В ночі йому снилася Маня. Маня як Маня, але з крилами Жар-птиці за спиною. Вона сиділа на яблуні, рвала золоті яблука і шпурляла ними в Хлопчика. Яблука були схожі на зорі, що падають з неба, згоряють і гаснуть у високості. Вранці він пішов до школи раніше, але довго стояв під клунею, аж поки з гористого провулку не випірнула Маня Дмитренкова з портфеликом у руці. Тоді він пішов попереду сільською вулицею, жодного разу не озирнувшись, хоч озирнутися дуже кортіло. Але невдовзі Маня наздогнала Хлопчика:
— Доров, Дроздику!
— Доров! — він удав, що вперше сьогодні побачив Маню. — Я думав, ти давно у школі.
— А куди мені спішити? Я учора всі уроки поробила. Луччей скажи, чого се ти мене пожалів, не попав у мене апукою?
— Не знаю… — чесно відповів Хлопчик.
Попід тинню уже зеленіла молода кропива. Стьожки меж на чорних грудях городів, брунатні після зими, встеляла позелень. У садках побіля хат тяглися з-під землі до сонця червоні долоньки півоній. Зігріта весняним сонечком земля пахла, наче дійниця, повна пінистого молока.
— А, мо', ти, Дроздику, в мене улюбився? — раптом спитала Маня.
Хлопчик почервонів, лице вогнем горіло, а ноги самі, як перелякані коні, понесли його вулицею. Він біг щодуху, мовби сто вовків гналося слідом, поки й сил вистачало, і прийшов до тями уже в шкільному дворі. Впродовж усіх чотирьох уроків він і оком не повів на Маню, а в перервах першим вибігав із класу і тікав на спортивний майданчик, де хлопці креслили вологу, втоптану землю саморобними ножиками і грали в "коня". Після останнього уроку вчитель залишив Маню писати стінну газету, вона мала найкращий у класі почерк. І Хлопчик не пішов додому, хоч у печі на нього чекав супчик, зварений без картоплі, картоплі давно не було, зате з горохом. Від згадки про супчик Хлопчику аж в очах стемніло, але він терпляче сидів на лавочці коло попового двору. Звідси було видко шкільний ґанок. Мимо брела їхня сусідка, Явдоха, з оберемком яскраво-жовтого, розквітлого лопушиння.
— А чого се ти туточки сидиш? — запитала вона.
— Дак я хлопців жду, їх учитель без обіду залишив, — знайшовся він.
— Не учитель їх залишив без обіду, а доля наша горька, — зітхнула Явдоха. — Я осьдечки поплелася у Ріг, думала жабок наловить, але ще холодна вода і не видко жабок. Тольки осього бур'яну і насмикала на болоті. Іду та й жую пелюсточки, аби меншєй їсти хотілося…
Явдоха частенько заходила до нас гулять і розказувала, що в минулу голодівку вона тільки жабами і порятувалася. А чоловік не зумів себе пересилити, не їв жаб і помер.
Нарешті Маня з'явилася на шкільному ґанкові. Хлопчик підхопився, перебіг через вулицю, а відтак поплуганився, нога за ногу, вздовж тину, ручкаючись із кожним кілком. Невдовзі Маня наздогнала його:
— А чого се ти, Дроздику, досі не удома? Може, мене чекав?
Він мовчав покірно. І вона замовкла, перестала задаватися. Сонце пригріло, земля парувала. Жінки скопували на городах грядки під часник та цибулю. У сідалах своїх, на деревах, клекотіли лелеки, перегукуючись із кутка в куток. Синиці пурхали з гілки на гілку і видзвонювали в тонкоголосі дзвоники, ніби кликали усе живе з класу на перерву, з морозної зими у яскраву весну.
— Прийдеш сьогодні на Загальний двір в апуку грати? — запитав він.
— Прийду, як матка пустить.
— І я прийду.
— Тольки ти мене уже не жалій, а бий м'ячем, як усіх.
— Як прийдеться вже… — розважливо мовив Хлопчик.
У Затираховій вуличці на колоді Сергій Карусів, Андрій Бабей і Михайло Ковганків грали в карти на щовбани. Побачивши Хлопчика і Маню, вони засміялися і стали гукать на весь білий світ:
— Жених і невіста — наїлися тіста! Жених і невіста — наїлися тіста!..
— Дурні ви, аж світитеся! — гукнула у відповідь Маня.
Тоді вони залишили карти і підступили ближче, перегородивши вулицю. Очі Хлопчика наповнилися слізьми, але він заприсягся подумки, що не заплаче перед ними, і не заплакав. А Маня сказала строго:
— Ось тольки зачепіть мене чи Дроздика, я поскаржуся братові, йон вам вуха поодриває.
Івана Дмитренка, Маниного брата, у селі боялися. І хлопці відступили, повернулися на колоду, до своїх карт. Ми пішли вулицею, проминули Загальний двір, зупинилися на Зевченковій горі. Дмитренки жили унизу, над яром.
— Хочеш, пограємо у класи? — Хлопчикові не хотілося, аби вона ішла.
— Ні, матка сваритиметься, що мене довго нема, потім не пустить в апуку грать.
— А хочеш, я тобі вірша прочитаю? — нарешті наважився Хлопчик.
— Якого вірша?
— А такого, що я придумав. Покуль тебе чекав біля школи.
— Сам придумав чи вивчив із книги?
— Сам. Мені часто придумуються вірші, самі придумуються, я й не хочу, а вони придумуються.
— Ну читай.
Тепер Хлопчик єдиного боявся — збитися. Ніби на святі шкільному читав. Але там поблизу стояла вчителька, готова завжди підказати, якщо забудеться. Він заплющив очі і проказав:
На колгоспному полі —
Усього доволі.
Зеленіють жита,
І верба зацвіта.
Повертаються гуси
Із далеких країв.
Працювати всі мусим
Для нових врожаїв!
Коли розплющив очі, над селом, над Зевченковою горою летів журавлиний ключ. Журавлі щоранку летіли у поля пастися, а серед дня верталися до себе на болото. Вони били крильми об голубого небеснодзвона, що висів над землею, і небо дзвеніло. Маня мовчала, і Хлопчик запитав:
— Ну як?
— Як у газеті, з якої Баран нам читає… А про мене ти напишеш вірша?
— Напишу, — мовив по хвилі Хлопчик. — Але тобі не прочитаю.
— Чому не прочитаєш?
Хлопчик дивився собі під ноги, розчавлюючи передком чобота груддя глевкої глини.
— Не знаю…
Маня засміялася і полопотіла стежкою у яр.
— Дак ти прийдеш грати в апуку? — гукнув навздогінці Хлопчик.
— Не знаю!
Вона не прийшла. І відтоді уже не приходила у Загальний двір, а грала в апуку на іншій вулиці, по той бік яру. І додому зі школи вона верталася тепер Гончою вулицею із тамтешніми дівчатами. І до школи ішла по Гончій, не лінуючись робити чималий гак. Перші ранки Хлопчик ще стовпів біля клуні в Загальному дворі, надіючись, що ось-ось її висока, граблиста постать випірне з яру. Через ту свою надію він запізнювався на перший урок і подовгу стояв коло дверей, перед класом, допоки суворий учитель не змилостивлювався і не дозволяв сісти за парту. Маня зиркала на Хлопчика, нещасного, виставленого на глум класові, насмішкуватими, без співчуття очима, і це його найбільше гнітило.
Ще я гаразд не усвідомлював, що зі мною діється, не знав, що вперше в житті бреду пекельними колами нерозділеної любові. Тієї весни я вперше почав складати вірші, сховавшись десь у закутку, під копицею сіна чи на призьбі, за хатою. Вірші трохи тамували біль, але не лікували. Я не хотів жити.
Але й помирати я не хотів. Хоч і було солодко уявляти, як Маня Дмитренко прийде на сільське кладовище у полі, стане над моєю могилкою і краятиме собі серце, що через неї помер, таким молодим, майбутній поет…
А якщо не прийде і не краятиме серця?
Ні, таки прийде.
Але що мені з того, коли я не зможу озватися до неї з того світу? Ще ніхто з мертвих — не озивався.
І я вирішив для себе: ніби помру, але не помру.
На той час я вже прочитав чимало, як для свого віку, книжок і підручників сестриних, і "прочотних" із невеличкої шкільної бібліотеки. До сільської бібліотеки мене обіцяли записати, коли я закінчу на відмінно перший клас. Хоч усіх інших записували після четвертого класу. Але була ще одна книга, рукописна, розмальована кольоровими олівцями. Грубий зошит із записаними в ньому народними і вже новими, воєнними та повоєнними піснями. Сільські дівчата передавали той зошит одна одній, якийсь час його читала-перечитувала сестра Марія, плачучи трохи не над кожною піснею. Бо всі вони були про любов, найчастіше нещасливу. В тих піснях закохані, не знайшовши щастя-долі, або топились, або стрілилися. Ідучи на роботу, Марія ховала зошита під подушку. Я, звичайно, ту рукописну книжицю швидко "проковтнув". Досі в пам'яті рядки одної з пісень: "На світанку йшли в дєревню танки, та й остановилися в саду, ішов парень русий, командир безусий, повстречав дівчину молоду…" Наш, рідний, петрушинський діалект… У зошиті на цілу сторінку був малюнок: під вербою, розкинувши руки, лежить хлопець, певно, мертвий, на грудях у нього — револьвер. Цей малюнок і став для мене дороговказом. Усе інше я намислив, нафантазував сам. Маня, коли прибутна (з полів) вода спала і тільки на дні яру дзюрив потічок, ходила до школи гористою стежкою, вздовж потічка, яр переходила по широкій (із трьох колод) кладці. Я вирішив лягти на цій кладці, розкинувши руки, шаньку з читанкою та зошитами сховавши під спину. На грудях моїх лежатиме револьвер. Справжній. Зовсім як на тій картинці у зошиті з піснями. Маня зверне із стежки, ступить на кладку, побачить мене, заплаче, заголосить, запричитає, наче сільські жінки над труною з небіжчиком. Вона каятиметься, терзатиме себе, що не захотіла зі мною дружити, обминала мене десятою дорогою. Тоді я несподівано розплющу очі і скажу їй так: "Маня! Я ще не помер. І не помру, якщо ти гратимешся зі мною в апуку, у класи та жмурки на Загальному дворі і ходитимеш до школи вищою вулицею, де я тебе чекатиму біля клуні, щоб іти до школи разом…" Вона усміхнеться крізь сльози, витре краєм хустки очі і мовить: "Гаразд, Дроздику, я згодна, тольки ти болєй ніколи-ніколи не помирай!" Я підведуся, пошпурю револьвера у яр, бо він уже не потрібний буде мені, і ми побіжимо разом крутосхилом на гору, де школа.
Револьвера я мав. Таки справжнього. Я відкопав його ще минулого літа у нашому ярку, коли заповзявся добутись до гнізда земляних джмелів. Стрілячка була загорнена у масляну ганчірку. Ганчірка майже зотліла, але іржа лиш де-не-де значила метал рудим лишаєм. Коли я натискав на курок, стрілячка клацала і крутився барабан. Патронів, правда, у барабані не було, але патрони і не були потрібні мені для мого плану. Револьвера я переховав на горищі під самою стріхою, у солом'яній трусі.
Напередодні батько приніс із колгоспу клуночок макухи. Правління виписувало для тих, хто голодував. Макуха була чорна, лляна і біла, соняшникова. Соняшникова, біла, тверда, як камінь, але солодкувата на смак, — делікатес, як тепер би сказали, мати давала її по шматочку в школу. Того ранку я скочив з лежанки, на якій спав, загодя, щойно батько погнав у череду корову, і почав збиратися до школи.