І чого це так стане, що от, раптом, нічого не треба? Світ прийшов до кінця. Почався якийсь новий. Все стало твоє, а тобі нічого не треба.
Кучерявий — навпаки. В ньому сидить біс діяльности, він дивиться на це все, він обурюється.
— І чого українці чухаються? Не беруться до діла? Вже ж пора було б показатися, гей, другий день! А безладдя й досі.
Не поспішаючи, пробираються вони поміж гамірною юрбою. Біля Прорізної, військового готелю "Спартак", збився густий натовп, напирають на грубий ланцюг. Споглядають якесь диво? Диво те — звичайний вісімнадцятилітній німчик у червоній краватці, як наш піонервожатий. Він походжає в прямокутнику, обгородженому ланцюгом, фамільярно поляскує по плечі тих, які хотять зайти за ланцюг. Обмацує, чи нема зброї, а в перервах заскалює око до дівчат, удає, що хоче витерти їм нафарбовані губи своєю хустинкою.
— Це комендантура... Чи як то воно в них? "Ортс— комендантура"? Це сюди мають з’являтися полонені. Та хто хоче перепустку на виїзд.
Постояли й вони. Досить демократично. Наші зараз би навидумували цілу систему перевірок та перепусток. Які вони безпечні, ці німці! Чекайте, що це за об’ява?
Вони стоять під білим папірцем, де надряпано: "Вхід вільний тільки українцям". Що це воно таке? Безкоштовне кіно. Чому ж не всім? Це може починається діяльність того таємничого українського уряду? А їм, Кучерявому й Галині, так незвично це, може навіть і несмачно.
— О, вже й у нас є вища раса!?
— Бо Україна для українців—огризнувся Кучерявий.
Але хоч і так шовіністично запрошують, цікаво подивитися на їх фільми. Галина вже відчула себе в другу мить українкою.
— Може зайдемо?
— Чи маєте із собою пашпорта?
Галина пашпорта з собою має. Але… Вона розгорнула другу сторінку й показала.
— Ви — русская? — не стямився Кучерявий. — Я ж думав, що ви українка, хоч ви й смалите завжди по-кацапському. Але ж ви — киянка, ваше прізвище — Полтавченко. І раптом — "русская"!
— Ну, от… І до кіна вже мені не можна?
— Та, мабуть, і без пашпорта можна пройти, — махнув рукою Кучерявий. — Не пропадати ж безплатному кінові…
Та в цю мить побачили вони таке, що й кіна розхотілося. Під трісками, цеглою і склом лежала рука з п’ятьма годинниками. Тіло, якому ця рука належала, було присипане грузами. Безформенна руїна замість вітрини ювелірного магазину, там далі порозкочувалися персні, брошки, намиста… Воно вабило й відштовхувало. Приманкою й жахом.
А-а-а, це ж і є те місце, де під час грабунку вибухло й поховало сотню людей! Всі ходять, дивляться — і всім байдуже.
— Ну, хто куди, а я потяг додому! — дивлючись десь у себе, промурмотів Кучерявий, і, не попрощавшись, швидко заховався межи юрбами.
IV.
Може найкраще, що є в Києві в усі часи, це ота невелика розміром, але враженням безмежна площа поміж царським палацом, небом, Маріїнським парком, а тепер ще й палацом Верховної Ради УРСР. Вона розганяється, розбігається, щоб скочити у Дніпро, — і зустрічається з небом. Це небо й поширює її розміри до безмежности. Хочеш підійти до неба, — і раптом у ногах вулиця, ще нижче — синій мінливий сувій Дніпра, за ним піски, луги, ген-ген далека лісова Чернігівщина, нова безмежність…
Посеред лискучого асфальтового паркету цвітуть пурпурові кани. Умиротворяюча лагідність синьобілої гармонії ліній архітекта Растреллі в перспективі передпалацової площі, Грандіозна імпозантність модерної архітектури українського майстра, Заболотного, і темнозелень, розцяцькована золотом та багрянцем парку.
Сьогодні тут одна тільки невеличка зміна: над палацом Верховної Ради майорить свастика... і хто це вже побив тут вікна, повисаджував двері? Кани так само цвітуть, площа так само біжить до неба.
Мар'яна з Галиною стоять на самому краєчку площі, там, де зустрічається вона з небом. Не порохно розбитої Козлівки, не заворожені синьожовті трамваї, що як спинилися 17-го вересня, так і досі стоять унизу на набережній Дніпра, не димарі Подолу, не заливні луги поймають в цю хвилину їх увагу.
Дивляться вони туди, куди дивляться ось ці вищі офіцери з решетоподібними кашкетами, такими, як давно колись носили в нас поштові чиновники. Може це полковники, може генерали? Може кадр із кіна? Три представники німецької воєнної верхівки не мріють про таку хвилину, а таки справді стоять на командних київських висотах третього дня після завоювання серця України й дивляться в далековиди на жалюгідні ребра та подерті ажури висадженого Дарницького мосту. Чому ж і Галина з Мар’яною не можуть пристати до гурту київських роззяв, які обступили вищі чини із страхітливими кашкетами та й заводять із генералами розмову? І диво! Розмова нав’язується.
Один вищий чин добірною російською мовою розповідає роззявам, що он там, під Баришполем, більшовицьку армію взято в перстень, жадна душа не вийшла. — Як? Усі ті, що переходили через Київ? — Ті всі, і не тільки ті… Там у тих болотах вся армія Тимошенка згинула. Наше коло замкнулося, їх полляли бомбами зверху. Взято в полон три генерали, з армії зробилася каша. — А чому не пропустили червоної армії? — Бо більшовиків пропустили через Київ з умовою, що вони здадуть місто ціле, неушкоджене, а вони наробили в Києві багато шкоди. — А чи можна вже перебиратися в покинуті мешкання? — Ні, буде розпорядження. Тим часом, увесь Київ зайнятий грабунком. Так скрізь було, так і в Бельгії, і в Голляндії. Всі щось несуть, хоч порожню пляшку, хоч дитячу іграшку, хоч паперовий дашок на лямпу… — А коли буде світло й вода? — Сьогодні — узавтра все буде налагоджене. — А коли будуть відчинені крамниці? Чи знов буде карткова система?
Вищий чин відвертається від безконечних, надокучливих розпитувань і, перейшовши на німецьку, показує далековидом своїм колегам те місце у задніпровій далечіні, на яке дивиться сьогодні увесь світ.
— Гм... "Кожен щось тягне…" Ви чуєте? — Галина штовхає Мар’яну ліктем. — А чому вони не припиняють грабунку хоч би одним пострілом в небо, хоч би одним зверненням до людности?
— А їм нема на це часу. Чули, що зробили під Баришполем? Аж мороз по шкурі пішов. Це, напевно, якийсь запроданець, білий генерал, що дослужився до чинів у Німеччині.
— А чому ви не думаєте, що це — спадкоємний носій німецької воєнної касти, в обов’язок якого входить не тільки знищувати армії, але й уміння говорити російською мовою?
— Вони такі ж, як були і в вісімнадцятому році. Гм... А кажуть, що історія не повторюється… Дивіться! Малює.
Сивий солдат-маляр у зеленавій уніформі вже поставив мольберта й накидав обриси Задніпрянщини,
V.
Кияни надивлялися на німецькі дивізії рівно до смеркання, Але при перших сутінках на вулицях з’являлися зеленаві уніформи й заганяли всіх до хати. "Шляфен, спат…" — майже інтимно приговорювали солдати гульвісам, що вже мали позад себе усю війну. До повного смерку усе стихає, а вулицю завойовує лунке гупотіння кованого німецького чобота та зрідка постріли,
Мар’яна йде також "спат". Чому це Левашівська, пряма стріла в широких коронах кремезних каштанів та лип, стала якась не та? Оця її розлога, з блискучим асфальтом вулиця, така завжди поважно-аристократично затишна, в найбільшу спеку — тінистий парк. Наче брудна якась? Чи то від цього неприбраного осіннього листя під ногами? Чи тому, що цокотять оті цвяховані чоботи? Чи від тих незвичних німецьких товстих поліцаїв із бляхами на ланцюгах, що стовбичать на цій без жадного магазину, без жадної установи вулиці? Чи від наліпок із незрозумілим словом "бешляґнамт", закріпленим печаткою-пташкою, на дверях кращих будинків? Невловимо витає тут непритульність, як і у всьому Києві. Чогось відразу став він такий брудний, засмічений, валяється неприбране сміття, здохлі собаки та й людські трупи, ніхто не замітає листя, воно, замість бути лірично-елегійною осінньою прикрасою, стає надокучливим гноєм під ногами, прахом. І цей, на другий день після вступу німців, Київ позбувся свого чару. Що воно таке? За весь час облоги був він чистий, вимитий, ясний, місто — курорт, кожний ковток повітря — усвідомлене щастя.
Удома Мар’яну чекає несподіванка. Роза вернулася. Звідки? Вона ж вийшла з Києва удосвіта, кілька днів тому.
— Ах, Боже мій, що я пережила! Що я надивилася! Як я жива зосталася?
— Та де ж ви були, Розо?
— Та під Баришполем же!
— Під Баришполем? І ви були під Баришполем? Та ж там…
Не доказуючи, Мар’яна знеможено, розгублено сіла. Доказувала Роза.
— Як почали німці бомбити, як почало все летіти сторч, одне на одне дертися… Це було божевілля, все впереміш, людські, кінські трупи, горять автомашини, гори розбитого добра. Тікати, — і нема куди. Люди топилися в болоті, самі стрілялися. Тимошенко й Будьонний, кажуть, утопилися там. І що я мала робити? Там так страшно, так безвихідно, я не могла. Люди ревли від ран і паніки. Я вернулася. І куди я мала йти?
Учора чула Мар’яна про цю жахливу масакру цілої армії з уст переможця. А це ось сидить перед нею людина, що чудом вирвалася з того пекла. Але ні... Мар'яна неспроможна все те уявити, ані сприйняти. Від цієї хуртовини стаєш, як дерево, і може аж потім усвідомиш собі сьогоднішні історичні події.
— Ви дуже добре зробили, — каже, нарешті, Мар’яна, але Роза хитає головою. А де вона житиме? В її домі — німці. Сама бачила. Сидять на бальконі і крутять патефона. На тротуарі — купа побитих платівок.
Мар’яна також бачила. Якраз, коли проходила, на всю вулицю розлягалася "Шірока страна-моя родная". А потім другу поставили, почули "Сталін", — і платівка гепнула додолу.
— Ну, я постояла і… згадала про вас.
Мар’яна навіть рада, що Роза вернулася. Вночі, коли всі по домах, а в порожнім мешканні тільки вона одна, на вулиці гупає залізний чобіт, — страшно одній. Німці, здається, не зачіпають нікого, вони в такий курничок не прийдуть, але все одно. Ну, ясно, такий будинок, як Розин, вони напевно займуть. Ось біля сусіднього, замість червоноармійця, стоїть уже на варті німець, сьогодні Мар’яна бачила, як солдати кімнатними щітками замітали тротуар. Повиносили на вулицю увесь посуд із мешкань і влаштували роздачу всім, хто хотів. Співжиття переможних збройних німецьких сил і безтурботної людности домів, призначених на злом, налагоджувалося.
З 17-го вересня у Києві нема води, люди ходять у ярі, розшукують підземні водоймища, джерела, дістають воду допотопним способом.