Тепер хочу доручити тобі дуже важливу службу. Аслан-Кермень хочуть здобути й збурити ці джаври. Здобути оружжям вони його не здобудуть. Але можуть здобути при помочі зради. Ці.три невільниці теж християнки, як і козаки, вони можуть вказати таємний вхід до міста.
— Чи вони знають про нього? Навіть я не знаю, як вони можуть знати?
— Не знаю, чи знають. Але він є власне з гарему, то могла котрась відкрити, що це вихід до міста. Правда, ключі виходу в мене, й ніхто його досі не отворяв. Та чи ж не можна замків виламати. Тому я хочу доручити тобі, щоб ти стеріг ці три невільниці. Для допомоги вибери собі такого, що маєш до нього найбільше довір'я.
В Алі засвітилися очк Він удав, що хвилину надумується, а потім каже:
— Я прохатиму дати мені до помочі вартового Мустафу.
— Добре,— сказав Пшерембськйй і велів покликати вартового.
— Мустафо,— каже, як явився вартовий,— я доручив догляд над трьома невільницями-християнками євнухові Алі, ти будеш йому допомагати. Маєш його у всьому слухати.
— Добре, ласкавий башо! — каже вартовий, низенько кланяючись.
— Можете відійти обидва. За вірну службу щедро нагороджу. Обидва вийшли. І каже Алі до вартового:
— Знаєш, Мустафо, твоя Катерина знову веліла сказати тобі, що ти їй сподобався, а як перейдеш на її віру, то вона тебе й полюбить.
— Перейду, чого ж би ні!
— Але тоді мусив би втікати відсіля.
— Авжеж. Я втечу з нею на її Україну.
— Справді?
— Певно. Іншої ради, іншого виходу нема.
— Але вона каже, що ти мусиш допомогти втекти і цій пані, і цій другій невільниці.
— Як треба, то треба.
— Знаєш, я думаю, що це буде небезпечно.
— Чого, я знаю спосіб. Як козаки зачнуть наступ на місто, зробиться метушня, а ми тоді таємним виходом...
— Ти знаєш про якийсь таємний вихід?
— Авжеж, кожен вартовий знає. Я вже й ключа підробив.
— Гм, може, воно й справді буде добре. Але що зі мною буде, як ви втечете? Баша доручив мені наглядати за невільницями.
— Ха-ха-ха! Який же ти! Хробак заліз у хрін та світа за ним не бачить. Чи ти думаєш, що поза царством падишаха люди не живуть. Утікай із нами.
— Хіба.
— Іншого виходу для тебе немає,— запевняв його вартовий.
— А котрі це двері? — питав Алі, буцімто не знає.
— Навіщо тобі. Як утікатимемо, покажу.
— Добре.
А тим часом довкола города рух, метушня, крики. Козаки обступають город, щораз тіснішим перснем замикають його, гармати уставляють...
— Стріляй! —. дає наказ гетьман Богданко.
Із усіх пушок нараз гримнули козаки. Та шкоди в мурах не зробили ніякої. Кріпкі мури Аслан-Керменя. Замалі козацькі гармати, щоб розторощити їх могли. Тільки дрібні шматки каміння відскакують від мурів.
А з Аслан-Керменя теж озиваються грімко, аж мури трясуться від гуку. Падуть кулі, рвуть землю. На щастя, не досягають козацького табору. Та все ж таки з козаків, що наступали на город, упало кількох.
— Не здобудемо так города,— журиться князь Богданко,— треба іншого способу. Лихо, що в нас немає тяжчих гармат.
На це Покотило:
— Богданку, "зілля" в нас доволі! Зробимо підкоп під мури, підсиплемо там кілька бочок "зілля", підпалимо, визубимо ці горді стіни. А тоді щілиною ввалимо всередину города, й Аслан наш.
— Знаєш, добра твоя рада! Іншого виходу нема. Та тільки, мабуть, і немає в нас людей, щоб уміли це як слід зробити.
—Я сам це зроблю. Ти тільки кажи підкоп зробити. Роби підкоп із цього боку, де гарем. Скоріш дістанемося до Оленки.
— Добра рада! — похвалив князь Богданко.— Підкоп буде готовий, і "зілля" буде, а ти приготуйся.
І зараз ізвечора велів кільком козакам забратися до роботи, щоб до ранку був підкоп готовий.
Всю ніч не міг князь Богданко ока зажмурити. Аж над ранком заснув...
Сниться йому ненечка його. Входить, бере його за руку, як малу дитину:. "Сину мій, ти вже біля мети"! Тут почув над собою голос:
— Вставай, Богданку! Підкоп готовий. Я йду закладати порох. Може, хочеш бути при^ цьому.
-Князь Богданко зірвався на рівні ноги, став протирати рчі.
— А, це ти, побратиме! Добре, піду з тобою. Пішли. Станули біля отвору підкопу.
— Стріляти з усіх гармат,— дав наказ князь Богданко й пояснив Покотилові: — Це на те, щоб відвернути увагу бусурман від нашої роботи.
Загриміли гармати, та знову не вдіяли нічого. Тільки невеличкі осколки муру посипалися додолу.
— Я злажу в підкоп,— каже Покотило,— підготую вибух.
— Добре,— каже князь Богданко.
Покотило зліз у отвір, а князь Богданко ждав нагорі біля отвору.
За хвилину Покотило видістався назад із ями нагору:
— Вже заложив міну. Усе як слід,— каже,— тепер запалити. Князь Богданко подав побратимові губку й кресало. Покотило взявся кресати вогонь...
— А як ти там заложив стрічку? Довго треба буде ждати на вибух?
— Стрічка іде насамперед горою,— а потім заходить під порох. Це на те, щоб не відразу був вибух. На вибух треба буде чекати яких три отченаші.
Викресав Покотило вогонь і запалив стрічку. Вона зашипіла, засвітилася жаром. Жар пробіг здовж стрічки та скрився в підкопі. . Покотило нахилився над підкопом і каже:
— За кілька хвилин почуємо гук і матимемо отвір у мурі. Здобудемо город без гармат. В цій хвилині загуділо, загриміло,— пронісся страшний гук, ^аж земля затряслася. Кинуло вгору великими каменюками й дрібними камінцями, дим знявся хмарою. Що це?
Збіглося козацтво...
Мур вибитий так, що возом можна в'їхати в город, а біля отвору лежить, руки розхреставши, князь Богданко! Боже! Неживий, голова каменюкою розтрощена. Від побратима Покотила й сліду немає. Певно, й кісточка ціла не зостала.
Прибіг князь Михайло Ружинський із братом Кириком* прибіг і сотник Шах, і отаман Сокольський.
— Що це, що це?!"~
— Гетьман Богданко згинув,— кажуть козаки, додолу голови сумно схиливши.
У цій хвилині з-за мурів із міста вибігло п'ятеро людей, три жінки й двоє чоловіків у турецьких одягах. Козаки заступили їм дорогу:
— Пустіть нас, ми свої, ми втекли з гарему, з неволі,— каже одна з жінок, найкраще зодягнена, відслонюючи лице.
— Оленка! — скрикнув князь Михайло Ружинський.
— Княгиня! — скрикнув і собі Шах.
— Боже, що буде?!
І всі козаки, що були близько княгині Оленки, стояли безрадно, не знали, що діяти, як сказати їй про нещастя... Аж приступив отаман Сокольський і каже:
— Княгине, ходімо відсіля, бо тут небезпечно... Слова Сокольського опам'ятали всіх.
— Ходімо відсіля,— сказав князь Михайло й узяв братову попід руку та повів її в табір.
— Ходіть і ви всі з нами,— сказала княгиня до своїх товаришок і товаришів.
Коли княгиня Оленка відійшла, стали Шах і Сокольський думати, що далі діяти.
— Перше за все,— каже Сокольський,— треба перенести тіло гетьмана якось так, щоб козаки не бачили, в табір і зложити на його возі.
— Твоя правда, батьку-отамане,— каже Шах. І накрили дороге тіло киреєю.
Тоді Сокольський каже до всіх, що бачили все:
— Козаки-молодці! Прохаю вас усіх, що бачили, як тут склалося, щоб поки що мовчали. Так треба, а то безладдя настане. Перед турком треба вдавати, що ми далі готуємося до здобуття твердині, а там побачимо, що треба буде робити.
А тим часом княгиня Оленка зайшла в козацький табір, в гетьманський намет.
— Де мій Богданко? Ведіть мене до нього,— сказала. Тут князь Михайло взяв братову за руки й каже:
— Оленко, братова, багато ви витерпіли, багато перебули, багато перебув і він! Цей похід підготував головне тому, щоб вас визволити.
— Знаю це,— відповіла княгиня,— та чого ви глядите на мене, князю Михаиле, так якось дивно?
А князь Михайло:
— Оленко, братова! Багато ви витерпіли, та тепер треба вам іще більше сили. Божа воля в усьому...
— Що?! — скрикнула княгиня.— Що сталося?! Кажіть...
— Братова, приготуйся на найгірше... Богданко... не жиє..,— каже тремтячим голосом князь Михайло.
— Не жиє!! Це не може бути, його сьогодні бачила з горища... —~ Так, братова, не жиє! Підкладали вибухівку під мури, й він занадто наблизився. Вибухом й убило його.
— А-ах! — скрикнула княгиня.— Сон, мій сон! — і впала на руки князя Михайла. Оксана й Катря кинулися рятувати її, стали прискати на неї водою.
По хвилі прийшла до себе:
— Де він, де мій Богданко, де його тіло? Ведіть мене до нього.
— Добре,— каже князь Михайло,— підемо.
А козаки вже принесли тіло князя Богданка, зложили на возі та накрили киреєю.
Князь Михайло підійшов до воза й відкрив мерця: ,
— Ось тут він, пані братово!..
Княгиня видісталася на віз, обняла дороге тіло руками й закликала, заридала:
— Богдане, Богданочку мій, навіщо, навіщо покинув ти мене, чому не взяв мене зі собою? Краще було, Богданочку, щоб я каралася до смерті в неволі, в потурнака Пшерембського, ніж щоб ти мав гинути. Яке мені життя без тебе! Богданочку, Богданочку мій безталанний, візьми мене зі собою.
Усі стояли біля воза з опущеними головами й не знали, що ,а;і-яти...
— Треба подумати про похорони,— зронив князь Михайло. Княгиня Оленка, почувши ці слова, закликала:
— Про похорони?! Так, про похорони! Поховайте мене разом із ним, мені жити не треба...
— Княгине, заспокійтеся! У всьому Божа воля! Гріх так через край віддаватися розпачеві. Треба ж і вам подумати над тим, що діяти далі... Де та як поховати його?
Тут княгиня наче отямилася.
— Поховати? — сказала вже спокійніше.— Я повезу його в наші добра, поховаю в родинній гробниці.
— І я так думаю, що так треба,— сказав князь Михайло. Тут надійшли Сокольський і Шах...
— Ми прийшли, щоб спитати, як буде з похороном? Моя думка така, що князеві Богданкові належиться лицарський похорон і могила на Січі,— каже Сокольський. Тут втрутився Кирик і каже жорстоко:
— Ні, не на Січі йому місце. Він князь Ружинський і лежатиме в своїх добрах у гробниці родинній.
На те відповів Сокольський спокійно:
— Це тільки моя думка. Ви його ? родина і зробите, як ваша воля.
Тоді Шах:
— Це була воля й покійного князя. Він нераз говорив мені: "Якби я коли згинув, то прохаю тебе, щоб ти відвіз мене
в мої родинні добра й там поховав мене в гробниці біля батька та неньки".
' А як так,— каже Сокольський,— то не слід сперечатися. Воля покійного свята для родини й для запорожців.
— Ще одне бажання говорив мені князь Богданко: "Перший мій прихід на Січ відбув я в невеликій чайці через пороги Дніпрові, так бажав би я, щоб через ці пороги й по смерті перевезли мене дот дому",— додав Шах.
— Так бажав мій Богданко? Так і буде...