Спізнилися на якусь хвилину. Почали філософствувати. Розумники! Що я дома скажу?
Хвостенко похнюплено сів на борт вітрильника.
— Давайте поміркуємо, — сказав по паузі Юрко. — Човна украдено. Це факт. І зробив це, напевно, власник куреня.
— І власник човна з прокатної станції, — додав Сергій. — Гадаю, Що це одна особа…
— Безперечно, — погодився Юрко. — Отже, Владикові доведеться примиритися з втратою і, замість свого, взяти човен, залишений невідомим…
— Щоб мене звинуватили в крадіжці державного майна?!
— Не обвинуватять. Ми ж свідки, — сказала Марта.
— Але це не все, — вів далі Юрко. — Чи ви звернули увагу на те, де стоїть наш вітрильник і де човен незнайомця?
— А де? — спитав Сергій, здригаючись від холоду.
— Подивіться — вони стоять майже поряд. Та не в цьому суть. Справа в тому, що, залишивши свої човни, ми пішли праворуч, якщо дивитися з моря…
— А прийшли з протилежного боку! — вигукнув Сергій. — Але ж це може означати тільки одне — ми на острові!
— Так, Сергію, це означає, що ми потрапили на острів, — підтвердив Юрко. — При тому — невеличкий і, безперечно, безлюдний. Коли не рахувати невідомого, що залишив нам курінь, але украв човен…
— Ми на острові? — Марта була явно розчарована. — Виходить, нам доведеться хтозна-скільки сидіти в цьому болоті?
— Так. Іншого виходу немає. Зараз ми заберемо свої речі і підемо до куреня. Скоро зовсім стемніє.
Юрко подався до корми вітрильника, де зберігалися їхні речі. Він підняв кришку кормового відсіку і остовпів: речей не було. Щезли ковдри, хліб, консерви, сало, олія, крупа і весь НЗ — недоторканий запас, який вони брали на крайній випадок.
Його вигляд був такий приголомшений, що всі зрозуміли без слів — сталося найгірше.
— Невже… все покрав? — прошепотіла Марта.
— Нема нічого, — тихо відповів Юрко. — Який мерзотник!
Марта, Сергій і Хвостенко заглянули у відсік. Там на дні сиротливо стояла скляна літрова банка з сіллю. Кому зараз потрібна сіль, коли нема чого їсти?
— А наші рибальські снасті! Невже і їх украдено? — вигукнув Сергій і кинувся до носового відсіку.
На щастя, сюди злодій не заглянув. Або поспішав, або просто не помітив, що там є щось.
— Ось — маєте! — вигукнув Хвостенко і в його голосі вчувалася зловтіха. — Не тільки мене обікрали, а й вас!
— Ну, годі, — розсердився Юрко. — Гайда до куреня, бо як стемніє, то заблудимося в цих хащах!
Через півгодини вони знову були в курені.
Зарившись у сухе сіно, заснули.
ЩО РОБИТИ?
Ранок зустрів їх сонячними променями і щебетом птахів. Небо очистилося від хмар. Аж не вірилося, що вчора воно гриміло громами, блискало блискавицями, періщило холодним дощем.
Марта глянула на годинник. Було пів на восьму.
Вони вилізли із сіна і почали весело реготати — такий мали кумедний вигляд. Сіно стирчало в волоссі, у вухах, в бровах, у одязі.
Але сміх швидко пройшов. Дуже хотілося їсти.
— Невже наш Острів Порятунку нас не прогодує? — вигукнув Сергій. — Невже в пташиних гніздах немає яєць? От би яєчня була смачна!
— Гм, — хмикнув Хвостенко, — йому захотілося яєчні!.. Посеред літа!.. Та в гніздах давно яєць немає — вже пташенята вбилися в колодочки!
— Ну, то, може, є ягоди, — не здавався Сергій.
— І для ягід пізно.
— То гриби.
— Знайшов наїдок!.. Та й де це ти бачив, щоб на болоті росли їстівні гриби? Хіба мухомори…
— Ну, не пропадати ж нам тут з голоду! — не здавався Сергій. — їсти хочеться — аж душа болить!
— Треба пливти до берега, — сказала Марта. — Там щось дістанемо.
— На вашому вітрильнику хіба що надвечір доберешся до берега, — глузливо подивився на дівчину Хвостенко.
— Що ж ти пропонуєш?
Хвостенко мовчав. Тільки здвигнув плечима.
Всі глянули на Юрка, який про щось напружено думав.
— Ну, капітане, що ти скажеш? — спитав Сергій. — Що будемо робити?
Юрко підвів голову.
— Ти маєш на увазі тільки те, де роздобути їжу, а я думаю над тим, що робити далі. Тобто — повертатися додому чи продовжувати нашу подорож…
— Додому? — Сергій був украй здивований.
— Авжеж… Подумаймо: у нас не залишилося майже нічого. Ковдри і теплий одяг — украдено. Їжу — теж… Є тільки рибальські снасті та тридцять карбованців грошей…
— Чому тридцять? — спитав Хвостенко.
— Тому що ми брали по десять карбованців на брата.
— Та в мене є двадцять п'ять… Вони, на щастя, тут, в кишені.
— Якщо не розмокли, — вставив Сергій, скептично дивлячись на штани Хвостенка.
— Не розмокли… Я передбачливо загорнув їх у целофан.
— Гаразд, — підсумував Юрко. — Маємо п'ятдесят п'ять карбованців… Нас четверо. Отже, на кожного припадає майже по чотирнадцять карбованців. Чи вистачить цього?
— Вистачить! — вигукнув Сергій.
— Не поспішай, Сергію, — Марта зупинила запального хлопця. — Треба міркувати серйозно. Гадаю, — грошей нам вистачить при умові, що рибальські снасті ми брали не даремно…
— Обіцяю вам — риба буде! — заявив упевнено Сергій. — За це я можу поручитися головою!
— Побачимо, — усміхнувся Юрко. — Тоді на тебе вся надія, що ми сьогодні поснідаємо…
— А як же подорож?.. Чи ви вирішуватимете й за мене?
— Чому б ні? Ми вже знаємо твою думку…
— Так, я за подорож.
— Я теж, — сказала Марта.
Хвостенко ніяково подивився на всіх.
— Якщо візьмете й мене…
— Ти знаєш, куди ми пливемо? — спитав Юрко.
— Знаю. Здогадався, — і він хитро глянув на Сергія.
Той почервонів, але промовчав. У думці ж він відзначив, що коли б Хвостенко зараз видав його, він не простив би йому цього до віку.
Юрко пильно оглянув пом'яту постать Хвостенка, його збитий нечесаний чуб і сказав:
— Згода. Але, Владику, під час нашої спільної подорожі ти повинен слухатися капітана…
— Тобто — тебе, як я зрозумів?
— Так.
Хвостенко закопилив губу. Очі його на мить блиснули.
— Слухатися — то й слухатися! Аби розумні накази!
— Гаразд. Домовилися. Отже, пливемо далі! Гадаю, що на цьому острові нам залишатися не варто й півгодини, бо нічого, крім слимаків, на ньому не знайдемо. Спасибі йому за порятунок, за те, що дав притулок на ніч, — і в путь! А рибу, Сергію, ловитимеш з човна. Ось там покажи свої здібності…
— А сніданок?
— Сподіватимемося на твій улов. А якщо нічого не вловиш — пристанемо до берега і щось купимо. Ну, хоча б хліба та помідорів.
З цією думкою погодилися всі. Залишалося ще одне питання — як бути з чужим човном?
— Не тягнути ж нам його на буксирі, — випалив Сергій. — У нас і так черепашача швидкість.
— Але ж то мій човен тепер! — заперечив Хвостенко. — Чому б мали кидати його? Ми ж домовились…
— Зайвий тягар, — не здавався Сергій. — Та й не твій він, а станції прокату. Сам казав!
— Тим більше. Не кидати ж державне майно! — зауважив Хвостенко і переможно глянув на Сергія. — А ти, капітане, як думаєш?
— Владику, Сергій має рацію, — сказав Юрко спокійно, хоча визивний тон Хвостенка почав його дратувати. — При нагоді про човен сповістимо на водну станцію, тягнути його за собою хтозна-скільки ми не можемо. Тож залишимо його тут. Всі згодні?
— Згодні! Згодні!
— Ну, тоді рушаймо!
ГОЛОД
Вітру не було. Парус довелося згорнути і йти на веслах. Марті доручили кермо, а хлопці гребли по черзі.
На Сергієві вудочки нічого не бралося. Чи то після грози риба не оговталася? Але не клювало — і край! Прозорі волосіні понатягувалися, як струни, червоні поплавки ліниво погойдувалися на хвилях, збитих човном, однак жоден з них ні разу не пірнув під воду, навіть не ворухнувся.
— Хвалько! — бурчав Хвостенко. — Твоєю обіцянкою ситий не станеш…
— Помовч! — відмахувався Сергій і люто блискав чорними очима.
Хвостенко замовкав, але ненадовго. Чим вище підбивалося сонце, тим більше хотілося їсти, і він починав знову розпікати Сергія.
— Ну, де ж твоя риба? Хоча б на сміх спіймав якого-небудь пічкура або худющу чехоню!
Сергій мовчки витягав вудочку, плював на черв'яка і знову кидав. Він то піднімав поплавок, то опускав, замінював гачки. Та марно: риба не ловилася…
До берега теж було далеко. Човни не стрічалися. Тільки на видноколі пропливали біло-голубі кораблі.
— Хай йому чорт! — сплюнув Хвостенко, — передаючи Юркові весла. — До вечора ми й ноги повідкидаємо. Краще б було повертати додому. Уже й пообідали б…
— Коли б пощастило, то і тут були б теж з обідом, — буркнув Сергій.
— Гм, занадто ти високої думки про себе! Верблюд!
— Хто верблюд? Я? — спалахнув Сергій. — Та я тобі за такі слова!..
— Що — битимеш? Руки короткі! — і Хвостенко стиснув кулаки.
Юрко перестав гребти.
— Годі вам! Зчепилися, як півні.
— А чого ж він…
— Сергію! Владику! Я наказую вам замовкнути! — вигукнув Юрко.
— Наказую! — перекривив його Хвостенко. — А що ти за цабе, щоб наказувати?
— Я капітан! А капітана на судні слухаються беззастережно!
— Так то ж капітана! — з викликом сказав Хвостенко.
Юрко відчув, що червоніє. Справді, який з нього капітан? Іван Іванович жартома назвав його капітаном. Що робити? Адже не скинеш Хвостенка за непослух у воду! І не станеш битися з ним… Який же вихід?
Вихід підказала Марта.
— Владику, потрапив на наш човен — слухайся нашого капітана! Ми обрали його! А не хочеш — тоді тобі з нами не по дорозі!
— Та що там панькатися з ним! — вигукнув Сергій. — Висадити його на берег — і хай чимчикує додому пішака!
— Спочатку доберись до берега, — буркнув, не піднімаючи голови, Хвостенко.
Він сидів насуплений, злий і дивився вниз, на каламутно-зелені води затоки.
— Знаєш, Владику, справді, як тільки пристанемо до берега — йди собі… Ми тебе до себе не запрошували, — сам нав'язався… — Юрко наліг на весла. Всі мовчали.
Через дві години показався берег. Це був пустинний болотистий луг, порослий молодою зеленою отавою. На лузі стояли стоги сіна. І жодної живої душі навколо. Тільки дикі качки та гуси сполохано знялися над тихим зарічком, куди причалив човен.
Хвостенко вискочив перший. Не прощаючись, швидко закрокував геть і незабаром його висока худа постать зникла серед заростів верболозу. Ніхто не сказав йому вслід жодного слова.
Юрко і Сергій витягли човна на піщану косу.
— Ех, була б рушниця — встрелив би я вам пару качок, — замріяно протягнув Сергій.
— А ти краще попробуй закинути вудочки в зарічку, може, хоч тут пощастить, — сказала Марта. — Поки ми з Юрком розведемо вогнище, ти і впіймаєш якусь рибину.
Всі були голодні, але намагалися не говорити про їжу.
Закинувши дві вудочки, Сергій пильно дивився на поплавки, а тим часом казав:
— Не може бути, щоб ми чого-небудь не впіймали.