Як можу я порятувати вас? Від кого? Від чого?
— Від пана нашого і від управителя, від ворогів лютих.
Замучили вони нас! Немає сили більше терпіти. Панщини люди не витримують, по шість днів на тиждень працюють від зорі до зорі. Мало того, що добро своє все на нього несемо, ще наймає нас у чужі села, не милує й старих бабів... Дівчатами-підлітками торгують... Ой, сам ти знаєш наше життя... ~
Серед товаришів Кармелюкових почулися гнівні вигуки.
— Ой батечку, порятуй же нас,,хоч не нас, то дітей наших! — заволали старі, падаючи на коліна й простягаючи до Кармелюка руки.
Сльози й зойки старих селян справили велике враження на присутніх.
— Правда, правда! — проказав Кармелюк уривчасто, схвильовано, немов міркуючи сам із собою.— Гей, хто знає цього пана й це село? — він швидко звернувся до своїх товаришів.
— Цього маршалка? — обізвався фурман.— Як не знати!.. Я його знаю... Го-го! Ще й як знаю! З моїм гаспидом їздив не раз до цього пса в гості... на село... Ха-ха-ха! — розсміявся він чи то гірко, чи то весело.— Ну вже й село!.. Всі хати обшарпані, тільки ребрами світять. Скотини? А хоч би тобі курка! Собак на все село коли набереться два-три, то й добре! А дітвора вся гола, як у тих циган... І підлітки, майже дівчата, всі в лахмітті... Ой мамо моя! Все пан, а ще більше управитель обдер так село!
— Ось що,— заговорив Кармелюк, звертаючись до старих, які з благанням і надією вдивлялися в його обличчя.— Постараюсь я провчити без душогубства, а все-таки добре провчити і економа, і пана.
— Вік бога за тебе молитимемо-!— скрикнули старі й попадали Кармелюкові в ноги.
— Вік довгий отаманові! — крикнули свої, а солдат підкинув угору шапку й закричав несамовито: — Ур-ра! Раді стараться, ваше благородіє! Ур-ра!
Кармелюк сам підвів найближчого діда й махнув, щоб і всі повставали.
— Ой батьку отамане! — закричав, немов сп'янілий, фурман.—Звели зараз же зв’язати мені руки, а то я від радості сам себе почну гладити!
Вибух реготу нагородив його за цю просьбу.
— Ну, слухайте ж! — підвищив голос Кармелюк.— Як тільки зійде місяць — у похід, за ніч треба дійти до лісу пана маршалка. Ти, фурмане, як знаєш добре й дорогу, й село, і двір, і порядки, підеш на чолі.
— Все до ниточки, батьку!
— А тепер,— звернувся Кармелюк до Андрія й до солдата,—нагодуйте цих голодних та й своїм дайте заморити черв’яка.
— Гайда! — махнули Андрій і солдат на присутніх і одвели всіх до вогнищ, з яких кашовари вже здіймали паруючі казани.
Кармелюк одійшов набік і сів на повалений стовбур дерева. Кров стугоніла в скронях, шуміло у вухах. Він стиснув голову руками й зіперся ліктями на коліна. Сцени, які допіру відбулися, глибоко схвилювали його й приголомшили. Так от що сталося зараз! Коли він ще стояв на роздоріжжі, не знаючи, на що зважитися — неписьменний народ уже зробив його своїм оборонцем.
"Ой доле, моя доле! — майже простогнав Кармелюк, затуливши обличчя руками.— Куди ти мене тягнеш, куди несеш?.."
Нараз до слуху Кармелюка долинув протяжний довгий посвист...
Він схопився на ноги й прислухався. Через хвилину свист повторився ще і ще і слідом за тим почувся шелест гілляк, поміж якими хтось поспішав.
На галявину ступнівч за десять від того місця, де сидів Кармелюк, вийшли два рослі парубки; вони майже тягли знайому нам попівну з Деражні — Олесю. Руки їй були зв’язані за спиною, біла хустина, якою вона була запнута, впала на плечі, шовкове каштанове волосся, розсипавшись тепер по плечах, огортало її голівку ореолом щирого золота; од швидкого руху, од хвилювання обличчя її палало. Вона була дуже гарна в цю хвилину. І її ніжне, злякане личко, і струнка постать були пречудовим контрастом до грубих постатей парубків, які її привели.
— Пане отамане! Піймали пташку! — крикнув один з них.— їхала нашим шляхом! Там є ще й інша, старша, назвалася матушкою з Деражні, то як почула, що до Кармелюка попала в руки, то від страху ноги їй відібрало, ми там її в бричці й покинули, осталося двоє коло неї.
Кармелюк нахмурився.
— Хто така? Матушка з Деражні? — перепитав він.
— Еге ж, отамане, а це її дочка.
— То як же ви сміли перейняти їх?! — грізно крикнув Кармелюк.— Хіба забули, що я заборонив зачіпати людей добрих, а особливо православних батюшок! Розв’язати панні руки! Горлом своїм ви мені відповісте за непослух. Нехай усі знають, що Кармелюк не зачіпає добрих людей, що він карає тільки напасників, кровопивців!
При цих словах Кармелюка з грудей Олесі вихопився придушений звук, і вона якось мимоволі подалася вперед.
— Що? Злякалася, панно? — з ласкавою усмішкою промовив Кармелюк, задоролено зупиняючи свій погляд на прегарному личку дівчини.— Не бійся, розбійник Кармелюк тобі не завдасть кривди.
— Я й не боюсь,-— заговорила тремтячим од хвилювання голосом Олеся.— Коли схопили — спершу злякалась... і за бідолашну маму, й за себе, а коли довідалася, що до Кармелюка ведуть, у мене страх минув.
— Як? — здивувався Кармелюк.—— Ти не злякалася страшного розбійника Кармелюка? Та він же з живих людей вирізує ремінь собі на очкури, виколює очі!..
— Все це брешуть пани та економи, а за ними від стра-ху — жиди... А я знаю, що ти людина добра, заступаєшся за нещасних...
Кармелюк з подивом видививсь на Олесю.
Полум’яний погляд дівчини, її слова й глибоко схвильований голос, який свідчив про щирість їх, спантеличили й зворушили його.
— Спасибі на доброму слові, панно,— промовив він, нахиляючи голову,— тільки далеко це слово від правди.
— Ні, ні! — перебила його палко Олеся.— Коли багато хто благословляє твоє ім’я, то це означає, що ти друг, ти оборонець наш!
— Та чи може бути другом той, у кого кров на руках і гріх на душі? — спитав Кармелюк Олесю і сам здивувався, чому це він заходить в такі інтимні розмови з незнайомою дівчиною. Але якесь незрозуміле почуття поривало його полегшити свою душу перед кимось, хто збагнув би ту бурю, яка здійнялася в ній, і йому чомусь здавалося, що ця панна розуміє його, що він розмовляє з давнім і близьким другом. Після пережитого хвилювання слова незнайомої дівчини, палкі, натхненні, вливалися цілющим бальзамом у його вимучену душу.
— Хто для врятування братів бере гріх на свою душу, той чистий,— запально відповіла Олеся.
І при цій відповіді Кармелюкові мимоволі пригадалися сльози, зойки дружини й настирливе нагадування її про гріх, про кару...
Мимовільне зітхання вирвалося з його грудей.
— Ех, панно, панно! Твоїми б устами та мед пити... Тільки не всі так думають... Поживеш і ти далі і з огидою одвернешся від розбійників-душогубів.
— Ніколи,— скрикнула Олеся,— Кармелюк розбійником-душогубом не буде! Коли б я чоловіком була, я пішла б за вами!
— От так панна! Козир-дівка! — почулися здалеку гамірливі вигуки серед Кармелюкових товаришів, які з пожадливою цікавістю прислухалися до того, що казала панна.
Олеся здригнула і тільки тоді звернула увагу на великий гурт людей, що сиділи навкруги двох вогнищ.
— І випити б слід за її здоров’я! — голосно вигукнув солдат.
— Правда, брате, та тільки тепер не час,— осадив його Кармелюк.— Збирайтеся ж хутко, а я проведу панну. Коня мені на Чорний шлях,— звелів він і звернувся до Олесі: — Прости ж, красуне ясна, за тривогу, якої ми завдали тобі, прости, ие згадуй лихом! А тепер дай мені руку; твоя мати, мабуть, од страху мліє, ждучи тебе. Ходім, я хочу скоріше гїовериути їй чудову її доню.
Олеся зашарілася, подала руку Кармелюкові, і вони пішли вузькою ледве помітною стежечкою, іцо провадила у глиб лісу. На деякій відстані за ними пішов молодий хлопець, ведучи за вуздечку осідланого вороного коня.
Деякий час і Кармелюк, і Олеся йшли мовчки. Місяць ще не зійшов; розлита під деревами темрява лежала мертвим покровом. Чути було тільки потріскування сухих гілок, що попадалися під ногами.
Кармелюк міцно держав у своїй руці гарячу ручку Олесі, час від часу попереджаючи дівчину про перешкоди, які траплялися їм по дорозі.
Олеся відчувала, як серце її тривожно тріпотіло в грудях, утрудняючи дихання, розливаючи лихоманковий жар по всьому тілі.
Герой, про якого вона чула стільки дивовижних оповідань, який не раз поставав перед нею в її уяві,—ішов тепер поруч з нею, держав її руку. О, уява не ошукала її! І цей гордий стан, і прекрасне обличчя, і очі, насмішкуваті й сумовиті. Вона їх бачила не раз... не раз... Але чого ж його усмішка така сумна? Чому така зажура світиться в його очах? Чому він так глибоко зітхнув, коли спитав: "Чи може бути другом той, у кого гріх на душі?" Невже ж він самотній, нещасний?..
Тисячі запитань спливали їй на думку, тисячі слів хороших, теплих просилися на язик. Але всі ті розмови, з якими вона, бувало, зверталася в уяві своїй до Кармелюка, завмирали тепер у серці.
Незрозуміле збентеження опанувало її. Вона хотіла сказати цьому героєві так багато, багато того, про що думала вона не раз у нічній тиші, але уста її не мали сили відкритися: думки, висловлені при надзвичайному нервовому збудженні, ніби виснажили її вкрай, і рука її тільки ледь здригалася в могутній руці Кармелюка. Нарешті Кармелюк перервав мовчанку:
— Чого замовкла, люба панно! Може, боїшся, не довіряєш мені? ,
— Ні... Ні...— відповіла жваво Олеся.— Навіщо ти кажеш таке?.. Чи можу я?.. Чекай-но! Скажи, коли можна: куди ти збираєшся?
— Ох панно люба, навіщо тобі знати наші клопоти? Іду виправити кривду пана маршалка, у якого тисяча душ умирає з голоду, а хліб гниє в засікахг
— Бережися! — гаряче вихопилося в Олесі.—— Пани вже насторожі, збдрають команди... Можуть піймати...
— Про це нам думати не доводиться... Від своєї долі не втечеш... Колись же однаково піймають.
— І що тоді?
— Тоді вже не помилують... Замордують на смерть.
— Ой боже наш! Прошу тебе... Будь обережний... Бережи своє життя...
— Для кого? Для чого?
— Для всіх нас.
— Спасибі, спасибі, люба панно, за ласкаве слово,—
схвильовано промовив Кармелюк, стискуючи руку Олесі.— Давно не чув я такої мови. Господь благословить тебе за ласку до розбійника-гайдамаки. Ех, і щасливий Же буде той, хто назве тебе своєю дружиною!.. __
При цих словах Кармелюка Олеся відчула, як усе обличчя її спалахнуло, рука здригнула, щось закипіло па серці. Вона хотіла сказати Кармелюкові, що ніколи, ніколи не назве нікого своїм чоловіком, але щось стисло їй гордо, і слова завмерли на устах.
Тим часом стежка почала круто підійматися вгору...