Ще в травні 1586 року Микошинський повідомляв про донесення Косинського " з Низу, від Тавані та від городків" про намір орди, на чолі з ханом, переправитися через Дніпро і здійснити похід в Україну. Ця інформація допомогла козакам належно підготуватися до наступних боїв. Одне слово, ім'я гетьмана, а згодом — кошового отамана Богдана Микошинського повинне залишатися не тільки в пам'яті українців, а якоюсь мірою і в пам'яті загальноєвропейській.
Михайло Ружинський. Князь, гетьман запорізького козацтва.
Михайло Ружинський походить з того ж таки давнього українсько-польського роду, до якого належав і один з перших козацьких гетьманів, наступник князя Д. Вишневецького, Остафій Ружинський та Богдан Ружинський, що гетьманував 1575-1576 рр. На жаль, про цього полководця деякі дослідники нашої історії взагалі не згадують, інші ж обмежуються кількома скупими рядками. Але що вдієш: про керівника повстанців у Англії чи Італії, не кажучи вже про наполеонівських маршалів, ми завжди знали більше, ніж про полководців, що боронили рідну землю. До них, мало знаних, а проте звитяжних, можна віднести й Михайла Ружинського.
Відомо, що своїм гетьманом козаки обрали його — за одними даними — 1584 року, коли мусив зректися булави Богдан Микошинський. Але дата ця полемічна, бо існує вже згадуваний мною в есе про Б. Микошинського лист, писаний цим "гетьманом війська запорозького", датований травнем 1586 року. Хіба що, може, 1584 року Ружинський став гетьманом реєстровців, а потім уже об'єднував під час походів під своїм командуванням і нереєстрових запорожців. Король Польщі) затверджуючи нового гетьмана, сподівався, що після його погроз та погроз султана, козаки погамуються під новим проводом. Але не для того і не від тих князь Ружинський приймав булаву, щоб тихо сидіти на Січі. Вже за місяць він згуртував запорожців у похід на Перекоп. Досі в нашій уяві Кримське ханство асоціюється тільки з кримським півостровом. Це не відповідає дійсності. В часи М. Ружинського воно сягало Очакова, займало значну частину сучасних Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької областей, підступало до Дону й Кубані. Отож іти на Перекоп, що лежав у глибині ханства, наважувався далеко не кожен козацький ватажок.
Ружинський відважно повів туди свої полки, завдав татарам поразки і повернувся на Січ. Без особливих втрат, зате з великими трофеями і здобиччю. Можна не сумніватися, що цей похід мав важливе військово-політичне та пропагандистське значення. Він поставив короля, кримського хана і правителя Стамбула перед тим фактом: попри всі погрози та заборони, козаки не припинять боротьби за визволення українських земель і даватимуть, як і давали, відсіч ворогові. Свідчила виправа на Перекоп і про те, що Січ знову зміцніла, і жодних погроз не боїться.
Ще важливішим з політичного погляду був похід під командуванням князя Ружинського до річок Кальміус і Берда, що на сучасному Донбасі. Цього разу українці теж завдали поразки кримчакам та підлеглим їм ногайцям, і крім інших трофеїв, захопили ще й 40 тисяч коней. Ця здобич мала, якщо говорити сучасною мовою, величезне стратегічне значення: козаки неабияк послабили можливості татарської, зате надовго забезпечили кіньми свою кавалерію.
Слід пам'ятати, що саме після рішучої перемоги М. Ружинського на Кальміусі й Берді ці землі почали підлягати Січі. Тобто, по суті, козаки приєднали до України території, що належали свого часу Київській Русі. І хоч основне військо повернулося на Січ, на названих територіях залишилися прикордонні залоги. Вони створили власні поселення, власні військові табори, такі собі міні-Січі, і татарам тут гуляти вже не стало волі.
Ці дві перемоги викликали велике занепокоєння не тільки в Криму, а й у Стамбулі. В обох столицях розуміли, що скаргами королеві на його вірнопідданих козаків уже не обійтися, цим справі не зарадиш. Треба діяти рішучіше, націлюючись на остаточне знищення козацтва. І часу для здійснення задуму не гаяли. Зібравши величезну орду, кримчаки запросили підмоги в турецьких гарнізонів, що базувалися на Північному Причорномор'ї, і вирушили в похід на Україну. План був дуже простим, а тому здавався ханові просто-таки геніальним: розгромити і зрівняти з землею Січ, що про неї й згадки не лишилося; раз і назавжди покласти край козацтву як військовій силі та явищу, а тоді вже вдарити на Черкаси та Канів і сягнути Києва.
Про ці наміри М. Ружинському стало відомо від захоплених козацькою розвідкою "язиків". І саме вони ще раз переконали кошового, якою рятівною силою для України та всього народу є і буде надалі запорізьке козацтво. Князь негайно скликав козаків з усіх зимівників та пасік, розіслав гінців до поселень, де мирно хазяювало городове лицарство. Про всяк випадок зміцнив також січові укріплення.
Хан Іслам-Гірей, відомий своєю войовничістю, особисто повів ординців на Дніпро. Здається, з ним були всі, кого тільки вдалося виловити по кримських степах та посадовити на коней. Але, як кажуть у таких випадках помірковані українці, з великого грому вийшов малий дощ. Козаки на чолі з Ружинським не чекали, поки татари переправляться через Дніпро. Вони вдарили саме по переправі, коли будь-яке військо стає найуразливішим. Чимало татар потопилося, багато полягло на острові Таволжанському. А тих, кому все ж пощастило дістатися правого берега, добивали спеціальні загони, що стали засідкою по прибережних байраках. Інакше кажучи, князь Михайло Ружинський повівся в цій війні з мудрістю істинного тактика і стратега. Він змінював психологію козацтва, вбачаючи перемоги не в здатності вистояти перед навалою орди, а в умінні винищити її, відкриваючи собі шлях для удару у відповідь. І з таким ударом він не забарився.
Щоб нищівна поразка в українських степах та на Дніпрі не здалася ханові й туркам чимось випадковим, вже за кілька місяців — навесні 1587 року — М. Ружинський повів своє козацтво на Очаків. Це остаточно піднесло авторитет кошового в очах не тільки січовиків, а й цілої України.
Для початку козаки збиралися напасти тільки на передмістя цього імперського форпосту Туреччини — надто вже неприступною та насиченою гарматами здавалася фортеця. Та коли рейд пройшов успішно і всі османські військові сили було погромлено, українці понабирали гаків та штурмових драбин і протягом однієї ночі, з першого приступу, здобули османську цитадель, розвіявши міф про її могутність і недосяжність.
Наслідком походу стало те, що козаки визволили чимало полонених і захопили просто-таки небачені трофеї. Недарма турецький історик і літописець Наїма, що жив у XVII столітті і був сучасником епохи, про яку йдеться в наших есе, говорив про козаків таке: "Можна з упевненістю сказати, що неможливо знайти на землі людей більш хоробрих, які б так мало турбувалися про своє життя і так мало боялися смерті". Це стосувалося і лицарів Михайла Ружинського.
До всього мовленого тут варто додати, що водночас із Михайлом на Січі перебував і його брат, князь Кирик Ружинський. Відомостей про нього маємо теж небагато, проте аналіз того, що все ж таки дійшло до нас, показує: князь Кирик брав на себе урядування Січчю на час, коли гетьман Михайло вів козаків у похід. Тобто, по суті, залишався наказним гетьманом. Докладніше про князя Кирика Ружинського поговоримо пізніше. Але якщо зважити, що з часом на козацькому небосхилі з'явився ще й ватажок із цього ж роду Роман Ружицький, то стає зрозуміло, що йдеться про цілу династію українських козацьких полководців.
Гаврило Полуботок. Кошовий отаман запорізького козацтва.
Знайомлячись з історією козацтва, досить швидко помічаєш, що в один і той самий час на політичній арені могло діяти кілька гетьманів чи кошових отаманів. І в цьому нема нічого дивного. Як ми вже знаємо, козаки були січовими і реєстровими, існували городові козаки, а крім того, час од часу виникали степові козацькі ватаги, які формувались із селян-утікачів. Вони, нікому не підлягаючи, обирали власних отаманів, проголошуючи їх навіть гетьманами — траплялося й таке. Тож і виходило, що реєстровики плекали собі свого гетьмана, січовики — свого. Крім того, не забуваймо, що, вирушаючи в похід, козацькі загони обирали собі наказного (на час походу) отамана або й гетьмана. Саме таким шляхом — через обрання в одному з походів — ввійшов в історію України і Гаврило Голубок.
У творах наших істориків можна розшукати про нього заледве три-чотири рядочки. Але вони інтригують. 1588 року, тобто ще за часів гетьманування Михайла Ружинського, великий загін козаків під командуванням кошового Голубка вирушив у похід на Валахію. Це князівство лежало задалеко для того, щоб січовики наважились рушити туди по славу та здобич отак собі, знічев'я, аби не сидіти не місці. До того ж Січова козацька республіка не мала з ним спільних кордонів. Та й взагалі українці з валахами не ворогували. Отже, цілком обґрунтованим може бути припущення, що козацтво рушило до Валахії, виконуючи обіцянку, яку дало свого часу Папі Римському та австрійському імператорові Рудольфу II про всебічну допомогу в боротьбі проти турків. І, можливо, сподівалося досягти Угорщини. Іншого пояснення цьому європейському походові годі знайти. Цілком можливо також, що в тодішнього господаря Валахії з'явився сильний суперник, який замірився на його трон, і це, з політичної точки зору, виправдовувало як похід козаків, так і втручання Січі у валаські справи.
Та кошовий, очевидно, не взяв до уваги всіх нюансів політичної боротьби, що точилася при дворі господаря цієї васальної Стамбулу держави. Або ж, поки козаки добулися Валахії, ситуація там дуже змінилася. В усякому разі, невеличке військо Гаврила Голубка мусило вже протистояти великим об'єднаним силам турків і валахів, і, по суті, було приречене на загибель.
Ні, на першому етапі похід все ж таки розгортався досить успішно: козаки розгромили чи порозганяли кілька передових загонів, що пробували перепинити їм шлях та вели розвідку боєм.
Але під містечком Бичина назустріч козакам вийшли основні сили об'єднаного турецько-валаського війська — добре озброєного, підсиленого артилерією, з укріпленим табором у тилу. Отаман миттю зважив, що сили нерівні.