Побачите.
— Гм! І так, щоб одних у червону, а других там у жовту чи зелену, і так можеш?
— І так можу. Тільки скажіть, скільки хочете жовтих, скільки червоних чи там зелених, стільки й зроблю.
Лице дядька Зозулі ще ширше заструїлося посмішкою, так що конопляні зернятка зовсім сховалися в щілинках.
— Ну, давай значити. А що ж ти за це хочеш?
Івашко сумирно сьорбнув носом і невинненько сказав:
— Та як дасте карбованця, то я більше й не хочу.
Тут лице дядька Зозулі, як зірвавшися з пружини, враз усе сприснуло донизу і з-за щілин вистрибнуло двоє вражених сердитих оченят.
— Як?! Карбованця?! Та ти сказився, щеня ти паршиве?! Та я тобі як загилю палицею карбованця... А диви, яке паскудне: карбованця! Га?!
— А ви ж як думали? Легко ото переловити всіх горобців у клуні та покрасити їх усіх? Га? Та на одну краску скільки грошей піде. На завдаток п'ятдесят копійок дасте, на краску.
Дядько Зозуля аж плюнув спересердя.
— Та ти що мені тут? Сміятися з мене?!
— Та хто сміється?! Отаке! Ну, як карбованця дорого, нехай буде сімдесят п'ять копійок. Собі в убиток. Тільки для вас, щоб клопоту більше з тими горобцями не мали. Та щоб нам Гершкових можна було бити.
Але дядькові Зозулі й сімдесят п'ять копійок здавалися неймовірною платнею. За якусь дурницю, за те, що горобці будуть позначені, сімдесят п'ять копійок платити! Де ж це чувано?!
— Десять копійок! Та й то багато. Хочеш, значи.
— Десять копійок???
Івашко пирснув од сміху, зручніше взяв кийок у руки й кинув до Любки:
— Ходім. Заходь з того боку, он до тої купки горобців. То — Гершкові.
Дядько Зозуля стріпнувся й загородив дорогу Любці.
— Куди? Я вам покажу Гершкові!
— А покажіть! Ану! — вхопилася Любка. — Які вони? Жовті чи червоні?
— Я тобі покажу "червоні", патлата! Ну, дам двадцять копійок, ти! Іди значи.
Івашко зупинився, повернувся до дядька Зозулі і лагідненько, переконливо заговорив:
— Їй-богу ж, дядю, менше ніяк не можна. Ну, ви ж самі подумайте: на ввесь город тільки ваші горобці будуть позначені. Де ж ви таке знайдете? Та мені інші три карбованці дадуть, щоб позначив їм. Це ж уроді як ваші голуби будуть. Та ще й усякої масті. А ви — двадцять копійок. Ну, посліднє слово: нехай буде ні по-вашому, ні по-нашому: п'ятдесят копійок! Просто собі в убиток. І п'ять копійок ще на краску. От так. Дядько Зозуля хоч і був дуже скупий, а кінець кінцем таки згодився. Занадто-бо вже велика спокуса була.
— Ну, чорт тебе бери, хай буде так. Умієш торгуватись, паршивець. Тільки-от чи горобців ловити ти зумієш, от що.
— А це вже не клопочіться, дядю. Тільки глядіть же, договір: тільки тих горобців маю значити, що в клуні. Більше ніяких. Добре?
— Та добре. Значй тільки тих. Буде з мене.
— Ну і завдаток двадцять п'ять копійок на краску.
— О! А ти ж казав п'ять?
— Так то на краску. А завдаток?
Ну, одно слово, договорилися. Після того Івашко сказав, що треба перед роботою обдивитися клуню. Пішли до клуні. Івашко діловито, заклопотано задер голову й почав обдивлятися. У клуні було двоє величезних дверей, одні напроти других. В одних дверях була дірка, — відломився край дошки, — і тудою один за одним випурхували горобці. За цю дірку Івашко знав давно, бо з вулиці добре видко, як тудою влітали й вилітали сірі грудочки.
Сонце перейшло за полудень і золотило одну половину клуні. Від цього в клуні був затишний золотистий присмерк. Смачно пахло половою, кожухами і житнім хлібом. На бантинах цвірінькали горобці, і з соломи скрізь стирчало пір'я горобиних гнізд.
— Ну, майстер, як же воно? Га?
Івашко не зразу відповів, щось міркуючи й озираючись на всі боки. Нарешті поважно сказав:
— Та нічого. Тільки от що, дядю: як зовсім стемніє, то ви цю дірку в воротах чимсь затуліть. І он ті під стріхою, щоб горобці вранці не повилітали надвір. А ми прийдемо до схід сонця й почнемо ловити та значити. Та добре позатуляйте всі дірки! Ато ми не одвічаємо за тих горобців, що повилітають.
Дядько Зозуля задер голову й повів очима попід стріхою. Ну, дві-три дірки — затулити можна соломою. А дірку в воротях — дошкою.
— Та як же ви їх тут ловитимете, чортенята? Га? Коти ви, чи що?
Івашко тоненько посміхнувся.
— Та побачите. Ну, а якою краскою значити? Кажіть наперед, щоб потім не нарікали.
— Якою?..
Дядько Зозуля смішно поворушив кущастими бровами, пожував запалим ротом і сказав:
— Ну, смаліть одних жовтою, а других червоною.
— Добре. Давайте двадцять п'ять копійок. Дядько Зозуля уважно й підозріло подивився на близню: а чи не дурять бісові діти, щоб виманити двадцять п'ять копійок та й утекти? Ну, де ж таки можна виловити в клуні всіх горобців? Чи мисленна ж така річ?
— Гм! А ви от що, хлопці: приходьте завтра без завдатку та й робіть. А як зробите, тоді всі гроші й виплачу.
Івашко знизав плечима, а Любка шарпнула головою: без завдатку! Добра справа! А на матеріал, на краску, на всяке інше?
— Ну, п'ять копійок на краску дам. Поторгувались, і дядько Зозуля дав-таки десять копійок.
Івашко поважно сховав гроші в кишеню, близня попрощалась і швиденько пішла з дядькового двору. А дядько Зозуля ще довго дивився їм услід: пропали десять копійок чи не пропали?
Ні, не пропали дядькові десять копійок. Тільки почало надворі сіріти, як близня вже стукала клямкою в хвіртку до дядька Зозулі. Любчин ніс був ще припухлий від сну, і повіки важко лежали над синіми очима. Але вона міцно пригортала до грудей дві скляні банки: одну з червоною, густо розведеною фарбою, а другу з жовтою. А Івашко держав у правій руці сітку, що нею ловлять метеликів, з довгою матнею і дерев'яним держалном. (Ще звечора позичив у Сашка).
Старий пес Нехай застуджено, по-старечому загавкав, неначе закашлявся, і за ним зараз же клацнули двері на ґанок. Вийшов дядько Зозуля в сірих підштаниках у халяви й гукнув:
— А хто там?
(Близні з-за хвіртки не видко).
— Одчиняйте, дядю. Горобців значити прийшли.
— А-а! Прийшли? Зараз, зараз одчинимо. Молодці. Браві хлопці. Прийшли-таки... Входьте, входьте... А оце ваші струменти? Браві хлопці!
Дядько Зозуля був виразно задоволений: не підманули, не пропали десять копійок.
— Давайте, дядю, мішок добрий. На горобці. А дірки добре позатуляли?
І Івашко заклопотано подивився на дах клуні. Там у гнізді на одній нозі стояв чорногуз, вирізуючись на тлі сіро-рожевого неба. Але горобців не було ні одного.
— Та позатуляв, позатуляв...
Тоді близня приступила до роботи. Івашко пішов до клуні, до тих дверей, що в них була дірка, відтулив дошку, якою ту дірку було затулено, і швиденько приставив до неї сітку, розправивши матню. Тоді гукнув Любці:
— Готово!
Любка, що чекала біля других воріт, зараз же просунулась ними всередину до клуні, щільно зачинила двері за собою і вчинила в клуні такий галас, свист і вереск, що горобці як очманілі почали камінчиками вилітати в дірку в других дверях. Дірка була собі така сама, як раз у раз, та тільки з тою різницею, що горобці далі за неї не летіли, а всі, вдарившись у сітку, падали вниз, у матню. Через хвилину їх було повно в ній. Тоді Івашко, стоячи збоку, затис її в кулаці, відсунув набік і швиденько затулив дірку дошкою. В матні копошилося й тіпалося десятків півтора живих сірих грудочок.
— Наставляйте мішка, дядю, висипати буду! Дядько Зозуля стояв трохи осторонь із мішком і тільки цмокав язиком, примовляючи:
— От чортові шибеники! Ти диви! Га? Яке придумали!
На крик Івашка він по-старечому з зігнутими колінами підбіг і широко розіп'яв мішка, як на картоплю.
— Ні, дядю, вузенько держіть, а то повипурхують! Івашко просунув сітку в мішок і витрусив із неї всіх горобців.
— Ну, держіть же добре, дядю. Тепер будемо другу порцію ловити.
І так само приставивши замість дошки сітку, Івашко міцно притис її до дірки й гукнув Любці:
— Лякай!
Любка знову підняла свист і галас, і горобці знову почали вилітати з клуні в дірку. А дядько Зозуля стояв із мішком збоку, й личко його струїлося здивуванням і задоволенням.
— Ну й чортова ж близня! Ти диви!.. Єй-бо, всіх горобців переловлять.
І таки переловили. Навіть і тих горобчиць, що на яйцях сиділи, і тих Любка, шпурляючи кийком у гнізда, позганяла. І тільки тоді, як уже ні один горобець не вилітав, Івашко зняв сітку й лишив дірку позатуленою.
Горобців набралося трохи не повний лантух. Він увесь рухався, трусився, тріпотів, а дядько Зозуля блаженно посміхався щілинками очей. О, тепер позначити легко!
І дійсно, значити було вже неважко. Сіли всі на травиці перед клунею, поклали перед собою мішок з горобцями, поруч поставили банки з фарбами й узялися до роботи.
Кожний бережно виймав із лантуха по горобцю і зараз же закручував мішок, горобці пручалися, дряпалися лапками, деякі клювалися, але їх тримали міцно. Потім, тримаючи в одній руці, вмочали квачика в жовту чи червону фарбу і другою рукою шмарували голівку, крильця, хвіст і тоді випускали. Горобці зараз же летіли на клуню, сідали рядочком, обтріпувались, обсмикувались, але фарби, розуміється, вже зчистити не могли. І хутко на гребені клуні сиділа зграя жовтих і червоних пташок. Вони, видко, не пізнавали одні одних, лякалися, хвилювалися, непокійно джерготіли, подекуди навіть билися.
А дядько Зозуля й близня внизу заливалися сміхом та все значили, та все підбавляли нових незнайомців.
— Ой, краски не вистачить! — закричала Любка.— Не так щедро, дядю, шмаруйте. Голівку та спинку треба, а хвіст і так нехай.
— Еге, нехай. Як же так, щоб хвіст нехай?
— Нічого, дядю, шмаруйте й хвіст, у мене про запас іще є краска в порошку.
І Йвашко витяг із кишені папірчики з намальованими на них різнокольоровими крашанками.
— Оце так! — задоволено сказав дядько Зозуля й аж умочив горобця хвостом у банку.
Коли лантух спорожнів, на клуні, на хаті, на вишнях, на паркані червоніли й жовтіли горобці.
— Ну, що, дядю? Га? Хто тепер може сказати, що це — не ваші горобці? От тепер нехай хто посміє підбивати ваших горобців! Правда ж?
Дядько Зозуля мовчки стояв і гордо та радісно водив малесенькою голівкою на всі боки. І скрізь на всі боки розсипалась його горобина власність. "Чиї горобці?" — "Зозулині".
Та такий радий був дядько Зозуля, що з радості аж набавив п'ятака близні, додавши до десяти копійок завдатку цілого полтиника. Щаслива близня стрибками та вибриками погнала додому, а не менше щасливий дядько Зозуля стояв серед двору й милувався своїми червоно-жовтими горобцями.
Та й недурно дядько Зозуля та близня раділи: слава про Зозулиних горобців пішла по всій околиці.