А ми прийдемо до тебе громадою.
Сказавши те, Кулик вийшов. Молявка та його сім’я турбувалися, не знаючи, що чинити. Мати ламала собі руки та взялася до звичайних своїх жалів на долю, що все життя з неї та з її сина знущається: ні в чому їм не щастить, поманила їх доля великим добром, а тепер ось усе за вітром пішло. Жінка радила чоловікові їхати до чернігівського полковника та прохати, щоб він заступився за своїх родичів у гетьмана. Молявка бігав туди й сюди по хаті, хапався обома руками за голову та знизував плечима, аж корчився. Страшенно стурбований, не знав, що почати, до чого братися.
Увійшли Кулик, Крук та Андрій Дорошенко.
— Доброго здоров’я ласкавому панові добродієві! — привітався Андрій Дорошенко.
Так само привітався і Крук.
— Іще не віншували твою милость на законному малженстві, — сказав Андрій Дорошенко. — Пошли, Боже, твоїй милості доброго здоров’я і во всім щасливого повоження на многая літа! Твоїй милості нехай відомо те буде: прийшов до сосницької громади від ясновельможного пана гетьмана лист, що дозволяє вільними голосами вибрати сотника. По тому листу гетьманському отворчатому Сосницької сотні громада вільними та тихими голосами єдиностойно обрала на уряд сотницький мене, Андрія Дорошенка. Волиш побачити цей лист гетьманський — от він, пане колишній сотнику!
Він шанобливо подав йому папір.
Молявка взяв листа, прочитав його, вирячив із дива очі, тоді віддав назад листа і хвилини зо три мовчав. Мовчали й інші. Нарешті Молявка сам обізвався:
— Поїду до вельможного пана його милости полковника черіговського. Але ж, пане Андрію Дорошенку! Твоє сотництво, може, ще вилами на воді підписано. Бачу, що ви добули якийсь лист із гетьманської військової канцелярії. А вже пан полковник дізнається від гетьмана, як воно сталося таке.
Дорошенко, Кулик та Крук бажали йому доброго й щасливого поводження. Того ж дня зібрався Молявка і на ніч поїхав з жінкою й з матір’ю до Чернігова, а на великі скрині з жінчиним посагом найняв підводи.
Полковник Борковський тоді саме недавно повернувся з Чигирина, де з осени стояв із своїм полком на залозі. Прийшли до нього Молявки. Полковник, довідавшися від них, що сталося, зараз же звелів запрягати сани і рушив нашвидку до Батурина, а Молявці звелів дожидатись у нього.
Та не пощастило полковникові в гетьмана. Самойлович сказав йому, що настановив був у Сосницю сотника тільки тому, що треба було просто від гетьмана догляду за Петром Дорошенком. А тепер Петра Дорошенка покликали до Москви, доглядати вже нема за ким, то ж він, гетьман, не може ламати для сосницької сотні стародавні права Війська Запорозького і забороняти сосничанам вибирати за сотника кого захочуть. Він, гетьман, не винен, що сосничани не вибрали собі цього Молявки-Многопіняжного, а вибрали Андрія Дорошенка. Не згодитися на Андрія немає в нього ніякої причини, а ще й тому, що й у Москві з того будуть задоволені.
Борковський прохав чимось іншим нагородити Молявку. Самойлович сказав, що колись згодом він покаже йому свою ласку, коли той чим-небудь її заробить. Борковський за це розізлився на гетьмана. Прикро було пишному чернігівському полковникові, що гетьман у цій справі нічого не зробив на його прохання: з того часу Борковський став ворогом гетьманові.
Молявки поїхали до Бутрима. Не дуже привітав і не дуже радіючи прийняв їх до себе цей пан. Та не було чого робити: не кидати ж дочку без притулку. Стара Молявчиха не забарилася посваритися з Бутримихою; що правда, швидко вона й покорилась їй, бо не мала де притулитись; але з того часу життя її стало дуже нікчемне, терпіла вона від Бутримихи до себе неповагу й погорду, а коли залишалася на самоті з сином, — гірко плакала, нарікаючи на долю, і підбурювала того проти тестя й тещі та й проти жінки. А жінка Молявчина, почуваючи батькову перевагу та й свою через батька проти такого чоловіка, що залишається без влади над іншими, без багатства, без ваги, почала поводитись із чоловіком згорда та спишна. Молявка все терпів, бо аби тільки озвався проти сварливої жінки, — зараз за неї починають заступатися тесть із тещею, зачіпають його ущипливими словами, нагадують, що вони його годують, а в самого в нього нічого немає, ще й дорікали образливо, що вони помилилися, віддавши дочку за такого чоловіка.
— Не живемо тут, а мучимося, — жалівся інколи матері Молявка-Многопіняжний.
XIV
Скаргу чернігівців на воєводу Чоглокова Борковський відіслав до гетьмана, а гетьман негайно послав її в Малоросійський приказ. Саме тоді Самойлович був у великій силі та в довірі у московського уряду, і цар Федір Олексійович весь Малоросійський край тримав, як говорилося тоді, — "в большом возлюблении". Чоглоков був ненависний українцям, і на цій одній підставі велено було забрати його з воєводства, не розбираючи по справедливості скарг, що виникли проти нього.
Наприкінці березня приїхав Чоглоков до Москви, — там у нього на Арбаті був власний двір. Зараз же мусив Чоглоков у Малоросійському Приказі давати хабарі і розтрусив більшу половину того, що встиг награбувати в Чернігові. Так звичайно робилося тоді з царськими воєводами: їх висилали на воєводство, вони там дерли з людей, а коли поверталися до Москви, то їх самих дерли по Приказах. Чоглоков не міг тоді передбачити, що одним цим він не відбудеться, і послав у свою Пахровскую вотчину наказ привезти красуню Ганну Чернігівку з її чоловіком Ваською Чесноковим.
Як звелів боярин, так і зроблено. Приїхав із вотчини до Москви Васька з Макаркою. Привезли вони з собою й Ганну Кусівну.
Тоді в господі в Тимофія Васильовича Чоглокова діялося ось що.
У своєму боярському кріслі сидів розлігшися Тимофій Васильович. Перед ним стояв Васька. Чоглоков заговорив до нього:
— Так он що, любесенький ти мій Васютко. Ти приводитимеш свою жінку до мене наніч щоразу, коли я звелю, а я тобі про те загадуватиму заздалегідь. Жити будете ви в мене в окремій хаті в дворі, і всяка страва у вас буде од мого харчу, удягатиму я вас краще за всіх слуг моїх і ласку до вас виявлятиму, бо я вас не за чужих, а за своїх уважаю. Поживете років три або й чотири, а тоді я вас на волю пущу з чималою нагородою. Тільки щоб цього, що проміж нами діється, ніхто не знав, щоб тільки ви двоє та я про те знали, а інші щоб і не догадувалися.
— Це вже покладися на мене, государю! — відповів твердо Васька. — У мене все одно, що в яму закопано. Ніхто не довідається. Я з твоєї ласки до нехочу задоволений і поки живий не забуду того, що твоя государська милость мені робиш. Вже будь певний, государю, буде до смаку твоїй милості молодичка, а я доглядатиму, щоб чиста була та щоб не гуляла.
— Я на тебе, Васютко, надіюся, як на кам’яну гору, — сказав Чоглоков. — Ну, а як везли її, — не замірялася дременути?
— Вона, — розповідав Васька, — може, і втекла б, так одне, що дороги не знала в чужій землі, а друге, що ми очей з неї не спускали. Тільки вже коли у вотчину привезли та вінчатися привели, то дуже забришкала. Та отець Харитоній на те не зважав: вона репетує — не хочу! — а він — Ісаія ликуй! — співає. Моторний піп! Їй-бо, моторний! А тоді вже тиха та покірна була, боялася, щоб її не били; казала тільки нам: робіть зі мною, що хочете. Я ваша — каже — невільниця, я все одно, що в татарській неволі. І робить було все, що їй звелять. Тільки все нудьгувала та плакала часто: аби на самоті зостанеться, так і рюмсає.
— Ну, в жіноти сльози все одно, що вода, — промовив Чоглоков. — Поживе, то звикне. І тут у Москві дивися за нею, Васютко, щоб не втекла. Поки що вона тут нікого не знає? Держи її, Васютко, так, щоб окрім наших людей у дворі ніхто її не знав.
— Страшно, — сказав Васька, — щоб, поки звикне, часом не зарепетувала: я чужа жінка, мене силою з іншим повінчано! А тут якийсь лихий чоловік підслуха та й донесе куди треба. Боюся, щоб не довелося мені за те відповідати перед твоєю государською милостю.
— А ти добре держи та пильнуй дужче, то й не одвічатимеш, — повчав Чоглоков.
— Дивитимуся за нею гостро, як велить твоя боярська милость, — сказав, уклонившися, Васька.
— Сьогодні ввечері приведи до мене Ганну! — наказав Чоглоков.
— Приведу, государю, — відповів, уклонившись іще раз, Васька.
У двірській хаті челядь зібралася вечеряти. Хоч пан і сказав, щоб Васька й Ганна жили в окремій хаті та їли з панського харчу, але був ще тільки перший день, як вони приїхали до Москви, — через те цю ніч вони ночували в гуртовій хаті. Ганна, убрана по-московському з "кикою" на голові, скидалася на московку і сиділа мовчки на лаві. Холопи та холопки цікаво позирали на неї, шепталися проміж себе про неї, а інші до неї озивались, але вона відказувала короткими словами, — її не розуміли, але все ж сміялися з її вкраїнської мови.
Посідали вечеряти. Ганна, з Васьчиного наказу, сіла й собі і взяла ложку в руки.
— Ну що, хахлачка, — промовив хтось, — нудно тобі, мабуть, без ваших вареничків? Га?
Ганна присилувала себе всміхнутися.
— Піди лишень до свого гетьмана, вареничків у нього попроси, — насміхався другий. — Он, кажуть, вашого гетьмана привезли та й держать на ланцюгу, як собаку.
— Його держать, кажуть, на Грецькому дворі, — додав хтось.
— Ненадовго. Тоді поставлять окрему хату задля нього, — відказав другий.
— А на Сибір хіба не пошлють його? — хтось запитав.
— На Сибір не пошлють, — пояснив другий,— адже він не нашого царя був холоп, а польський чи турецький — чорт його знає, чий, тільки не наш: він здався нашому цареві в полон.
— Так, так, — докинули інші, — ну, то він не був неслухняний проти нашого царя, то й на Сибір його нема защо посилати, — держатимуть у Москві.
— А коли він нашому цареві здався, то чому ж його не залишили там, де взято? — знову хтось запитав.
— Мабуть, негодящий, — здогадався інший.
— Його там у своєму краї десь і поселили, та довідалися, що дуріти хоче, — через те й привезли сюди, — сказав Васька.
Ганна все мовчки слухала, усе добре взяла в голову, але запитати ні про що не посміла.
— А як його прозивають? — хтось подав голос.
— Петро Дорошонок! — відповів Васька, що жив недавно в Чернігові, то й чував там це ім’я.
І Ганна згадала, що змалечку у їхній сім’ї і серед знайомих людей часто згадували це ім’я; знала вона, що й чоловік її Молявка-Многопіняжний із козаками пішов у похід проти цього Дорошенка.
Холопи почали розмовляти про інше.