Розмова мала такий дріб’язковий характер, що Ганна воліла, аби її зовсім припинили, але тільки вмовкали на момент, Володимир перехиляв свою чарку коньяку й ніяково додавав:
— Н-да! Вино — екстракт вічної молодості.
— Чи розкладу, — додавав Нік.
І знову вмовкають, щоб піймати один одного на потайному погляді, посміхнутись один до одного і знову випить. Володимир дуже скоро сп’янів, голос йому підвищувався, рухи стали нетерплячими. І раптом він зробив висновок із якихось внутрішніх своїх міркувань:
— А все ж люди в цілому такі підлі, що краще було б, коли б ви замість своєї електричної машини вигадали якусь пекельну. Тоді, напевне, я був би вашим спільником.
Нік вибачливо посміхнувся.
— Для чого така мізантропія? Люди як люди, і підлі, і хороші. Знищити людей, щоб натомість плодилася худоба, — виграш невеликий.
— Хай худоба, хай хаос…
— Хаосу в нас і так скільки завгодно.
Володимир схилився на момент на руки й, ніби передумавши, вже тим самим запальним голосом доводив:
— Це правда. Хаосу в нас скільки завгодно. Кінчайте свою машину.
— Та кінчаю. Взавтра роблю спробу запалити лампу без дротів. Приходьте, Володимире Андрійовичу. Буде Вольський…
— Обов'язково! Обов'язково!
Володимир так зрадів цьому запрошенню, що мимоволі його радість передалася Ганні: "А все ж він хороший".
— Так за успіх, Миколо Матвійовичу! За успіх, Ганно Павлівно! Талю, за успіх!..
Таля неохоче підійшла до стола, й вони всі четверо випили. Це був красивий акорд. Цієї миті Ганні здавалося, що здійснюється потайна мрія, коли дві родини об'єднаються в одну.
Нік теж ожив. Очі йому вдоволено заблищали.
— Ну, так я ж прийшов послухати вашу творчість.
— З охотою, Миколо Матвійовичу, з охотою…
Володимир п'яним рухом із грюком відкинув накривку.
— Ось моя остання річ. Етюд — "Катастрофа".
Ганна здивовано глянула на Володимира. Він їй зовсім нічого не казав про цю річ. І враз дике престо обірвало Ганні думки. З-під пальців Володимира звуки здіймалися з такою експресією, ніби справді хтось раптом завів пекельну машину й розпочав свою руїнницьку працю. Ніби громово рушились кам'яні стіни, какофонічним брязком металу заглушувалися розпачливі зойки верхнього регістру. В тих зойках благальний немічний людський голос, що гине в руїні, але невблаганні вибухи, як ритми морських валів, насуваються один за одним, і врешті… дев'ятий. В ньому конденсується надсадливим фортісімо, й грім, і брязк, і зойк… Усе вмовкає під руїною каміння й заліза. Ще за інерцією зриваються десь поодинокі брили, ще якийсь залізний уламок із брязком котиться в прірву, шерхне щебінь і тихо, як на страшному гробовищі.
Володимир безвільно склав руки на колінах.
Усі мовчали. Врешті Нік, прокинувшись із задуми, тихо промовив:
— Моторошна річ…
Володимир не обернувся й не відповів. Він поклав руки на клавіші й, ніби баский кінь, що витратив свою енергію з перших кроків, почав уже повільно награвати якогось елегійного фрагмента з "Лісової пісні".
Моторошне враження від першої речі поволі розвіялось. Таля підійшла до роялю і почала стежити за рухами маестро.
Ганна сіла поруч із Ніком, на канапі. В тій близькості почувалась зогрійлива приязнь, ілюстрацією до якої була імпресіоністична музика з "Лісової пісні". Що довше грав Володимир, то далі заглиблювалась Ганна своїми почуттями в лісові хащі. То здавалося, що вони там на дачі поруч із Ніком і Володимиром, то раптом в уяві виростав ліс, як жива імпресіоністична декорація, що її освітлюють потайні кольорові прожектори, що без жодних дротів сприймають енергію.
Ганна відчула таку розніженість і втому, що їй хотілося лягти на канапі, поклавши голову Нікові на руки, і мріяти, мріяти… Але раптом Володимир обірвав гру якимось нерозв'язаним акордом й поривчасто обернувся.
— Доволі сентиментальної музики, — промовив він насмішкувато.
Ганна від несподіванки здригнулась.
Нік ввічливим тоном заговорив:
— Чого ж? Я з приємністю слухав.
Але обом, здається, стало ніяково, обоє вмовкли. Ганна підійшла до Талі, щоб дати їм можливість розговоритись, але коли за хвилину вона глянула в їх бік, Нік уже приязно тис на прощання Володимирові руку:
— Я вас жду… Так годині о шостій…
— Обов'язково! Обов'язково!
— Може, й Ганна Павлівна загляне?
— Дякую, Ніку! Я колись іншим разом. Завтра в мене якраз дуже важлива лекція…
Ні, вони зараз обидва такі милі! Вони обов’язково сприятелюються. Треба тільки, щоб частіше зустрічалися. Завтра вона не буде їм заважати.
І вже коли Нік нахилився до Ганниної руки, вона з деяким правом на те в присутності Володимира поцілувала його в голову.
— А правда, Нік хороший? — екзальтовано обійняла вона Володимира, як тільки вийшли гості.
— Прекрасний чоловік, — похмуро відповів Володимир і, визволившись від Ганниних обіймів, сп’яна ліг ниць на канапу.
Ганна тріумфувала. От-от настане момент, коли вона, Нік, Володимир і Таля стануть найближчими друзями, стануть єдиною родиною. Це так певно, як певно те, що Нік буде мати світову славу, що Володимир талановитий композитор, що вона, Ганна, ще буде відома артистка.
І другого дня вранці, пораючись біля примуса, Ганна супроводила варіння кави веселим співом. Та й як не радіти, коли сьогодні приязне побачення Володимира з Ніком, коли сьогодні Ганна зустріла день крізь вікно, на якому мороз розмалював дивовижний ліс, офарблений самоцвітами вранішнього сонця.
Але Володимир устав похмурий. Йому боліла голова. Та й не диво — стільки випити! Чорна кава так помагає.
Проте Володимир відмовився від кави, відмовився прийти навіть на обід. У нього сьогодні безліч роботи: лекції в музичному технікумі, репетиція в опері, нарада… Після репетиції він поїде просто до Ніка, там, можливо, й пообідає… Зі співчуттям до його хворої голови й до його сьогоднішньої денної праці Ганна могла лише тричі міцно поцілувати Володимира. І хоч він дражливо ухилився, це все ж не могло зіпсувати Ганні настрою. Тож Володимир обідатиме в Ніка, як свій, тож Таля, напевне, його догляне краще, ніж вона, Ганна. Те, що Володимир не прийде, розв’язувало Ганні руки на цілий день. Вона зможе засидітись у професора й замість того, щоб поратися коло примуса, буде слухати співи професорових учнів. Вона пообідає десь у їдальні, а там — цілий вечір на лекціях…
Цей день у Ганни справді був міцно зв'язаний, змістовний. Вона повернулася додому лише близько десятої години ввечері. У вухах іще звучали демонстровані на лекціях зразки новітньої західноєвропейської музики. О, тепер Ганна зовсім по-новому буде розуміти Володимирову творчість. Вона тепер дійсно буде йому корисною помічницею. Буяння молодості й певності своїх сил переповняли Ганні груди повінню щастя… О, як любила вона в цю хвилину Володимира!
Проте вона зовсім не очікувала його зараз. Навпаки, що більше проходило часу, то з більшою приємністю Ганна думала про те, що Володимир тепер розважається в товаристві Ніка. Якщо з ними там Вольський, вони, напевне, випивають. Нехай! Вино завжди зближує людей.
Лігши на канапу, Ганна задрімала в мрійній позі.
І сниться їй густий квітучий сад, як ліс. Сад ніби по обидва боки широкої блакитноводої ріки, що тече між квітчастих берегів. Обидва береги з'єднує велика гребля, шумлять турбіни й випромінюють по обидва боки ріки барвисте світло. І в тому веселковому світлі цвітуть водограї, літають сині птиці, ходить казкова мавка, а їй назустріч з ріки — хори русалок. У повітрі пахощі — музика. Такі знайомі й до млості зворушливі мелодії!
І мавка — то вже вона, Ганна, світло — то незримий, безособовий Нік, музика — Володимир. Врешті вони всі три знеособлені. Вони — світло, музика й квітуча природа. Вони — повінь любовної снаги, вони — єдиний акорд, що звучить бажанням…
Але раптом дисонансом врізається шум. Усе тривожно блідне. Ганна впізнає себе, але не впізнає, де вона. Коли виразний голос:
— Ганно!
Ганна прокидається. Перший момент світло електрики їй хочеться вважати за дарунок сну, але настирливий стук у двері розвіює останню ілюзію.
Вона згадала про Володимира й кинулась відчиняти.
То справді був Володимир, але Володимир із божевільно дикими очима, німий і темний, як скеля. Він озирнув кімнату скляним поглядом і нерухомо застиг, закривши лице руками.
— Що трапилось? — скрикнула Ганна, охоплена страшним передчуттям.
— Його вбито… Його вбила машина!
Ганна скам’яніла. Він сказав про Ніка? І раптом нелюдським голосом застогнала. Вона здатна була ще летіти до нього на крилах, переконатися, та її міцно вхопив руками Володимир:
— Не йди! Він мертвий.
І в його дотикові Ганна відчула правду. Здавалося, хтось ножем перетяв їй горло, в очах потемніло. Ще раз її стогін захрипів, і Ганна безвільно скорилась Володимировим рукам.
Частина друга
І
Надворі хуртовина розійшлася сніговим самумом. Перехожі з зусиллям проривалися крізь білі пасма вітру.
Володимир дивився у вікно й щось сердито мурмотів про себе. Коли Ганна озвалася до нього, він ніби не дочув її слів і почав швидко защіпати ґудзики свого пальта.
Ганна заступила йому дорогу з хутром у руках.
— Вово, не вигадуй! Або вдягни хутро, або зовсім не йди. Застудишся. Тоді не одна репетиція пропаде.
— Нічого мені не станеться, — похмуро відповів Володимир.
— Володику, — благаючи звернулася Ганна, — коли хочеш, щоб я була за тебе спокійна, — одягни.
Це був той підкупний тон, коли слід було залишитися принаймні ввічливим.
Володимир став одягати хутро.
Ганна тільки тепер помітила, який він щупліший за Ніка.
Нікове хутро на Володимирові було як лантух. Він мусив широко загорнути поли, щоб мати хоч трохи пристойний вигляд.
— О, тепер ти, як московський купець, — засміялася Ганна.
Володимир злісно махнув рукою у відповідь на її зауваження й швидко вийшов за двері.
Ганні раптом стало сумно. Почуття були невиразні, і Ганна сама не знала, звідки походить той сум. Чи тому, що Володимир пішов сердитий, чи тому, що вона сама залишилася в помешканні перед картиною хуртовини, чи тому, що хутро нагадало їй про Ніка. Ганна заглибилася в самопізнання.
Уже з місяць минуло після смерті Ніка. Ця подія лягла Ганні на лиці кількома новими зморшками, а в душі їй рана, яка постійно ятриться. Така нагла смерть! Якийсь необережний рух, і загинуло життя, загинуло десять років упертої праці.
Може, Нік свідомо вкоротив собі віку, здійснивши свою попередню погрозу.