е знаю, чи сидів, чи
6 О. Іванеико
129
відкупився, він в цих місцях не з'являвся, соромився, мабуть. А на селі просто свято було! Он як.
Степана сімнадцятий рік на фронті застав — солдатом всю першу германську одвоював. Розповідав, як почули про революцію і як у жовтні прочитали їм два перші радянські декрети про мир і про землю, і пояснив їм солдат-більшовик, що всі надра землі, руда, нафта, вугілля, а також усі ліси і води до радянської"' держави відходять, а радянський народ їм хазяїн — згадав він рідну Волгу, своїх земляків, селян. Згадав, і як купець з них знущався та як молодий Ульянов їх захистив. Трохи не заплакав, коли той більшовик сказав, що то Володимир Ілліч Ленін був, сам Ленін, який Тепер декрети підписав! От з того часу навіки став Степан за Леніна і пішов у Червону Армію за Радянську владу боротися. З ним і його син, батько мій, пішов, уже парубчак був нівроку. А я вже у цю Вітчизняну фашистів від Волги відгонив. Не пустила їх наша матінка-Волга, отут їм і край почався.
Дядько Яків зупинився.
— Розказуйте, розказуйте ще! — загомоніли діти.
— Уже пізно, хай іншим разом. 1
— А мій дідусь теж тут воював, він мені розказував,— тихенько мовила Соломка.
— А мій тут загинув, у Волгограді, на Мамаєвім кургані похований,— строго мовив Тарасик.— Тому тато хотів, щоб я влітку сюди поїхав.
— А ми ж поїдемо до Волгограда? Ви ж обіцяли,— вихопився Женя, звертаючись до вожатого Віктора.
— Обов'язково поїдемо,— сказав Віктор.— Попливемо нашою рідною Волгою, усім рідною.— Він глянув уважно і серйозно на Женю, і Женя почервонів, зрозумівши його.
— Як добре,— прошепотіла Оля, ще міцніше притиснувшись до Соломки.
— Дуже-дуже,— почув і повторив Тарасик, а Женя захоплено кивнув йому і за руку схопив.
А Волга текла поряд, вночі тиха й ласкава. Раптом вдалині засвітилося якесь вогнисте диво. То променився сотнями золотих вогників величний теплохід. Він йшов від самої Москви вниз Волгою, волзькими новими морями, минаючи міста старовинні і зовсім молоді, минаючи величезні заводи, електростанції і маленькі містечка, і піонерські табори, йшов до славетного Волгограда, до Астрахані, до самого Каспійського моря.
1977
Учителям, учням і всім працівникам дорогої 54-ї школи імені Коцюбинського
присвячую
ШКОЛА
Школа! Ще залишилася школа! З обох її поверхів строчили кулемети, і вона одна стримувала натиск ворожих частин. Фашисти ніяк не могли прорватися на вулицю Леніна. Вони, звичайно, не знали, що це за будинок, але їм здавалось, що там засіли чималі загони, бо стріляли з кожного вікна цієї маленької фортеці.
А насправді їх, оборонців, лишилося зовсім небагато. Купка червоноармійців, Льонька Шивченко і прибиральниця — бабуся Фрося.
Льонька Шивченко, учень 6-го класу цієї школи — маленьке, миршавеньке, руденьке хлоп'я з задерикуватими очима і рясним ластовинням на рухливому обличчі,— прибіг сюди вчора. Йому більше не було куди податися. Родина дядька, в якого він жив, відпливала з останньою баржею саме тоді, коли він відпросився на берег, щоб ще раз, на прощання, пробігти вулицями. На вулицях будували барикади; Льонька одразу вирішив, що це далеко цікавіше, ніж плисти черепахою-баржею, де людей, як оселедців у діжці, няньчити маленьких дядькових дітей, слухати зауваження і нотації дядини. Поки що все його тільки розважало і цікавило, і він по-дитячому легковажно поглядав навколо, ні над чим особливо не замислюючись.
От говорили, що фашисти вже в Голосіївському лісі, що бої ідуть на Шулявці... Правда, стрілянина не вщухала, але йому здавалось: ще день-два, і все буде по-старому, тож треба зараз усюди побувати і всюди сунути свого гостренького цікавого носика.
Але нальоти чимраз дужчали. Бої точилися вже в самому місті, і раптом Льоня розгублено зупинився на вулиці. "Куди ж тікати?" Враз майнула думка: "В школу! З чорного ходу!"
Правда, бабуся Фрося ніколи нікого туди не пускала. Спізнився, то старий швейцар не пускає тебе через парадний — ну й чекай, доки скінчиться урок, і йди спочатку до директора за дозволом... Та зараз бабусі, напевно, давно вже нема в школі.
Двері були, як завжди, зачинені. Він сіпнув дужче. І раптом здалося, що нічого нема страшного — ні нальотів, ні барикад на вулиці, бо з-за дверей спитала, як завжди, трохи буркотливо бабуся Фрося:
— І хто там грюкає, прости господи?
"Не пустить! От завжди вона така вредна",— вилаявся про себе Льонька, а вголос діловито і солідно сказав:
— Це я, Шивченко, учень 6-В.
Бабуся Фрося дуже недолюблювала Льоньку, особливо ж після того, як він зламав китайську троянду в залі. Бабуся Фрося дуже дбала про квіти в школі. І не тільки за зламану квітку гнівалась вона на Льоньку. Його знали в школі всі — і учні, і вчителі, і директор, бо він усім добре дався взнаки, недарма Ліда, їхня відмінниця, після одного уроку з древньої історії дала йому влучне прізвисько, яке так і лишилося за ним: "Шива — бог розрухи".
Зараз "бог розрухи" стояв перед дверима школи маленький, розгублений і таки досить жалюгідний.
Бабуся Фрося швидко відчинила двері і просто схопила Льоньку.
— Чого ти гасаєш? Де твої батьки?
— Дядько поїхав, а я спізнився на пароплав,— збрехав Льонька.— Я тут, у школі перебуду.
— Перебудеш,— гірко вимовила бабуся.— Ну, йди, побудь у моїй хаті. Сиди тут, та тільки нікуди не рипайся.
її кімната була внизу, поряд з роздягальнею. Невеличка, чистенька. Велике ліжко, скриня, стіл — оце усі меблі. На стіні фотографії в рамках, над ними вишиваний рушник. На всіх фотографіях — молодий командир. Льонька згадав, як він колись заховав щітку і цеберку бабусі Фросі і Ліда докірливо сказала:
— Як тобі не соромно, Шива? У неї син червоний командир, вона, така старенька, а ти, наче розбишака, без усякої поваги до неї ставишся.
Вона, Ліда, навпаки, приятелювала з бабусею, заижди приходила за годину до уроків і допомагала бабусі поливати квіти. Льоня згадав Ліду, серйозну й милу, яку всі любили не тільки в класі, а й у всій школі, і навіть він, Шива; побоювався її зачіпати. І раптом Льоньці стало дуже сумно. Нікого, мабуть, у місті не лишилося з їхньої школи, всі, певне, поїхали, хто поїздом, хто баржею, хто пароплавом. І тільки він один з усієї школи тут, де завжди було так шумно, весело, де він так бешкетував і нікого не хотів слухатися.
— Ти хіба піонер! — докоряла йому Ліда.
— Ти ганьбиш усю нашу школу своєю несвідомою поведінкою,— казав Флор.
■ Так. між собою учні звали Флора Яковича, їхнього клас? ного керівника і вчителя історії. Флор Якович був ще зовсім молодий, щойно закінчив інститут і вчителював перший рік. Він був дуже соромливий, і Шива відразу помітив, що не учні бояться його, а, навпаки, він учнів; боявся він не тільки таких бешкетників, як Льонька, а навіть відмінниць — Ліди, Лесі, Рози. Йому здавалося, що вони навмисно ставлять йому різні питання на уроках історії, а десятикласники так само навмисне кличуть його кататися на ковзанку, де звуть його просто Флором.
Шива підшморгнув носом чи то від жалю, що минулися ці дні, чи то від розчуленості і подумав, що сидіти у цій кімнатці та згадувати минуле нема ніякої рації, тим більше, що він не обслідував ще школи і навіть не побував у своєму класі.
Бабуся Фрося, зачинивши двері чорного ходу, кудись зникла. Користуючись з цього, Льоня тихенько вийшов з кімнатки в роздягальню, піднявся у вестибюль і пішов широкими східцями нагору.
"Стріляли з другого поверху. Значить, там наші!" — подумав він.
Над східцями ще висіла шкільна стінгазета і портрети відмінників навчання. Між ними був і портрет Ліди, на яку сумно було чомусь глянути, і він, не затримуючись, побіг далі в зал.
Шива здригнувся. У залі лежали бійці, і йому здалося — вони були неживі. , Він прожогом кинувся в коридор.
— Хто йде? — почув він там суворий, але знайомий голос. Шива підвів очі і побачив Флора. Справді, це був Флор Якович, тільки у військовій, командирській формі. З якимсь дивним рішучим поглядом, з суворо зведеними бровами. Він був зовсім не схожий на того завжди соромливого і незграбного вчителя історії, що завжди червонів і почував себе ніяково. Але це був він, і Шива несподівано для себе пробелькотів:
;— Це я, Шива — бог розрухи!
— Шивченко, звідки ти взявся? — розсміявся Флор Якович.
І раптом Шива виструнчився і серйозно відповів:
— Я буду вам допомагати, Флор Якович! Чесне піонерське, я все робитиму, що ви скажете.
Розмовляти було ніколи.
— Біжи ж у фізичний кабінет,— наказав Флор Якович,— і принеси звідти набої. А в 7-А бабуся Фрося з порипаними, заглянь і туди та спитай, як там у неї. Тільки шніїдпи', но барись... Це добре, що ти прийшов.
Відтоді у Шиви не було вільної хвилинки. В учительській :і Флором Яковичем засіли десять бійців, у фізичному кабінеті — семеро. Троє поранених стогнали в 7-А. Коло них порилася маленька моторна бабуся Фрося. Роботи було багато: перенести набої, принести води, передати наказ командира, провести бійців до фізкультурного залу.
Паоугя Фрося намагалася затримати Шиву коло себе, ало НІппа враз зрозумів її таємний намір. Аякже! 7-А їм" находить вікнами на вулицю, це найтемніший клас, бо порлд його вікнами величезна сліпа стіна багатоповерхо-ИОГА будинку. Це найбезпечніше місце. Але Шива знає, що иі її потрібний і тут, і там,— скрізь, Флор Якович недарма скала а, що він вчасно з'явився.
Коли розривна куля поранила в живіт кулеметника Василя, Шива зблід і випустив з рук флягу з водою. Василь номер за кілька хвилин. Це була перша смерть на очах хлопчика. їх лишилося п'ятнадцятеро, бо ще один пора-інміий помер на руках бабусі Фросі. .
— Нам дано наказ триматися і не пускати їх якомога доише,— сказав командир.
Війці посилали вогонь з вікон то фізичного кабінету, то фізкультурного залу, і тому ворогам здавалося, що там засіла велика військова частина, отже, треба брати приступом цю міцну фортецю.
Надвечір їх було вже одинадцять, серед них четверо поранених. Вночі Шива приповз у 7-А і тремтячими губами прошепотів:
— Бабусю... Флора поранили... Флора Яковича,— поправився він.
Набоїв уже не було.
На ранок бабуся обійшла вчительську, фізичний кабінет, фізкультурний зал і мовчки почала перетягати звідти поранених до себе вниз.
Живих лишилося п'ятеро. Це кр