До війни він палив "Казбек". На війні — махру. Після війни — "Катюшу". В пакунках я посилала "Приму". Тепер ось це...
На площі біля стадіону гримів зведений оркестр військового округу. Тьмяно вилискували запітнілі труби. За помахом диригента хлопчики з військового музичного училища почали щосили вибивати з барабанів урочисте рокотіння. Шереги музикантів у сірих шинелях застигли, прислухаючись до цього древнього, наче крок маршируючих армій, ритму.
І знову Велта не дочула, про що розповідає Валентина Миколаївна.
— ...найкращі. Ось за це йому спасибі. Все ж таки це були найкращі роки. Подивилися б, яким він був до війни: високий, широкоплечий, підтягнутий. Напрочуд гарний. Оженилися ми в тридцять сьомому. Найщасливіший час. Я тоді працювала в Саратовській філармонії. Бувало, прийде він з інституту на репетицію, сяде в заді, слухає. Потім скаже: "Валюшо, Шопен не такий. Він у тебе надто конкретний. А ти уяви, — каже, — що таких, як він, все дивує на землі: хмари, шляхи, карети, жінки... Все йому вперше..." Микола вже тоді з мікробами морочився. Був у Саратові такий інститут. Так і називався: "Мікроб". Мешкали ми тоді у його батьків. Батько — відомий дуже професор. Професор судової медицини. Петро Никодимович Баландін. Огрядний чоловік, бородатий. Показний чоловік. Всі його боялися. А він добрий був, мов дитя. Як тільки він міг займатися цією справою — не розумію. Одне й те ж: там замордували, там отруїли, там пожежа. Міліція його знала, честь навіть віддавали. А він знай собі — стріляє. Досліди ставив. Постріл зблизька, здалека. Книжку писав. "Експертиза вогнестрільних уражень". Він до мене ставився чудово. Все казав: "Валюшо, бережіть пальці". Взимку без рукавичок не випускав. Коли я давала концерти, вони всією родиною приходили. Сідали в другому ряду. Сестри Миколині з чоловіками, старі. Я зараз усе це пригадую, ніби сон. Грала я тоді Ліста, Шопена, Рахманінова. Влітку — на Волгу. У батьків дача була. Повінь, Волга розіллється навесні — кінця-краю не видно... А які вечори... Самовар шумить, тоненько посвистує. Люблю запах вуглинок. Рояль на дачі стояв. Петро Никодимович, бувало, просить: "Заграйте, Валюшо". А я відмовляюсь. Дайте, кажу, відпочити. Він тоді сідає за рояль і починає собачий вальс награвати. Хитрий дід. Знає, що не витерплю цього. Кращі мої роки... Подумаю зараз про це — повірити не можу. Але я на Миколу не ображаюся. Гірко, що там казати, але і моя провина є... Дітей у нас не було, а він так хотів мати дитину... Ніколи ми про дітей не говорили, але хіба я не розумію? Як побачить дитину, навіть на вулиці або в гостях, — насупиться, краще не підходь. Спитаю: в чому справа? Ніколи правди не скаже. "Просто, — каже, — настрій поганий. В інституті неприємності". Але ж я все розумію. Старий мене найкращим гінекологам показував — ніщо не допомогло. Куди я тільки не їздила, на які курорти...
Розверзті труби оркестру вивергнули мідне багатоголосся маршу. Все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц. Звуки дрижали у вогкому резонаторі міста. Гупали барабани — їхньому безпристрасному, важкому, наче удари молота, ритмові підкорялася мелодія: и в каждом пропеллере дышит спокойствие наших границ.
— Тільки сама винувата, тільки сама, — тягнула далі Валентина Миколаївна. — Якби не я — нічого з ним не сталося б. Закортіло мені повернутись до Києва. Я, бачите, корінна киянка. Марила Києвом. Не милий вже мені Саратов, на Волгу не можу дивитися. Дніпро пригадую. Чую — Київ звільнили. Хрещатик, передають, зруйнований. Лавру зірвано. Боже мій, думаю. Серце кров'ю обливається. Все Київ та Київ. Хоча б одним оком глянути. Як він там? Тільки-но демобілізувався Микола, а я на нього як насіла: їдьмо у Київ. Їдьмо — і ніяких розмов. Він і згодився. Бере в інституті переведення, дістає в Москві призначення — і поїхали. Батьків Миколиних уже не було в живих. Приїхали в Київ восьмого березня. Запам'ятала я цей день. Заплакала на вокзалі. Дали нам квартиру. Миколі місто сподобалось. Хіба ж я знала, що така біда на нас чекає...
Згасали звуки оркестру. Неподалік уже голубіли хирляві дзвіниці костьолу. Тролейбуси, що йшли в напрямку Володимирського базару, були вщерть переповнені. Задні колеса скреготали, насичуючи повітря смородом горілої гуми. "Не піду в лікарню, — вирішила Велта. — Я не залишу з нею Маринку. Нізащо не залишу".
— ...а тепер — школа Бейєра. Був час — викладала в музичній школі. Покинула. Не можу. Втомлюють мене діти. Галас, біганина. Давати уроки спокійніше. Куток у мене наймають дівчата. З університету. Гарні дівчата. По ночах не шастають. Порядні. А вчора приятелька прибігла. "В інституті, — каже, — переполох. П'ять чоловік — усі як один заразилися. І твій Микола Петрович, — каже, — теж там". Ніч не спала — все думала. Що робити? Треба якихось заходів вживати. Поки не пізно. Вирішила до вас забігти. Так я і знала, що він вам не скаже нічого. Він завжди так. Поранений був — навіть не написав. Після війни довідалась... Півдня думала. Боялася вас. Цієї зустрічі...
— Спасибі, що зайшли, — сказала Велта.
Біля тиру — дощаного довгого ящика з-під американського трактора "Катерпіллер", — де в'юнилася вгору дорога в інститут, стояв лазуровий моторолер. Біля паркана, постукуючи кулаком по дошках, походжав хлопець у чорній шкіряній куртці.
"Побачення, — подумала Велта. — Щасливі люди. У кожного свої справи. Нічого не вдієш. Такий вже жорстокий закон життя. Позавчора на мене з такою ж заздрістю дивилися родичі хворих. А я, надягнувши той недоладний котелок, вибігла з відділення, одразу забувши про людей, які лежали там, і гайнула в театр. Так, це, мабуть, його дівчина. Поспішає. Але куди вони поїдуть у таку погоду? А ввечері позавчора — хіба ми не були щасливі? Пресвята діво Маріє! Якби я знала, що це йому допоможе. Я б помолилася".
— Куди? — суворо спитав їх на прохідній дід-вартовий.
— До Тарана, — холодно відповіла Велта.
— До якого Таргана?
— Треба знати своїх співробітників, — одрізала Велта. — Не Таргана, а Тарана.
Вони попрямували до головного корпусу, портик якого був прикрашений меандром і фальшивими колонами корінфського ордену; на овальній алебастровій дошці, оточеній хитрим ліпленням (дошка висіла на фронтоні), видніли золоті цифри: 1896.
Дід-вартовий підозріло дивився їм услід.
XIV
Найповільнішою людиною в інституті був, безперечно, Сергій Сергійович Білан. Це була неабияка якість. Одначе Сергій Сергійович мав принаймні ще дві унікальні властивості, які відрізняли його від інших директорів науково-дослідних інститутів. По-перше, ніколи не підписувався під статтями, що виходили з стін його інституту, якщо не брав участі в дослідженнях; а займатися наукою йому, правду кажучи, було ніколи; тому на його рахунку було загалом одинадцять наукових праць, разом з кандидатською дисертацією. По-друге, до його кабінету всі входили без попередження — хто хотів і коли хотів. Інколи в його кабінет набивалося більше десятка відвідувачів. Сергій Сергійович Білан був висунутий на керівну роботу в 1937 році. По закінченні медичного інституту його відразу призначили завідувачем обласного відділу охорони здоров'я. В будинку облвиконкому було сумно і тихо. Скляні таблички, які висіли на дверях, були порожні. Завідувачі змінювалися з такою швидкістю, що не варто було вивішувати їхні прізвища. Кілька дивом уцілілих працівників облздороввідділу старалися не потрапляти на очі новому начальникові. В їхніх, кинутих крадькома, поглядах угадувалось співчуття: так здорові люди дивляться на того, хто хворий на рак. Але Білан ніби не помічав цих поглядів. Він спокійно призначив термін відкриття загальнообласної конференції медичних працівників.
Зал Палацу культури був переповнений. Доповідь про стан медичної допомоги населенню області виголосив головний лікар обласної лікарні Никифор Степанович Пушкін — гладкий, білобрисий, окаючий чоловік у чорній косоворотці та жовтих чоботях. Потім слово надали фельдшериці Кожиній — щуплій, миршавій жінці з екзальтованим обличчям та коротко підстриженим, прямим волоссям. "Стара діва", — подумав Білан, дивлячись, як вона пробирається до трибуни, оправляючи мишачого кольору жакетку, що стовбурчилася на ній.
— Товариші!!! — стьобнув Білана її дзвінкий голос. — Ворогів народу, кривавих псів, фашистських недолюдків, материх бандитів та зрадників викрито і знищено!
Вона змахнула сухенькою ручкою, і зал, затамувавши подих, стежив за рухом її долоні, наче в цьому польоті був прихований якийсь особливий, таємничий смисл.
— Але, товариші! — продовжувала Кожина. — Чи означає це, що всі ворожі елементи викрито до кінця? Ні, товариші! Не означає. Ці виродки надзвичайно хитрі, вони до цього часу сидять у всіх ланках нашої медичної організації. Вони, присягаючись на кожному кроці у вірності партії, у вірності Радянській владі, коять мерзенні злочини! До яких пір, товариші, ми будемо короткозорі! Треба уважніше придивитися до людей, що нас оточують. Ось, наприклад, завідувач нашого відділення лікар Шарковський...
Кожина взяла графин і склянку. Було чути, як булькає вода. В залі шелеснуло зітхання. Люди почали озиратися. Зарипіли крісла. Кожина одним ковтком випила воду.
— ...Я поки що не можу нічого конкретного сказати про шкідницьку діяльність лікаря Шарковського. Фактів у мене поки що нема. Але подивіться на його обличчя, товариші. На цьому обличчі застигла невдоволена гримаса. Чим же невдоволений лікар Шарковський? Чому він дозволяє собі по-зловорожому відгукуватися про недоліки у постачанні медикаментів для нашої лікарні? Хто дав йому таке право? Хто стоїть за спиною лікаря Шарковського? Чому у відділенні ще й досі не розгорнуто ударництво і стахановський рух серед санітарок? Я запитую особисто у вас, товаришу Білан.
Білан негайно взяв слово. Він побачив перед собою напружену в чеканні масу людей, які забули, що перед ними стоїть людина, яка не зробила в своєму житті жодної апендектомії, жодної пункції плевральної порожнини, яка не видалила жодного мигдалика, не написала жодного акта про санітарний стан їдальні.
— Я хочу зробити невелику заяву, — голосно сказав Білан, не знаючи, куди подіти руки — залишити їх на трибуні чи сховати за спину.