Велів нові статті в неї вписати, за якими живе народ руський. І сим буде прославлено ім'я його… Ізяслав же до книг байдужий. Хоча й хизується ученістю. І воїн — нікудишній. Завжди чужинцями себе підпирає. Чому ж йому має належати старшинство у землі Руській?
— А тому, щоб не було згубної коромоли межи князями. Старший — богом призначений. Який він не є — він яко отець меншим. І шанувати його як вітця рідного належить. А мудрим себе кожен вважає. Хто мудріший — одному богу потім стає відомо. Найбільша ж мудрість — не переступати закону і свято берегти заповіді.
Всеволод усміхнувся, очима показав на мармуровий столик.
— А я маю благословення од візантійського царя і візантійської церкви. Сія шапка царська дісталася мені од великого Костянтина Мономаха — на царювання в Русі. І я не прогрішив перед богом і перед киянами, мене сюди віче покликало.
— Віче! — заблискав очима молодший чернець. — То греки митрополичі підмовили киян. То вони!
Всеволод смикнувся лицем, гнівно крикнув — Не віддам столу! На тім стою. Воля киян і є воля божа.
Іларіон-Никон погрозливо звів патерицю:
— Не мати тобі благословення від бога! І від нас… — Обоє потупали до порога.
Коли за ченцями зачинились двері, Всеволод знеможено упав у м'яке ліжко.
— Не треба було, батьку, з ними отак возносливо. З братією треба милостиво обходитись. Упишуть у пергамени твої слова — повік залишишся коромольником і рабіжником руської землі. Не одмиєшся!
— Розігнати б їхнє гніздо осине в тих печерах. Аби не творили люту стань супроти свого повелителя.
— Печерська обитель нікому не підвладна, отче. З нею потрібко тримати мир. Кого вона підтримує, за того і народ іде. Так було і при Святославі.
— Обійдемося без тих нечистих ченців. За нами — митрополит Іоанн. За нами — княжі монастирі. А нині — клич свою дружину. Підеш на роське пограниччя. Затримаєш вежі половецькі. Я ж стану супроти Ізяслава. Якщо бог поможе — утримаємо кермо отчої землі.
Всеволод схопився, підбіг до мармурового столика.
— Коли ж загину я — візьми собі сію шапку Мономаха. Бережи, яко зіницю ока. Се нам від бога знак. Не ми — нащадки наші створять вселенське царство на Русі. Візантія скоро загине — Русь перейме славу її і могуть… А тепер — скачи по градах і оселищах. Нині рать велика нам потрібна. Рать!..
Через день молодий князь Володимир Всеволодович з невеликою дружиною, метельниками, тіунами, биричами і дворовими отроками виїхав за Золоті ворота Києва. Коло Либеді повернули на полудень і добре наїждженою дорогою помчали на південь. Зелені діброви й густі гайки вабили до себе. Але верхівці не завертали на узбіччя, доки не притомились коні. Стали на перепочинок, коли сонце кинуло довгі тіні убік і коли особлива м'якість і духмяний трунок вдарили в груди.
Весняне надвечір'я наганяло терпкі тривожні жадання. Проте Володимир волі собі не давав, не розм'якав.
Один по одному зі стану від'їжджали княжі биричі й тіуни й зникали в зелених тінях по вузьких дорогах, що бігли до невеличких і великих сіл. Там княжі мужі будуть відбирати найсильніших, найкращих поселян для раті князівської…
Коли у вечірньому небі розпустила свої пурпурово-золотисті кучері Вечірня Зоря, дружина Володимира вступила у княжий град Васильків. На прозорому небі вирізьблювався золоторогий місяць. А вузькими вулицями Василькова уже пливли густі сутіні. Із дворів несло свіжим кізяком, парким молоком, запашним духом свіжоспечених ковриг і медом. Лінькувато перегавкувались пси. 3-за огорож чулося мукання корів, коротке сите мекання овець, кувікання кабанців. Лише довкола княжого терема стояла гнітюча тиша. Високий дерев'яний дім із двома вежицями на краях даху тонув у пітьмі за високою огорожею й ворітьми.
Володимир наказав ударити в било.
— Пощо князя тримаєш довго перед ворітьми? — суворо спитав Володимир у сторожа. Мовчазний сторож княжого терема зігнувся в шанобі.
— Не відаю тебе, князю, в облич. Не бачив ніколи, я тут недавнечко. До цього тут осподарив гридь Порей.
— А де він нині? — Суворість у голосі Володимира зникала.
— Збіг. Із князем Ізяславом до ляхів побіг. Але я ось зараз… Я зараз… Буде вечеря! — і подався до комор.
— Біжи, біжи! Та не забудь дівиць покликати! Князя молодого потішити… Гей, чуєш? Та й нас! Не забудь!.. — гукали йому дружинники навздогін.
Володимир задоволено осміхався в кучеряву бороду, знають же, чортячі душі, що їхній князь давно поститься. Княгиня Гіта восьмого сина готується йому подарувати…
На подвір'і уже палахкотіло вогнище. Скоро на ньому смалився кабанець, якого хтось із дружинників прихопив у сусідньому дворі. Іскри з тріскотінням розлітались доокруж, пожвавлювали обличчя, підбадьорювали гомін.
До княжого терема скоро примчала трійка баских коней. З повозу зіскочила Ніга, затим Нерадець прив'язав віжки до конов'язі.
— А хто се? — очима вказав Володимир на Нерадця.
— Син ключниці — Нерадець.
— Нерадцю, йди-но сюди! — гукнув хтось із дружинників.
— В дружину мою підеш? — Володимир обмацав парубка уважним поглядом.
— Візьми його, князю. Сім'і у нього нема. Бобилем світ нудить, — підкотилась раптом збоку до князя Ніга Коротка.
— А сам пощо не просиш? Нерадець переминався з ноги на ногу.
— Чий візьмеш, не знаю. Батько мій Порей…
— А-а!.. Знаю. Нині рать набираю супроти Ізяслава. Підеш?
— Казали ж… проти половців!
— У степ уже пішли застави.
— Пошли мене у степ, князю.
— А коні маєш?
— Має він коней, княженьку. Бояриня ось цих подарувала. Баских… — Ніга Коротка гордовито показала на свою трійку.
— Овва! Бояриня? Яка ж се? — сяйнув очима князь.
— Вишатича Яня… Гайка ж наша!.. Таки ж не останні вони люди у
Василькові-граді, коли князь Володимир бере її Нерадця до себе. Ая! Добрий воїн з нього — он який, яко тур, кремезний.
Ніга Коротка металась виверицею біля комор, біля медуш. Недобрим словом згадувала свого Порея, що покинув її, покинув землю і тепер блукав десь у чужих сторонах, добра шукав. Діти без нього повиростали. На її руках усе!.. На її горбі!.. А тепер — легше буде… Нерадець стане дружинником, може, й братів перетягне…
Коло вогнища вже шумувало ігрище. Дівчата, що водили весняний хоровод на леваді, тепер розважали князя. Навколо тоненької дівчини у вінку із золотих купав, заплетеної-переплетеної вінками на грудях, на руках, на ногах, вигинався дівочий ряд. Хороводниці поставили біля "князівни" глеки молока й, кидаючи свої вінки їй під ноги, випрошували щедроти у Лади любові:
Лада матір кличе: та подай, ненько, ключа
Одімкнути небо, випустити росу, дівоцькую красу…
— Гей, князю, чого зажурився? Вибирай собі ладу, все буде до ладу! — погукували захмелілі від бражного меду дружинники, розпарені ситою трапезою.
Кгязь Володимир труснув головою, обвів поглядом дійсний ряд. Тихо покликав Нерадця:
— Нерадцю, вірний вою мій… послужи, мені… Оту "князівну" білокосу, у вінках… приведи сюди…
Дружинники переморгувались між собою, вдавали, що нічого не чують. Нерадець не ворухнувся.
— Та не бійся, не бійся, князеві береш — не собі! — підказав йому хтось досвідченіший.
Нерадець підійшов до дівчини, смикнув за руку:
— Іди, князь кличе.
Дівчина сяйнула до нього очима. Лише тоді Нерадець упізнав Любину, з їхньої ж вулиці дівчину.
Вока тихо підійшла до князя.
— Сідай коло мене. Їсти хочеш? — лагідно повернувся до дівчини князь. Вона почервоніла. Князь пригощає! Леле!.. Це ж якби люди чули!..
Раптом за ворітьми зчинився якийсь лемент. Голосили жінки, плакали діти.
— Що там? — розсердився Володимир. Нерадець підбіг до воріт.
У світлі полум'я розгледів, що двоє княжих дружинників вели за поводи кількох коней. За ними брела юрба жінок, які плакали, заламуючи руки:
— Пощо забираєте останнє? Чим ниву орати? Чим дрова возити? Ой лю-у-доньки-и! Мужів од землі забираєте, дітей малих сиротами лишаєте! Ли-и-шенько!..
— Сіє княже діло! Ану замовкніть! Чи забули, чиї єсть? — гукнув на них Нерадець.
Жінки замовкали на мить, потім знову голосили й заламували руки.
— Цитьте, бабота, князь чує!
Юрба притихла. Мовчазно зітхала. Невдовзі почала розходитись.
Князь Володимир дивувався.
— Молодець, Нерадцю. Умієш з людьми темними розмовляти. Повернешся з походу — будеш у Василькові биричем. Згода?
— Згода, князю… — вірив і не вірив Нерадець своїй щасливій долі.
— Тож іди додому, збирайся у землю волинську… а я іще тут залишусь. Як тебе зовуть? — звернувся він до голубоокої "князівни"…
У волинську, так у волинську. Нерадцю все одно. Молодий князь до себе взяв — надія з'явилась дістатись його більшої милості. Спасибі матінці, що підштовхнула на сіє. Тепер, може, колись стане він значним мужем. Князь землі вділить. А то ще прославиться у січі. Руки і рамена у нього он які — підкови гне! Може, стане княжим конюшим, альбо стольником, а то ще постельничим. Як поталанить — може, й золота гривна блисне у нього на грудях. Боярська гривна. Урівняється він із Гайкою. Скаже тоді воєводі Вишатичу: "Люба мені твоя бояриня. І я їй любий. Відступайся, боярине. Все одно вона моя".
І поїдуть вони з Гайкою далеко звідси, У степи безкраї. Поставлять хижу на високій могилі. Навкруг — скільки око сягне — поле й поле. От тільки половці… Ні, краще тікати вже у лісові пущі. На лісові річки. Нікого довкола них — тільки лісовий звір і птах, І вони вільні, як оті крилаті птахи…
Нерадець мріяв. Сидів на коні попереду своєї сотні, яку зібрали княжі биричі із смердів Васильківщини. Були останніми у князевій дружині — мали наглядати за повозами, котрі торохтіли слідом — везли для воїв сухарі, пшоно, сало, в'ялену рибу, борошно, сіль.
Князь Всеволод ішов на старшого брата свого Ізяслава, котрий зі своєю раттю став під Новоградом-Волинським. Мали битися на смерть сини Ярослава Мудрого, битися за батьківську славу і честь. Бо своїх не мали…
Переходи були тяжкими. Лісові дороги вузькі, лісові річки — грузькі. Заїдали комарі й мошва. Рать Всеволжа спинялася щовечора на ночівлю біля якогось оселища чи простонеба. Чи й посеред лісу, виставивши довкола застави.
Уже було недалеко від града Володимира, як раптом занедужав великий князь. Воєводи вирішили спинитись на перепочинок, не очікуючи ночі. Бо довкола — ліси й ліси. І десь близько від них отаборився Ізяслав.
Воєводи завернули з дороги.