркалом своє довге волосся, помітила синці під очима, безбарвне обличчя. Та нехай. Минеться, як і все минає. От тільки дні стали чомусь надто довгими, і равликом повзе час. Повільно, нудно, спроквола… Так і хочеться дати йому копняка, підігнати… Далі, чимдуж, швидше, до забуття…
Дзвінка не писала йому вже цілий місяць. Хвалила себе, що так довго. Але думки і спогади були тільки про нього. Людину, яку любиш по-справжньому, не можна забути, хіба навчитися жити без неї. І вона вчилася. Старанно й наполегливо…
Та все ж, лягаючи спати, затримувалась поглядом у вікні й подумки шепотіла: "на добраніч, Михайлику…" Так проходив ще один день, день її земного тривання, день без нього.
Одного разу, повернувшись з роботи, Дзвінка відчула себе надто стомленою, лягла трохи подрімати. У кімнату, крізь відчинене вікно, разом із весняною свіжістю, настояною на березових бруньках, влетів вуличний гамір. У дворі грали у футбол. Гомін дитячих голосів ліз у вуха, тиснув у скроні, наповнював усю квартиру. Спрагла спокою й тиші, вона потерпає від надокучливих і нестерпно-болісних звуків.
Нарешті стемніло. Настала ніч. Все стихло. Навіть Степан, побурчавши трохи, заснув. Лише вона крутиться з боку на бік: мулька подушка, занадто тепло гріє ковдра, сопе під боком чоловік. Врешті-решт якось задрімала.
Прокинувшись вранці від голосного репету будильника, Дзвінка звелась на лікті, спустила ноги на підлогу і, хитаючись, наче щойно зійшла з корабля, подалася в туалет. Час збиратися на роботу, але вона не пішла, як звично, на кухню, а повернулася в кімнату і впала на ліжко. Тілом оволоділи млість і безсилля, а душею – порожнеча. Дзвінка лежала і тупо дивилася в стелю. Прямісінько над нею висіла зелена люстра. Дзвінка ладна заприсягтися, що люстра своїми двома банькатими лампами насміхалася, а тоді враз, ні з того, ні з сього, гойднувшись туди-сюди, пустилася в танок. Вона, немов жива, кружляла й кружляла, метляючи довгими френзелями, наче циганка широкою спідницею. Спинилася на хвильку, а тоді, голосно реготнувши, завертілася по колу ще дужче й несамовитіше. Дзвінка різко заплющила очі. Божевільний танок зеленої лампи зник, натомість перед очима попливли темні кола. Потому прийшла дрімота й напівсон.
Степан стривожився. Такого раніше не траплялося. Щоранку Дзвінка вставала, готувала сніданок, ішла на роботу… Мабуть, захворіла, вирішив і, щоб якось дати лад своїм думкам, Степан подався у магазин, купив хліба, молока, поставив варитися бульйон, зробив чаю з малиною.
– Попий, – запропонував. – Це допоможе.
– Не хочу… – промовила тихо Дзвінка, не відкриваючи очей.
– Що з тобою? Грип? Температура? Може лікаря?
– Не потрібно… Мене нічого не болить…
І знову провалля… Так добре… Без думок… Без спогадів… Спокій і забуття…
Степан безпорадно опустив руки. Не знав, що має робити. Сновидою вештався по квартирі. Частенько заглядав до кімнати і, впевнившись, що Дзвінка спить та стиха дихає, йшов на кухню, доварювати бульйон. Коли син повернувся зі школи, нагодував його, прибрав зі столу, помив посуд, глипнув на годинник. Стрілки на циферблаті показувала третю годину дня. Дзвінка все ще спала. Степан подзвонив Ксені.
Був тверезий уже три дні й, понуро сидячи на кухні, смалив "Приму". А надокучливі думки, як ті серпневі мухи, так і пхалися, так і лізли до голови. Нараз почув голос Дзвінки.
– Затягни штору, – попросила, – а то сонце в очі сліпить…
– Та ж весна… – мовив Степан, виконуючи прохання.
Дзвінка звелася на лікті, сіла на ліжку. Степан підмостив їй під спину подушку.
– Дякую… Ти такий добрий…
– Я ж переживаю…
– Пізно вже… Не варто… Все буде добре…
– Може бульйону?..
– Гаразд, принеси…
Степан метнувся на кухню.
– Ось, – сказав, подаючи тарілку на підносі, – ще теплий. Сам варив… Думаю, смачний…
Дзвінка сьорбнула кілька ложок. Бульйон був, напевне, добрий, тільки вона не відчувала ніякого смаку. Вона їла для годиться, знехотя без будь-якого апетиту, ложку за ложкою, ніби за пліт кидала. Тепла рідина розповзалася в роті, перетікала до горла, а тоді в шлунок, зігрівала, і здавалося, додавала сил. Згадала, як у дитинстві, коли вона не хотіла їсти суп, бо макарони розварилися, набубнявіли й стали великими, тато годував її як немовля, і за кожною новою ложкою не то супу, не то каші, примовляв: "Їж, Дзвіночко, їж донечко, виростеш великою, станеш красунею, зустрінеш принца…"
І вона їла, виросла, стала красунею. Замість принца зустріла Степана, а тоді – Михайла. З одним жила, другого – любила… Дурня якась!.. Степан, хоч і пияк, а за нею доглядає, а коханому – байдуже, хоч ти й пропади… Скривилася… От-от заплаче… Ложку відклала…
– Все, більше не хочу. Забери…
– Зараз сестра твоя прийде, – сказав Степан. – Я подзвонив.
– Навіщо? – зойкнула і впала на подушку.
Аж тут і дзвінок у двері. Степан пішов відкривати.
– Ну, що там? – питала Ксеня і бігла в кімнату, роздягаючись на ходу.
Дзвінка зустріла сестру байдужим поглядом.
– Привіт! – скривила кутики губ. – Бач, лежу собі…
– Ой, Дзвінко, – сплеснула в долоні Ксеня, – що це ти надумала собі?.. Дай чоло… Холодне?.. А що ж тоді?..
– Просто немає сили… Розумієш не можу більше… Так краще… Вихід з життя – це теж вихід…
– Припини, – обірвала її Ксеня. – Це просто перевтома, нервове виснаження. Треба лікаря, щоб оглянув, приписав ліки…
– Не треба. – стояла на своєму Дзвінка. – Нічого не болить. Я поїла бульйону і мені вже краще. Я можу встати. Не віриш? Дивись…
Дзвінка відкинула ковдру, звелася на ноги. Зробила кілька кроків і… знепритомніла. Злякано скрикнула Ксеня, встигши підхопити її на руки. Прибіг Степан, поклали на ліжко. Дзвінка ледве дихала.
– Викликай "швидку"! – командувала Ксеня. – Ні, води… Краще нашатирю!.. Що?.. Нема?..
Ксеня намагалася, але привести Дзвінку до тями так і не змогла. Добре, що "швидка" приїхала швидко.
Скільки всього може витримати людина, навіть тоді, коли їй здається, що вона вже не може.
Коли можливе стає неможливим, тоді й неможливе – можливо…
Без Тебе пустота. Лишились тільки я і Слово. Я у Слові й Слово в мені. Сила Слова і сила в Слові. А більше нічого. Ні-чо-го…
Ти гукни – і я відгукнусь!
Ти поклич – і я прийду!
Не хочу без Тебе, не можу без Тебе!..
Відчай кричить мовчки,
Біль роздирає зсередини,
Розпач тисне каменем!
Р. 30
Навколо так болісно-біло…
В заплющені очі б'є яскраве, сріблясто-синє світло, воно ріже, коле, сліпить… Дзвінка хоче затулити лице руками, але руки її не слухаються. Вони лежать уздовж нерухомого тіла, непорушні, воскові, наче чужі. Та й саме тіло поза нею… Вона бачить своє бліде обличчя, заплющені очі, але нічого не відчуває. Дивиться на себе згори. Відсторонено. Вона легенька, прозора і зовсім невагома. Зависла в просторі, між небом і землею. На межі…
Сон?.. Марево?.. Видіння?..
Раптом її щось штовхає і тягне вгору, крізь кватирку, надвір. Вона розуміє, що кудись летить, без крил, ніби ракета чи легка пір'їнка, здіймається над деревами, багатоповерховими будинками, все вище й вище. Холодом дихає безмежний простір. Вона нічого не бачить, тільки яскраве сяйво, яке пробивається із-за пухких перистих хмар. Враз чує голос: близько і далеко водночас.
– Дзвінко, ти чого тут? – питає суворо голос.
– Бо тут спокій, – відказує вона. – Тут нічого не болить. Тут добре. Може, то рай?..
– Вертай на землю! – наказує голос.
– Не хочу. Там пекло…
– І рай і пекло – у душах ваших.
– У душах… – повторює стиха.
– Чи ж надто болить? – запитує вже лагідніше голос.
– Дуже…
– І терпіти несила…
– Несила…
– Через нього?
– Через неможливість бути з ним.
– Та ж він мав жінок і до тебе…
– Мабуть…
– Засуджуєш його?
– Не маю права…
– Він тебе використав, щоб задовольнити свій хтивий інтерес.
– Можливо… Його думок не читаю…
– А вчинки?
– Були й хороші.
– Які?..