— Авт.)". Апольський полководець Якуб Собєський записав про Сагайдачного: "Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний…" Королевич Владислав тоді ж подарував Сагайдачному шаблю, руків’я якої було всіяне коштовним камінням. Ця шабля довгий час зберігалася у Вавельському замку у Кракові.
Битва завершилась Хотинським миром, за яким Польща мусила платити Туреччині щорічно податок, який вона з часом не сплачувала. За цим миром польський уряд мав суворо контролювати козацьке військо, що так дошкуляло туркам. Вони вимагали тут же роззброїти козаків. Але Сагайдачний ще до завершення переговорів вивів своє військо на Січ. Отже, польський уряд використав збройну силу козацької армії, але одразу же хотів її знищити: козаки заважали і Польщі й Туреччині. Розпочалася блокада Запорожжя з боку польського уряду.
Невдоволення політикою польської держави ще більше збурювало запорозьких козаків.
Сагайдачний під Хотином був поранений отруєною стрілою і наступного року помер у Братському Богоявленському монастирі в Києві. Перед смертю він взявся за перо, писав до короля Сигізмунда листи, в яких вимагав знищити кріпацтво, що постало на українській землі. Доки козаки відстоювали незалежність Польської держави, писав гетьман, польське панство покріпачило їхні сім’ї. Сигізмунд же дякував Сагайдачному, що допоміг відбитися від зазіхань турків, обдаровував козацтво, прислав для війська малинові прапори — корогви, як тоді говорили, для гетьмана прислав коштовні прикраси на груди — золоті ланцюжки на знак подяки. Але Сагайдачного не можна було прикувати до королівського трону ніякими ланцюгами. Він із гнівом писав королеві нові листи й вимагав скасувати кріпацьку неволю, але 22 квітня 1622 р. Сагайдачний помер.
Його справу продовжували наступні гетьмани, зокрема Михайло Дорошенко. Він проводив незалежну від Польщі політику щодо Криму. У 1628 р. надав допомогу одній із династичних гілок кримських ханів Гіреїв, які в цей час хотіли позбутися залежності від Туреччини. Проте похід козаків до Криму не приніс бажаних наслідків: вони були оточені в горах і всі загинули. Про цей похід у народі збереглася пам’ять у знаменитій пісні "Ой на горі та женці жнуть"…
У 30–х роках XVII ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань. Одним із перших було повстання на чолі з Тарасом Федоровичем, яке відбулось у 1630 р. Повстанці здобули блискучу перемогу над коронними польськими військами під Переяславом. Згодом цю подію оспівав Тарас Шевченко в поезії "Тарасова ніч". У 1635 р. вибухнуло повстання в самій Січі на чолі з Іваном Сулимою. Повстанці повністю зруйнували фортецю Кодак, збудовану польським урядом, де утримувався німецький найманий гарнізон, що мав стежити за козаками. В 1637–1638 рр. потрясають великі повстання на чолі з Павлом Бутом, Яковом Остряницею, Кизимом і Кизименком, Карпом Скиданом, Дмитром Гунею та іншими ватажками. Ці повстання були придушені польськими військами.
Ціле десятиліття — до 1648 р. — в Україні стояло затишшя. Польське панство назвало цей час "золотим спокоєм", не підозрюючи, що в цій тиші визрівала нова буря, що український народ збирає свої сили для рішучої боротьби за визволення.
Так настав 1648 рік. У січні цього року в Україні вибухає найбільше в Східній Європі народне повстання, яке очолив геніальний полководець, відданий справі визволення свого народу син України Зиновій–Богдан Хмельницький (1595–1657).
Постать цього діяча постійно привертає до себе увагу і дослідників, і літераторів як в Україні, так і в усьому світі. У 1995 р. широко відзначався 400–літній ювілей від народження Богдана Хмельницького. І справді, це унікальна постать у європейській і, можна сказати, у світовій історії.
Це була людина, яка очолила визвольну революцію свого народу, але ніколи не готувала себе для подібної політичної діяльності. Він стає визнаним провідником народу немовби стихійно. Це свідчить, що український народ і його шляхетська козацька еліта визріли політично для боротьби за визволення, для діяльності за відродження державницького існування України.
Б. Хмельницький народився в 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. За походженням він був із українців Підляшшя (тепер це територія Польщі), де в національній пам’яті зберігалися з часів Галицько–Волинської держави національна політична традиція українців. Михайло Хмельницький був людиною освіченою, певний час служив у польському війську, за що дістав хутір Суботів на Чигиринщині. Син Богдан також мав добру освіту — навчався в Ярославі, у школі єзуїтів, володів латинською та польською мовами. У 1620 р. під час Цецорської битви потрапив у полон до турків (батько його у цьому поході загинув). У полоні Богдан пробув два роки, ознайомився з життям Туреччини, в Криму вивчив тюркські мови — і це згодом знадобилося.
Богдан Хмельницький за своїм характером був стриманий, обережний, утримував з польським урядом лояльні стосунки, особисто знав короля Владислава IV. Тривалий час він обіймав посаду писаря у Запорозькій Січі. У 1638 р. взяв участь у повстанні Павла Бута–Павлюка. Коли воно було розгромлене, і Павло Бут був страчений у Варшаві, Хмельницький залишає Січ, перебирається в Суботів і займається господарством.
У цей період польські пани і шляхта намагались ще з більшою агресивністю здобути собі родючі українські землі і міцніше закріпити на них селян. Це робилось найчастіше за рахунок українських землевласників — української шляхти, заможних козаків і селян. І Хмельницький, як і багато його сучасників, також зазнав цієї долі. Сусідній шляхтич Чаплинський зробив наліт на його хутір, пограбував комори та побив канчуками його дітей. Малолітній син Хмельницького, як переказують у народі, помер від побоїв. Чаплинський забрав із дому Богданову дружину, молоду шляхтянку Олену, з якою той як удівець не був обвінчаний, відібрав хутір Суботів.
Хмельницький почав шукати правди в судах України, Варшави. Але скрізь йому відмовляли. Відмовився допомогти йому й сам король Владислав IV, до якого звернувся Богдан. Переказують, що Владислав ніби сказав, що він, Богдан, має шаблю, якою може себе захистити, а він, король, не має й того. Справді, польські магнати повністю забрали владу в короля й перетворились у всевладних правителів — "королев’ят", які вели міжусобну боротьбу і грабували своїх підлеглих та українських землевласників. У польській державі панували сваволя і цілковита анархія.
Українська національна революція
У 1648 р. в Україні вибухає велике повстання, в якому брала участь уся суспільність України — всі класи, всі стани. Які ж причини спонукали такий всезагальний рух?
Причин було чимало. Одна з головних — соціальне гноблення народних мас, посилення кріпосницької неволі, панщини, збільшення натуральних поборів, відробіткових днів. Французький інженер Боплан, який перебував у складі польських військ і залишив унікальний опис України XVII ст., пише так: "Пани (в Україні. — Авт.) користуються безмежною владою не тільки над майном, а й над життям своїх підданих". Польська шляхта "перебуває наче в раю, а селяни — ніби в чистилищі, їхнє становище буває гіршим, ніж каторжників на галерах".
Погіршилось і соціальне становище козацтва. Польське панство прагнуло покріпачити цей вільний стан населення. Причому покріпачення відбувалося надзвичайно жорстоко. Ось, приміром, черкаський підстароста Смерковський виколював очі козакам, які не хотіли виконувати панщини. І таких прикладів було чимало.
Були невдоволені й заможні козаки — реєстровці. Адже польське панство всуціль порушувало привілеї, які надавали польські королі. Зокрема, ці привілеї полягали в тому, що реєстровці мали б не платити податків, не підлягали постою жовнірів (польських солдатів) тощо. До того ж реєстровці, що мали землі, не могли захистити себе від наїздів польських магнатів і шляхтичів військовими загонами, як це було, наприклад, з Хмельницьким. Польські пани і польська шляхта насильно відбирали землі в українських козаків.
Було невдоволеним польсько–шляхетським пануванням і населення міст. Міста були передані магнатам. І незважаючи на те що більшість мали магдебурзьке право, польське панство вимагало від них виконання феодальних повинностей. У Києві та в інших містах утискували і ремісників — їм забороняли ситити мед, вільно торгувати, купувати горілку в місцевих шинках (на початку XVI ст. навіть було видано унікальну грамоту про заборону… світити світло в хатах). Не дозволялося користуватися лісом, сіножатями, озерами тощо. Менші міста були взагалі віддані в оренду магнатам, вони грабували й не давали розвивати ні ремесел, ні торгівлі. Жителі міст через те масово тікали на Січ чи на слободи. Наприклад, з міста Торговиці Київського воєводства (сучасна Уманщина), втекло відразу 200 осіб.
Невдоволення в українського населення викликав і релігійний гніт. Відомо, що наступ католицизму й система полонізації призвели до того, що православних ремісників, купців, міщан не допускали до участі в міському самоврядуванні, схиляли до унії. Українське панство почало переходити або до унії, або до католицизму. І Боплан з цього приводу так писав: "Дворяни у краї в усьому наслідують польське дворянство і, мабуть, соромляться сповідувати іншу віру, окрім латинської, незважаючи на те що всі князі й більш знатні люди походять від православних дворян".
На права православного населення шалений наступ розпочали єзуїти. Вони громили православні церкви, монастирі, відбирали великі церковні й монастирські будівлі. У 1635 р. єзуїти забрали древній монастир у Новгороді–Сіверському; Київська Софія та частина видатних храмів України опинились у руках уніатів. Цілі міста переходили до володінь католицьких орденів.
Все це спричинило до об’єднання усіх верств української суспільності проти чужоземного польсько–панського поневолення, щоб відстояти свою ідентичність, віру, культуру. Православна релігія стала ідеологічною формою визвольної боротьби.
Ідея визволення зцементувала, зрештою, всі верстви України. В історії інших народів також зустрічаємо періоди, коли національні інтереси стають провідними, об’єднують різні соціальні класи, незважаючи на антагонізм між ними.
Опинившись на Запорожжі й заручившись допомогою кримського хана, Богдан–Зиновій Хмельницький навесні 1648 року підносить прапор боротьби проти польсько–панського панування в Україні.