Але в загалом пояснення племінниці її задовольнили, і вона випустила дівчину із своїх цупких рук. – Я розумію, що іноді треба поображатись на чоловіка, вказати йому його місце, та чи не час вже пробачити князя, і дати йому ще один шанс?
— А він його потребує? – здвинула плечима Хелен. – Останнім часом її світлість Воронцова так активно сватає князеві дівицю Местмахер, що здається князь не встоїть під тим потроєним натиском.
— То он воно що, — графиня прикрила рота синім віялом з улюбленими павичами, приховуючи усмішку. – Ти ревнуєш, mon сher.
— Не правда, — засопіла на манеру їжака Хелен.
Вона навіть собі б не зізналась, що насправді два тижня її серце спливає кров'ю від болю, кожен раз як вона чує плітку про Олександра Оболенського і Катерину Местмахер. А тим більше коли бачить їх поруч. Скромна Катя не відходить від князя ані на крок, кліпаючи своїми очиськами, ховаючи за віялом рум'янець і невпопад посміхається на князеві слова. Гучно сміятись дівчина здається боїться, або просто не вміє.
Варто було зізнатись хоча б самій собі, що князь Оболенський не перестав її хвилювати. Що вона все так само закохана в пихатого чоловіка, і все так само мріє про його ласки. Навіть після того, що у них було. Або особливо після того. Але Хелен заборонила собі навіть думати, про продовження зваблювання князя. І вперто переконувала себе і тітку, що ідея про заміжжя за князем виявилась помилковою.
Що ж до князя, то він покинув "Надію морської діви" відразу після того, як залишив мокру Хелен в каюті кутера. І після того просто перестав помічати дівчину. На двох прийомах, де вони були з князем одночасно, він просто пропікав дівчину поглядом темних, як грозове небо очей, але варто було опинитись дівчині на відстані витягнутої руки, як він робив вигляд, що вони не представлені один одному. Або що вона пусте місце. Така поведінка тільки ще більше ятрила Хелен серце. Тому вона з полегшенням погодилась на поїздку до Аккерманської фортеці, куди граф Верьовкін їхав у справах, а графиня, просто щоб розважитись.
Як розповіла Хелен тітка фортеця була побудована п'ятсот років тому вихідцями з Генуезької республіки, і два століття слугувала їм прихистком від набігів монголо-татар. Але з закінченням панування італійців на Чорному морі фортеця перейшла під владу Османів. У 1770 році вона вперше була захоплена московським військом. Протрималися вони у Аккермані недовго і відповідно до Кючук-Кайнарджийської мирної угоди повернули місто османам у 1774 році. У 1789 році укріплення без бою було захоплене великим загоном донських козаків та бурським єгерським корпусом, яким керував М. Кутузов. Наступного року Кутузова призначили комендантом фортеці. Але відповідно до Ясська угоди підписаної у 1791 році. кордон між Російською та Османською імперією пройшов по річці Дністер. І Аккерман знову перейшов туркам.
І тільки у 1812 році за Бухарестським мирним договором південь Бесарабії з Аккерманом переходять остаточно до Російської імперії.
При світлі дня складена із сірого каменю споруда справляла враження надійності і захисту. Чималий внутрішній двір за майже п'ятиметровою товщею стін був здатний надійно захистити мешканців фортеці від будь-якої осади. Навколо фортеці розкинулось невелике місто Білгород, в якому проживали сім'ї солдат, купці, ремісники.
Через вузькі бійниці пробиті в кам'яному мурі проглядувало море, яке в притул підходило до фортеці із північного боку. Хелен з Олександром Комарницьким, гостем коменданта, пройшлись стінами фортеці, споглядаючи фантастичні краєвиди на Дністровський лиман, і загрозливі глибокі оборонні рови. Граф Олександр Лукашевич виявився приємним співбесідником, мав замок в Золочеві, в якому займався розведенням квітів, і з захопленням ділився з Хелен знаннями в галузі ботаніки, садівництва і фортеце будівництва.
— Ти ревнуєш, — знову повторила графиня Верьовкіна. — Але ж погодься, Катерині пора вказати на місце. Вона тобі не суперниця!
— А я і не збираюсь з нею змагатись в чім би то не було, — запевнила Настасю Яківну Хелен. – Хоч і не стану приховувати, що приступність баронеси мене дратує.
— Вибач, я не думала, що вони приїдуть сюди, — тітка відклала віяло на столик і присіла на край пуфика. – Хотіла, що б ви з Оболенським мали можливість поспілкуватись без всюдисущої Луїзи-Розіни.
— Що ти маєш на увазі? – Хелен навпаки піднялась і нервово пройшлась по маленькій кімнаті, виділеній їй комендантом фортеці. В грудях заворушилась тривога.
— Ніяких справ у Петі тут немає, — зітхнула тітка. – Я вмовила його нанести візит Кюрто, тому що князь Оболенський нарешті стурбувався землями під виноградники, і наразі в справах гостює в Білгороді.
— Местмахери теж про це знають, — Хелен не стала говорити тітці, що зустріти Катерину в гарнізонному дворі було неприємно і болісно. – Ну звісно, що не місцевих кавалеристів вони причаровувати сюди з'явились. То вони серйозно взялись за полювання на князівський титул!
— Виходить ми недооцінили Луїзу-Розіну, — зітхнула тітка.
— Мені байдуже, — відчуваючи як холонуть кінчики пальців від передчуття неминучої зустрічі з Олександром, бахвалилась Хелен. – Хай забирає собі цього сноба, і тішиться в його льодяних обіймах до поки смерть не розлучить їх. Я навіть співчуваю його першій дружині, і ніскілечки не здивуюсь, що це князь примусив її піти до монастиря.
— Та що між вами сталось? – знову не витримала невідомого тітка.
— Ми затримуємось, — замість відповіді промовила Хелен. – Не ввічливо змушувати господаря чекати.
І перш ніж тітка знову почала ставити незручні питання покинула кімнату.
Олександр Оболенський втомився від зайвої уваги шумної баронеси Местмахер і улесливого погляду Каті. Останнім часом дівчина наче з ланцюга зірвалась, намагаючись весь час бути до нього ближче, чим не сказано дратувала. Користь від неї була тільки у тому випадку, коли поруч опинялась Олена Долинська. Тоді князь удавав зацікавленість, щоб не зірватись на американку. Щоб не підійти до неї, не почати безглузду розмову.
Її слова про жениха боляче вразили князя. І він вирішив, що готовий був взяти Хелен за коханку, але усвідомлення того, що вона ще й закохана в свого нареченого так розізлило князя, що він вирішив нічого спільного з дівчиною більше не мати. І чесно намагався дотриматись даної собі обіцянки. От тільки Олена з'являлась на званих вечерях і прийомах, і він не міг спокійно на неї реагувати, бачити як вона спілкується з іншими чоловіками, безтурботно фліртує, не помічаючи його, живе своїм звичним життям, в той час, як він втратив сон і апетит через неї.
Князь Оболенський сподівався, що нетривалий від'їзд до Аккермана остудить його почуття, які він вважав неправильними, ірраціональними і сороміцькими. Неправильно бажати чужу наречену так, що вона приходить до нього щоночі в фантазіях, де він пестить дівоче тіло, цілує і робить всі ті неймовірні речі, про які вона так зневажливо відізвалась після єдиної ночі кохання.
І дійсно, присутність давнього знайомця, вчителя фехтування підполковника Кюрто з яким вони добряче повправлялись на плацу, давши гарний урок фехтування гарнізонним солдатам, на кілька годин витрусила з князевої голови думки про Долинську.
За обідом до коменданта і князя приєднався граф Комарницький, який був туту справах ложі "Полум'яної зорі", членом якої свого часу пропонували стати і Оболенському, але він від масонських ігор відмовився.
Сама Аккерманська фортеця, за твердженням Кюрто, була збудована масонами, на підтвердження чого демонструвались всім охочим гарматні ядра вмонтовані в мур фортеці. Кюрто, призначений сюди комендантом за протекції своєї таємної ложі, справно служив в першу чергу масонам. Але оскільки фортеця і місто з розбудовою Одеси стратило своє стратегічне значення, таємна канцелярія на таку діяльність дивилась крізь пальці.
Але надії на спокійний відпочинок розбились як скло, коли опісля обіду прибули Местмахери, мотивуючи це тим, що в Одесі аж надто спекотно, та й Катя ніколи не бачила величну споруду. Князь Оболенський ретирувався в бік огляду полів, чесно сподіваючись, що до його повернення настирна дівиця повернеться до Воронцових в Одесу, надивившись на краєвиди древніх мурів.
Але надіям не судилось справдитись. І за столом його зустрічав Петро Іванович, який бесідував з Луїзою-Розиною, Олександр Комарницький, і як завжди задумлива Катя, яка миттю оживилась при його появі. Оболенський відмітив, що накрито ще для трьох персон:
— У вас ще гості? – поцікавився він у коменданта, займаючи своє місце за столом.
— Не повірите, з вашим приїздом, у нас небувале пожвавлення, — посміхнувся підполковник Кюрто, огладжуючи орден Святого Георгія, одягнутий задля такого урочистого випадку. – А ось і вони.
Олександру здалось, що його серце зупинилось, а потім затарабанило швидко-швидко, коли його погляд вткнувся в зблідлу Хелен Долинську, яка ввійшла в їдальню слідом за тіткою Настею. Вона що тут робить? Невже навмисно приїхала, щоб побачитись з ним? Шалена непрошена надія охопила його душу, і він спрагло роздивлявся дівоче обличчя, вишукуючи хоч якийсь знак. Але дівчина трималась бездоганно безпристрасно, і князь схаменувся, опанував себе, відвернувся до тарілки, щоб знову подивитись на прибульців із звичною лінню і байдужістю.
Хелен роздивлялась їдальню, розташовану у великій холодній залі. Темна стеля з грубими балками мала круглу люстру з напівзгорілими свічками, видно було що їх не часто запалюють. А комендант не балуваний великою кількістю гостей. Камін зважаючи на пору року не горів, розповсюджуючи в повітрі ледве чутний запах гарі і мокрого попелу. Стіни оббиті дерев'яними панелями були покликані створювати відчуття затишку. Меблі на відміну від загального інтер'єру були більш сучасними — овальний стіл з червоною скатертиною, стільців з різьбленими спинками, пузатий буфет.
Але як Хелен не намагалась уникнути споглядання присутніх, їй все-таки довелось привітатись з ними. Луїза-Розіна дивилась на неї з неприкритою ворожістю, Катерина ховала обличчя за віялом з шовку, і незважаючи на привітність Комарницького Хелен відчувала себе ніяково. Особливо коли натикалась на льодяний погляд князя Оболенського.