Коли в Атлантиці потрощило наші кораблі, ми згуртувалися на невеличкому судні – купка людей в хисткій, ненадійній шкаралупі. Продукти скінчились, лишилася смердюча, нудотлива солонина. Та були в трюмах перекинуті панцирами вниз черепахи. Вони і врятували нас від голодної смерті. Смачне їхнє м’ясо, може, навіть краще яловичини чи курятини.
Звідтоді, з тих далеких часів, коли першовідкривачі завантажили трюми своїх каравел черепахами, їх почали ловити більше й більше. Тепер брали не тільки для харчування під час плавання, а й для продажу як делікатес у Європі. Почалася справжнісінька лихоманка: черепах вивозили десятки й сотні тисяч.
Тих велетенських черепах, що важили по кілька тонн, нині не залишилось. До нас дійшли далекі родичі доісторичних велетнів: зелені, шкірясті, та ще так звані рідлеї, логгерхеди й біссі. Цейлон-мідас через зеленаве забарвлення жиру звуть ще зеленою.
На Альдабрі та сусідніх Маскаренських островах колись, як і в Карібському морі, на Галапагосі, цейлон-мідас було дуже багато, Але після колоніального освоєння португальцями, французами й голландцями цих вод і земель їх лишилося зовсім мало. Славиться м’ясо, особливо хрящовина, каліпі, – яке зрізають з нижнього щита у зелених черепах. Висушені каліпі з Альдабри й Маскаренських островів експортують в Англію і до країн Сходу. Вивозять туди й живих цейлон-мідас, використовуючи для цього спеціальні, наловлені морською водою резервуари. Розповідають, що якийсь гендляр з Сейшельських островів на ймення Джон Люсті організував фірму по доставці черепах у Лондон. Там, на Парнхам-стріт, де розташована Британська компанія по продажу й перепродажу черепах, споруджено басейн, куди вивантажують сейшельських велетнів.
Не менш цінується й панцир: з нього виготовляють браслети, гребінці, брошки. В моїй каюті стоїть виточена з роговини панцира мініатюрна бригантина, яку подарував мені шукач піратських скарбів з острова має містер Вілкінс Крус.
Смачні яйця цейлон-мідас, неперевершеного смаку і жир, котрий, до речі, використовують для виготовлення парфумів, зокрема високоякісних кремів. Кажуть, ніби легендарна цариця Клеопатра користувалася тільки кремами з жиру зелених черепах.
І взагалі, якщо б згадати все те, що я про них чув, то можна було б і не йти до тих гнізд, не шукати їх в таку спеку на цьому острові! "У них спокійна, меланхолійна вдача, – писав про цейлон-мідас один натураліст, – а тому живуть черепахи двісті і більше років".
Ото б їхню вдачу – сидів би собі десь у затінку вишневого саду, ліниво марив би про голубі моря, удавав би з себе, як то роблять інші, великого романтика-мрійника і жив би, мабуть, сотню літ! Але ж ні, тягне до всього дотикнутися власноруч, віч-на-віч побачити самому…
– Що ти як неживий тягнеш ноги?! – крикнув Петраченко, зруйнувавши враз світ мого видива: і каравели Колумба, і шторми Атлантики. Та й не заздрив я їм, тим мореплавцям, слово честі! Бо хіба на нашу долю менше випало?
Я наздогнав друзів, коли ті підходили до гнізд.
На воду лягла тінь, кинута з волохатих, закучугурених хмарин. Призахідній край неба палав, ніби там розкочегарювали багаття. Сонце от-от мало залишити небозвід. І таки недовго довелося чекати – розпеченою жариною (здалось: дотикнувшись до води, воно засичало) шубовснуло в океан. А баню небесну всіяли зорі – іскристі вогники далеких світів. Ще п’янкіше запахли квіти.
Зараз ми наполохаємо черепах.
Наблизившись до ям, помітили вдавлені в пісок їхні панцири. Панцири були нерухомі, з шматками пожолобленої роговини зверху. Коли перекинули, виявилося, що це жалюгідні рештки колись живих черепах. Тут же, біля невеличких пагорбів піску, стирчали повтикані в грунт гілки чагарників – мітки, якими остров’яни позначали місця, де черепахи клали яйця.
Каро нагнувся, розгріб землю – там лежало гроно великих круглих яєць. Шкаралупи, як у курячому виливку, не було. Замість неї – тоненька, схожа на поліетиленову плівку, оболонка…. У нашого провідника тих яєць повен картуз. Він веде нас до інших пагорбів.
Заворушився пісок, і ми побачили розгублені очі наляканої черепахи. За кілька метрів від нас почали витикатись інші черепахи. Плазуючи по грунту, вони махали передніми ластами, підгрібаючи під себе пісок, водночас опираючись коротким, але пружним і міцним хвостом, від якого лишався звивистий слід – три крапки, три тире, ніби втікачка подавала сигнал тривоги.
Черепахи повзли до води.
Поклавши картуз з яйцями, Каро наздогнав одну, виліз на неї. Втікачка уповільнила хід, але не спинилась. Покірно везла вона вершника. Ось і вода. Схопившись за панцирні виступи коло шиї, Каро разом з черепахою пірнає в океан. Видно тільки, як його голова чорніє серед хвиль. Нарешті, він виходить на берег, щось кричить, показуючи на черепах, які не встигли доповзти до лінії прибою. Ми зрозуміли – Каро запрошує покататися.
Ми наздоганяємо черепах, хапаємось за панцири – вони тягнуть нас до води.
Океан дихає неквапно, повногрудо. Ввесь у легких брижах, посріблений зверху грайливими місячними пелюстками, мов обсипаний лускою, фантастичної риби. Палає океан, горить іскристо-срібним, латунно-золотим голублячим огнем. Пінявий і тихий, гойдливий, як марево, прибій затягує нас в хлюпливу водокруть.
На мені маска; захлинаючись, раз у раз ковтаю солону, аж гірку воду. Десь унизу підводне царство, в якому ще вдень я бачив черепах. Виходить, одну з них таки "загнуздав", приборкав! Та "коник" норовистий: тягне вбік, силкується повернути назад, а то раптом припускається в глибину, і я задихаюсь.
… Сліпучим полиском майнула перед очима макрель, налякана нею зграйка коралових рибок іскристими зорями кинулася врозтіч. Та поєдинок виграє черепаха – все глибше тягне мене вниз. Знесилений боротьбою, відпускаю її, а сам виходжу на берег.
Місячна ніч чаклує над світом, мережить йому стобарвий серпанок. Я стомлено падаю на пісок. І в такт хвилям, що набігають з безвісті, шалено б’ється моє серце.
ПЕРЛИНА ІНДІЙСЬКОГО ОКЕАНУ
Розмірено, як ритм океанських хвиль, іде на кораблі життя. Вахта – короткий спочинок – знову вахта. Мені вона випадає і вдень і вночі. Та якою б не була ця одноманітність, у ній завжди є щось нове й неповторне. З містка відкриваються неозорі далі: голубе склепіння неба, безмежжя блакитної води. Сліпучо-вогнисте сонце. Люблю я його торжество! Здається, що й серце повниться світлом і світло струмує в жилах. А скільки чарівності в цих темно-зоряних ночах. Золотобоким, гойдливим човником з-за хмар випірнув місяць. Час молодика. Остров’яни звуть його валамбао. Місяць – молодий, як і все, що відбувається в навколишній природі, пов’язують з віруваннями: коли народжується місяць, люди очікують, що прийде щастя.
Ми йдемо на південь, далеко від екватора. Під тропіком Козерога, за півтори тисячі миль від африканського берега і по сусідству з Мадагаскаром, розкинувшись уздовж двадцятої паралелі, лежать Маскаренські острови, названі так на честь їхнього відкривача – португальця Педру ді Маокареньясу.
Що ми знаємо про них? Обмаль, майже нічого, бо кораблі нашої країни дуже рідко причалювали до цих берегів.
– Індійський океан, – мовив штурман, – увагу океанологів привернув значно пізніше, ніж Тихий чи Атлантичний, хоч морські путі пролягали тут ще в сиву давнину. Із заходу на схід пересікали його фінікійці й арабські купці; з північного сходу на захід торували путі остров’яни Суматри і Яви.
Більшість островів було відкрито тільки в шістнадцятому столітті, як і Маскаренські, але народи Сходу знали про них значно раніше… З давніх часів до нас дійшли відомості, що мореплавці країн арабського халіфату вже у восьмому столітті перетинали Індійський океан і сягали аж до Великих Зондських островів – сучасної Індонезії. Тоді ж аравійський купець з Басри Сулейман дістався берегів Китаю.
У шостому столітті до Індії, Цейлону, Малакки ходили візантійські купці. А в часи великих географічних відкриттів розширюються, виднокола планети і для слов’ян. Ще раніше Афанасій Нікітін, перепливши Аравійське море, відвідав державу Бахманідів – Індію.
І все ж, незважаючи на численні плавання і на серйозне зацікавлення стародавніх географів, обриси земель Індійського океану, нанесені на перші карти, були неточні або й зовсім хибні…
Ми наближалися до Маскаренського архіпелагу. Зима, а спека, млосна задуха. Із грудня тут починається жарка пора. Та циклони виникають пізніше – в лютому, ті циклони, що все змітають на своєму шляху. Правда, вітри не завжди дотримуються чіткого графіка.
А поки що немає порятунку від злив. Вода цебенить, хлюпоче, ллється, ніби почався всесвітній потоп. А мені в таку негоду на вахту.
– Нехай шаленіє, – відзначив капітан, – аби не розійшовся справжній циклон.
Євген Андрійович щойно увійшов до ходової рубки, де я, передавши стерно напарнику, стояв, стежачи за горизонтом.
– Іди-но, хлопче, сюди, – покликав капітан, розгорнув карту. Масна чорна лінія позначала район, де ми перебували. Вістря пунктирних позначок спрямоване на південь.
– Зрозумів?
– Не все, – щиро зізнався.
– Салага! – зітхнув капітан. – Пора б розбиратися – не перший місяць морячиш. Дивись, – він показав на паралелі 6° і 15° південної широти. – О цій порі тут зароджуються циклони. Остров’яни звуть їх орканами. Потім вони мчать на південний захід, саме сюди, де ми перебуваємо.
– Виходить, дощ – перша ознака циклону?
– Не зовсім так, – відповів Євген Андрійович, згортаючи карту. – Тропічні циклони супроводжуються ще й великою хмарністю, сильним хвилюванням моря. Ну, а у нас поки що тільки незначна депресія.
Отже, циклон не перешкодить нам зайти на острів.
На світанку вдалині засиніли гори. То був Маврікій, один з островів Маскаренського архіпелагу. Як і інші вулканічні суходоли, його видно за десятки миль. У давнину мореплавці сприймали ці гори за південне закінчення Африки, не підозріваючи навіть, що це окремий суходіл.
До відкриття Суецького каналу через Маврікій пролягав жвавий торговельний шлях. Серед численних острівців і скель, розкиданих у безмежжі океану, на купецькі кораблі, що з країн Сходу везли прянощі й коштовності, очікували морські розбійники. До заселення острів був пристановищем піратів: під його прикриттям ховались їх всюдисущі кораблі.