Ні, вона щодня була з подругами на Майдані, але не відчувала того фанатизму, що й вони. Та й, власне, на головну площу України вона приходила тільки тоді, коли знала, що там буде Максим. Кричала: "Ющенко!", а сама потайки впивалась поглядом у коханого.
Одного разу її серденько затріпотіло, коли вона, маленька, намагалася стати навшпиньки, аби побачити, що там – за широкими спинами тих, хто стояв перед нею. Ні слова не кажучи, а лише усміхнувшись їй кінчиками губ, ніби знаючи наперед, що він буде володарем її тіла й душі, Максим підніс її, а потім легко, мов пір'їну, невимушено посадив собі на плечі, як малу дитину. Від несподіванки у неї все попливло перед очима, але це тривало лише мить. Вона, здається, так нічого, втім, і не бачила, бо відчувала тепло його тіла, не дивлячись на мороз, а він, мов турботливий батько, запитав, чи зручно їй так. Вона не пам'ятала, чи щось відповіла йому, та цього і не треба було.
Марті було добре, як у дитинстві, коли батько ось так носив її на своїх плечах, і їй видавалося, що вона найбільша від усіх на світі. Тепер вона відчувала себе комашкою, найменшою од найменших, але залишилося оте дитиняче відчуття захищеності, коли сидів би і сидів на міцних плечах – і тобі більше нічого на світі не треба.
— Ну, що, мала, посиділа і досить. – Максим зняв її зі своїх плечей, і тепер Марта стояла обернена до нього, спиною до ораторів на сцені. Він дивився на неї зверху, у його погляді не було й натяку на веселощі, але вона знала, що він має право на отаке безцеремонне поводження з нею, лише він має таке право, і оте "мала", яке виводило її з себе при спілкуванні з колишніми кавалерами, у його інтонації було чи не найласкавішим словом, яким її досі називали. Вона все життя хотіла бути "малою", але лише в устах Максима.
Марті ніби мову відняло. Вона мала би подякувати Максимові, а потім гордо одвернутися. Ні, вона повинна була брикатися, що, мовляв, ніхто його не просив висаджувати її на його плечі, але якщо таке сталося, то це його проблеми – і щоб взагалі він більше цього ніколи не робив. Але це вона сказала би будь-кому іншому, лише не Максимові. А тепер віддано, мов собачка, яка замерзла і яку відігріли й нагодували, Марта дивилася у його щирі з сумною завісою карі очі й усміхалася куточками губ.
— Замерзла? – Максим був сама ніжність. Відповідь не потрібна була. І хоча Марта не зовсім відчувала холод, а тепер, навпаки, її тіло пашіло лише від близького спілкування з Максимом, вона за інерцією кивнула головою, бо хотіла бути разом лише з цим хлопцем. Та він, здається, усе знав і без слів. – Ходімо, я покажу тобі батькові щоденники, ти ще їх не читала. А заодно й кавою пригощу. Бразилійською!
На останньому слові вони дружно розсміялися, немов змовники, і якийсь дядько, з голови до п'ят, здавалося, замотаний у синьо-жовтий стяг, шикнув на них, аби не заважали слухати.
35
Старий Германсдерфер не знаходив собі місця. Вже більше доби його синочка не було вдома. Тіберій Маркович обдзвонив усіх знайомих, але ніхто не бачив Вітю у Дрогославі. Роза заспокоювала швидше себе, ніж чоловіка, що Вітя знайдеться, що це Божа дитина і нічого лихого йому не зроблять, але й сама, мабуть, не вірила у власні навіювання.
У Германсдерфера боліли ноги, йому б зараз лежати у теплій постелі, читаючи щось філософсько-містичне, а він бігав, мов юнак, Дрогославом і чи не вперше у своєму житті щиро молився Богу, аби той повернув йому сина.
Тіберій Маркович побував на мітингах біля ратуші й біля податкової. Він, здається, не чув жодного слова ораторів, лише вдивлявся, шукаючи поглядом Вітю. Одного разу йому видалося, що це його син, він вигукнув:"Вітя!", на нього зашипіли зусібіч, аби не заважав тим, хто виступає, він рвонув уперед, але його не пустили, ще й боляче вдарили у бік. Він ще довго, змирившись з тим, що не вирветься звідси, допоки мітинг не закінчиться, вдивлявся в того, хто нагадував йому сина, але потім зрозумів, що це не Вітя: і менший, і вдягнений не так, як малий Германсдерфер.
Потім він пішов в університет, сподіваючись знайти сина там. Викладачі й поодинокі студенти дивилися на нього, й він читав у їхніх очах подив. Ніби може бути дивною ситуація, коли батько розшукує сина! Але аж удома він зрозумів причину цього подиву: мало не всенький день, поки шукав Вітю, бігав з помаранчевим бантиком на грудях. Тіберій Маркович і не зчувся, коли йому причепили цю революційну символіку. Він з огидою скинув бантик, зачинився в туалеті, кинув його в унітаз і довго безуспішно намагався втопити. Але напір води був невеликим і бантик неодмінно випливав на поверхню. Старий Германсдерфер з допомогою туалетного паперу витягнув утопленика, щільно його замотав і поховав у відрі для сміття.
Віті ніде не було: ні в штабі "Нашої України", хоча казали, що він приходив сюди ще до виборів, ні в університетській їдальні, куди Вітя зазвичай полюбляв приходити, щоб поласувати, ні в дрогославських кнайпах.
Ноги вже зовсім відмовляли, але Тіберій Маркович не зважав на це. Його Вітя зник. Найчорніші думки лізли в голову. Аби не збожеволіти, Германсдерфер навмання узяв томик з книжкової полиці. Це виявилася "Гра у бісер" Германа Гессе. Навмання ж відкрив книгу і став читати:
"Мировая история, по его словам, есть бесконечное, бездарное, нелюбопытное повествование о том, как сильные подавляли слабых, и связывать подлинную, единственно важную, надвременную историю духа с этой старой, как мир, дурацкой дракой честолюбцев за власть и карьеристов за место под солнцем или, тем паче, объяснять первую из последней уже само по себе предательство по отношению к духу и заставляет его вспомнить одну распространенную не то в девятнадцатом, не то в двадцатом веке секту, о которой ему однажды рассказывали и которая всерьез считала, будто жертвоприношения древних народов, вкупе с богами, с их храмами и мифами, суть наравне со всеми прочими красивыми вещами следствие исчислимого недостатка или избытка в пище или занятости, результат арифметического несоответствия между заработной платой и ценами на хлеб, и будто, стало быть, искусства и религии суть декорации, так называемые идеологии, прикрывающие всецело поглощенное голодом и жратвой человечество. Кнехта эта беседа привела в веселое расположение духа, и он спросил, как бы вскользь, не полагает ли его друг, что история духа, культуры, искусства также есть история, все же стоящая в некоторой связи со всей прочей историей. Нет, горячо воскликнул тот, именно это он отрицает. Мировая история — это гонка во времени, погоня за выигрышем, за властью, за богатством, в которой дело идет о том, у кого хватит сил, удачи или низости не пропустить нужный момент. Творения же духа, культуры, искусства являют собой полную противоположность, они всякий раз суть освобождение от рабства времени, прыжок человека из грязи своих инстинктов, из своей инертности в другую плоскость, во вневременное, разрешенное от времени, божественное, всецело внеистоpическoe и враждебное истории бытие. Кнехт слушал его с удовольствием и поощрял те дальнейшим, далеко не лишенным остроумия излияниям, а потом сдержанно закончил их разговор замечанием".
Професор ще раз прочитав останнє речення, аж поки зрозумів, що видавці, мабуть, допустили помилку в тексті, а потім продовжив:
"— Преклоняюсь перед твоей любовью к духу и его деяниям! Однако духовное творчество есть нечто, к чему не так легко приобщиться, как думают некоторые. Беседа Платона или фраза из хора Генриха Исаака, как и все, что мы называем духовным деянием, или произведением искусства, или объективацией духа, все это — последний итог, конечный результат борьбы за облагораживание и освобождение. Я соглашусь с тобой, что это прорывы из времени в вечность, и в большинстве случаев наиболее совершенные произведения — те, что не несут на себе следов схваток и борьбы, предшествовавших их созданию. Великое счастье, что мы этими произведениями обладаем, ведь мы, касталийцы, только и живем за счет их, наше творчество — только в их воспроизведении, мы постоянно обитаем в потусторонней, изъятой из бремени и борьбы сфере, которая состоит из этих произведений, без них мы бы ничего об этой сфере не знали. И мы продолжаем их одухотворять или, если хочешь, абстрагировать еще больше: в нашей Игре мы разлагаем эти творения мудрецов и художников на составные части, извлекаем из них стилистические правила, формальные схемы, утонченные истолкования и оперируем этими абстракциями как строительным камнем. Что ж, все это очень красиво, об этом с тобой никто не станет спорить. Но не всякий способен всю жизнь дышать и питаться одними абстракциями. История имеет одно преимущество перед тем, что вальдцельский репетитор находит достойным своего внимания: она занимается действительностью. Абстракции превосходны, но я все же за то, чтобы дышать воздухом и питаться хлебом".
Германсдерфер упіймав себе на думці, що читання мудрої книги не відволікає його від думок про Вітю. Він відклав томик, і думки про сина, страшніші одна за одну, повністю заволоділи ним.
36
Це був поет. Взагалі-то Василь Остапович працював учителем фізкультури, але в душі давно був поетом. Та що там давно! Від народження.
Якби його запитали, що він робить тут, у Києві, на Майдані, щиро би здивувався. Що робить? Вірші читає! Адже й це комусь треба робити.
Не звиклі за прозою життя до віршованих рядків, його уважно слухали, думаючи кожний про своє.
Коли не думаєш про біль,
То він із пам'яті зникає –
Навіть якщо на рани сіль
Затято ворог насипає.
Невже забути зможеш біль,
Коли виламує він скроні,
Рве серце в шмаття – вражу ціль?
Не затаїшся в жоднім схроні!
З народження наш біль прийшов.
Весь час нас били й мордували.
До рабських звикли ми оков,
Аж поки волю не проспали.
Поляк, москаль, жид, хохол-брат
Плюндрують неньку-Україну,
Винищують наш красень-сад
І перетворюють в руїну.
А ми нікчемно мовчимо,
Хоч люті й крові повні очі,
Слухняно впряглися в ярмо
Й рахуємо неволі ночі.
Вставай, народе, пробудись!
Скинь вражі брязкальця-кайдани.
Пішли молитву Богу ввись.
Єдиним вийди на майдани.
Хай зникне біль, бо ти не раб,
Мій геній-мученик, народе.
Нехай відчує і сатрап
Твій зрив єдиний до свободи.
Проспать дарованої волі
Не маєш права, як колись.
Зречемся давньої ми болі.
Вставай, народе, пробудись!
Максим Нагачівський не хотів та й не мав права розчаровувати старого.