І ось ця часова невідповідність не раз грає злий жарт з Наталкою Доляк.
Деякі художні образи виписані у повісті випукло, але швидко забуваються, бо на читача навалюється аж занадто інформації, яку він не здатний переварити. Письменниця вдається до детективного елементу, як у розповіді про Юрка, який помстився працівникам редакції, через яких, на його думку, загинули рідні. Як для юнака, це теж думка із сьогодення, що й у випадку з Лідою:
"Хлопчик витяг із руки брата зіжмакану газету, саме ту, яку напередодні показував їм голова колгоспу. "Більшовицька правда" – зазначалось на першій сторінці. Юрко похапцем почав читати, лежачи горілиць біля холодного тіла брата. Він торкався своїм плечем братового й відчував, як холоне ще більше, як у ньому нагромаджується колюча, наче бурулька, енергія, яку (знав уже зараз достеменно) обов'язково обрушить згодом на тих, хто вбив його родину. А вбивали не ті, що стріляли. Вбивали інші. І Юрко тепер знав їхні імена. У статті, яка називалась "Недобитки серед нас", йшлося про його, Юркову, родину. Було дуже дивно читати своє прізвище й ім'я батька та брата, надрукованими в газеті. Спочатку навіть взяли завидки, ач, про них пишуть. Коли дізнався суть написаного, було вже не до гордощів. Кореспондент Пришибайло писав, що родина Калитків з конкретного села в двадцять восьмому році активно підтримувала заворушення й підбурювала людей до повстань проти більшовицької влади. А тепер, мовляв, коли минув час, ці "виродки" живуть та жирують за рахунок влади, яка дала їм усе – землю, свободу, можливість вчитись. Стаття була доволі жорстока, автор закликав громадськість та органи виявити більшу уважність та судити всю родину, незважаючи на вік та стать по всій суворості закону. Посилався на подібні випадки в інших селах, де ворогів лінчували односельці, не очікуючи на каральну руку радянської Феміди. Висловлював сподівання, що міліція та доблесне політуправління не пройдуть повз, заарештують контрреволюціонерів та підривників соціалістичного устрою, щоби згодом поставити їх до стінки. Гарячково підбурював читачів змити кров'ю ганьбу. Стаття була підписана не лише Пришибайлом, а й головним редактором К. Юсовицьким.
"От і змили, – склав газету Юрко й додав подумки: – Але це ще не вся кров. Буде ще".
Діждавшись слушного моменту, Юрко вбиває ненависних йому журналістів, але й сам гине від руки співробітниці газети Соні. Дівчина внутрішньо відчуває себе Соломією, але змушена служити владі. Її прозріння теж виглядає неправдоподібним, поспішним з художньої точки зору, а тому особиста трагедія Соні-Соломії не веде читача до очищення. Взагалі, як на мене, Наталка Доляк змарнувала багато епізодів у книзі, які би могли віднести її книгу до більш вартісних видань. Чи то попрацювали літературні редактори, перекроївши розповідь, а не просто виправивши помилки та стилістичні піруети, чи то дороговказом служили вимоги видавництва, для якого українське, як і українська історія, є лише необхідним, але не обов'язковим атрибутом. Маю на увазі "Клуб сімейного дозвілля".
Ще менш виразно виписані ті, хто творив Голодомор. Їхні прізвища губляться на тлі подій, що проносяться вихором, індивідуальності не запам'ятовуються, бо, здається, ці люди всі на одне обличчя. Поспіх у змалюванні цих та інших образів зіграв з письменницею злий жарт. Ось і маємо мало не детективну історію, проте психологічне розкриття Голодомору відсутнє. Наталка Доляк мала всі шанси зробити це, але не скористалася наданою їй можливістю. Схоже, кон'юнктура взяла гору.
Аби показати еволюцію Тернового, Наталка Доляк вводить подвійне, мало не шизофренічне, сумління головного героя, але від цього художнє переосмислення очевидного не стає вартісним: "Немає тих садків, немає навіть хліба вдосталь", – каже нав'язливо якесь друге Лесеве "Я". І немає від того уїдливого штопора рятунку. Він до болю в скронях свердлить мозок. Те друге, потаємне "Я", обганяючи всі правильні, виважені думки, вистрибує першим і торочить щось таке, чого він, Терновий, і чути не хоче, не те, що тримати в собі й тим більш аналізувати. "Є лінія! – доводить він своєму двійникові і мимохіть розмахує руками й беззвучно ворушить губами. – І по ній треба йти. Зійдеш з лінії, і тебе немає, – хрусь долонею в повітрі. І та долоня падає на груди. – Уже багато хто гнув свою лінію, і що? Де вони? Що вони?".
Авторка детально описує життя Тернового, який змусив батьків вступити до колгоспу, але позбувся їхнього благословення. Працюючи в редакції газети, Лесь твердо вів лінію партії, навіть не задумуючись, що ж насправді відбувається в його рідному селі – Веселівці, аж поки не поїхав туди у відрядження.
"Лесь Терновий стояв на порозі батьківської хати, упершись лобом у дерев'яні хиткі двері. Усе не наважувався натиснути на клямку та переступити поріг. У голові не снувало жодної думки, чоловік закляк на одному місці, ніби приріс до ґанку – не міг ступити й кроку ні вперед, ні назад.
У дворі не було собаки, того, що зазвичай не давав "блудному сину" підійти ближче до подвір'я, бо починав гавкати: без агресії, так, що батьки завжди могли б зрозуміти, на кого здійняв бучу пес. Біля собачої будки сиротливо валялась погнута мисочка, у яку вже давно не клали собачого їдла.
Хлів, де ще три роки тому стояла худоба, німував напіврозвалений та облуплений, подвір'я позаростало бур'янами, а город, який було видно з порогу і який відділявся від подвір'я хистким парканчиком, був схожий на цвинтар – голий та витоптаний, де-не-де перекопаний глибокими ямами, над якими височіли невеличкі горбочки випорпаного із тих ям масного чорнозему".
І ось якби так просто і по-людяному авторка й писала далі, а читач виступав її співавтором, розуміючи всі "принади" голодного життя, ціни б її твору не було. А то ми вислуховуємо батька Леся, який характеризує поточний момент, ніби начитався нинішніх документів про Голодомор, з яких зняли гриф "таємно", і розповідь ця приправлена журналістсько-публіцистичним пафосом.
Наталка Доляк зосередила свою увагу на минулому, проте їй виявилося не під силу показати Голодомор зсередини, відтворити механізм його дії бодай на прикладі одного села. На цьому тлі виграшними є сторінки, присвячені сьогоденню. Розуміння Голодомору, скажімо, нинішніми школярами, є вбивчим за своєю суттю, й авторка талановито це відображає на сторінках "Чорної дошки". Не втримаюсь і наведу цей розділ повністю, хоча, можливо, він і величенький для даної статті:
"У не надто чисте чимале вікно билась невелика, але цілеспрямована муха. Хотілось їй вилетіти із теплого приміщення надвір. Не відала вона, що там, на волі, відразу наразиться на холод пізньої осені, на стрімкий вітер та дощ, і, найімовірніше, така бажана свобода принесе їй лише смерть. Муха з нервовим дзижчанням гамселилась головою об шибку. За її хаотичними діями споглядала жінка років тридцяти із сумними очима, у яких наче навіки застигли й перетворились на крижані скельця сльози.
– Восени тисяча дев'ятсот тридцять другого року вийшов… цей… ну, такий спеціальний указ про заходи, е-е-е, цей… ну, щоб селюки давали норму цього, як його… е, ну, продтоварів різних…
У світлому шкільному класі біля дошки відповідала на поставлене вчителькою питання невисока дівчина років шістнадцяти у вузьких темних джинсах, усіяних блискучими камінцями, та розцяцькованій яскравими смужками кофтині. Вона тупцювала на місці, раз по раз підкидаючи рукою хвіст занадто чорного, аби бути натуральним, волосся.
– Це була постанова, – монотонно, переводячи погляд з мухи на сльоту та голі дерева за вікном, промовила вчителька. Жінка тримала руки, складеними хрест-навхрест на грудях, і розпачливо зітхала. – Візьми, будь ласка, підручник та прочитай уголос.
Старшокласниця під супровід легкого гудіння інших юнаків та дівчат, вихляючи стегнами, промандрувала до своєї парти – передостанньої, потягла з неї закритий підручник історії для одинадцятого класу. Підручник не відразу піддався, бо заважали занадто довгі накладні нігті патріотичної жовто-блакитної палітри. Дівчисько почало, слинячи пучки пальців, гортати аркуші новесенького підручника, які ще де-не-де були зліплені на кутиках, – не могла знайти потрібної сторінки. Її губи беззвучно проголошували найкоротше нецензурне слово, але оскільки голова дівчини була опущена, це могли бачити лиш однокласники, що сиділи за партами й дивились на неї знизу. Для вчительки міміка школярки залишалась нерозшифрованою.
– Шістдесят дев'ята, – монотонно, дивлячись у вікно, мовила вчителька і знову зітхнула.
– Жень! – покликав стиха Сашко, який ділив із фарбованою чорнявкою парту.
Після заклику він передав дівчині свій підручник, відкритий там, де було потрібно.
– Її що, чоловік кинув? – прошепотіла Женя й взялась читати з неабияким акторським запалом. Кожне її слово було розфарбоване, мов хвіст павича, літери вимовлялись чітко, й професійна Женина артикуляція примушувала усіх, хто сидів у класі, заглядатись на дівчачі пухкі вуста.
– Вісімнадцятого листопада тисяча дев'ятсот тридцять другого року вийшла Постанова ЦК КП(б)У, – дівчинка прочитала кожну літеру окремо, так, що вони стали опуклими й ніби зрозумілими, – про заходи щодо посилення хлібозаготівель. Згідно з Постановою окремі господарства за невиконання планів хлібозаготівель каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією п'ятнадцятимісячної норми м'яса. Того ж дня вийшла Постанова політбюро ЦК КП(б)У, – знову як диктор телебачення відтарабанила Женя й сама заслухалась мелодикою свого голосу, – "Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп". Реденсу та Косіору було доручено розробити до двадцять третього листопада спеціальний оперативний план ліквідації куркульських та петлюрівських контрреволюційних кубел. ДПУ – вилучити з міст ідеологів та організаторів "куркульського саботажу", провести чистку та засудження рахівників і бухгалтерів – (наперед визначено триста осіб); Чубарю в Дніпропетровській, Хатаєвичу в Харківській, Зайцеву в Чернігівській областях разом з обкомами провести операцію в найближчі дні, каральні органи мають "завдати рішучого удару куркульським елементам для запобігання куркульським повстанням".
Женя втомлено завершила читання, буркнула тихо: "Многа букаф" – і з подивом зиркнула на вчительку.
– Тепер перекажи своїми словами, – попросила та.
– У листопаді, е-е-е, тридцять другого року, – дівчина зазирала до підручника, який вона все ще тримала в руках, – ну, була ця… Постанова, цитую, – опустила очі до тексту, – ЦК КП(б)У, – із ненавистю вичитала ці шість літер.
– Ну, – підбадьорила дівчину історичка.
– Вони просили про різні там, ці… – не могла відтворити щойно прочитаний текст старшокласниця.
– Заходи щодо посилення хлібозаготівлі, – прошепотів Сашко.
– Заходи щодо посилення хлібозаготівлі, – швидко, аби не забути, випалила Женя.
Однокласникам, яких не стосувалося питання вчительки, не було жодної справи до прочитаного й переказаного, кожен займався своїм: хто клацав на мобільному повідомлення, хто тишком слухав музику, вставивши у вухо один навушник, хто перешіптувався, а хто просто дивився у стелю.
– Ви не розумієте? – запитала наставниця й обдивилась усіх дітей.