Поско-чив до коня, що пасся на газоні, вскочив на сідло і пігнав, як вихор у поле.
Збіглися льокаї і понесли обімлілого і збитого Юзя до покоїв. Усе тіло хлопця було вкрите синьо-червоними пасмугами. Баронова кинулась рятувати. Юзя роздягли і стали класти зимну воду. Він йно хлипав і трясся, мов в пропасниці. Баронова післала зараз бричку до Самбора за лікарем, наказуючи, аби привіз із собою якої масти на побиття, а сама не відступала хлопчини. Заки доктор приїхав, Юзьо попав в сильну горячку.
Доктор оглянув тіло, пощупав живчика, та йно головою покрутив.
— Хто його так змасакрував? — питає.
— Рідний батько,— відповіла баронова.— Представте собі таку звірскість...
Доктор записав якийсь лік і зараз післали кінного післанця до аптеки. Доктор остався на ніч. В ночі горячка змоглася. Юзьо втратив память і став маячити — зривався, кричав, плакав, хотів кудись утікати. Баронова не відступала його цілу ніч. Доктор, що спав в примежнім покою, кілька разів приходив, щупав живчика і оглядав хорого.
— Панє консилярю, рятуйте його! Нічого для вас не пожалію, бо то моя єдина потіха на старі літа,— говорила баронова крізь сльози.
— Нічого ласкава пані, не можу сказати, аж рано; нехай ліки своє зроблять.
Над раном хлопець заспокоївся, горячка стала меншати і він заснув. Доктор оглянув його знов і сказав:
— Нічого йому не буде, вигоїться.
— А була небезпечність?
— Була остільки, що міг дістати велику хоробу, св. Валєнтія*..". Але тепер нема страху. Я позавтра приїду; прошу прислати по мене, бо тепер нема потреби лишитися.
— Та лишіться ще, поки не будиться.
Пішли на снідання. Баронова розповіла йому все: хто такий Юзьо і за що його батько так скарав. Баронова старалася вину хлопця скільки мога вменшити. Доктор нічого не говорив, але в душі признавав рацію Михасеві.
падал ьниця-епілєпсія.
Михась, як виїхав з двора по такій болючій операції, не міг собі ради дати, не міг заспокоїтися. Свою маму він шанував і любив, помагав їй як міг в господарстві. Це вже була його вдача — так його виховали змалку, що днини пригадували йому четверту заповідь. Батько й мама то особи, котрим дитина винна необмежений послух, любов і шану.
Закуттянська шляхта з тих часів вся така була і не чувати було такого, щоби дитина посміла зневажати своїх родичів. Такого чоловіка всі би відцурались, ніхто би собі з ним не заходив. Такого чоловіка неминучо спіткає кара Божа, котра би могла дістатись і тим, що з ним жили. Тим то дасться ви-толкувати те патріярхальне життя, яке водилося, між шляхтою. Бували тут родини, де під одною стріхою, на однім грунті жили три покоління, а всі слухали старого діда, котрий цілу зиму не злазив з печі, покашлював, молився, воркотів, мов віз по сухій дорозі і всему лад давав. Такий старець був нераз дуже прикрий, не-раз вдарив в карк свого шістдесять-літнього сина, але ніхто не смів йому супротивитись, прикре слово йому сказати. Старий пішов би зараз жалуватися поміж сусідів, а тоді сором на все життя. Батьки потішали плачучих внуків: Проси бога, аби ти такого віку дожив, як дідусь. Старому треба все вибачити. Щасливі то були часи! Але тоді вони були можливі. Біда ще не заглядала людям в хату, як тепер. Хліба було досить, а потреби не великі. Не було чого сваритися, битись о моє і твоє. Кожний, маючи хліб, був вдоволений тим, що Бог дав.
В таких основах і поглядах був вихований Михась і тим то оправдується його лють, яка його опановувала, коли побачив, що розпещений синок посмів його стареньку матір ударити райтпайшем по голові.
Того, що нині зробив, не жалував. На таку кару хлопця зложилося богато, дуже богато з давніщих часів. Тепер тим послідним зухвальством переповнилася мірка і виллялася. Михась знав, що так мусів зробити, аби не стягнув на себе гніву Божого. Але з другого боку батьківське серце крівавилось, коли погадав, що так тяжко покарав сина, що міг його був на смерть убити, коли б мама не була його вгамувала. Він любив дуже свойого сина і рад би для нього неба прихилити, а однак мусів його покарати. Йому приходило таке на гадку: чи дитина була тому винувата? Ні! Чому Стефан, хоч молодший, а не такий? — хоч жвавий і збиточний, але послухає і пошанує родичів і бабусю. Дитина, як у людей, бо добре ведена. І Юзьо не був би такий, як би його інакше ховали. А то взяли в чуже гніздо, випестили і розвезли. А що з нього буде? Далі і батька візьме за чуприну!.. Але недочекання його! — сказав собі Михась,— убю як пса, а менше гріху буде, як би такий виродок мав вирости на ганьбу шляхетського імення... І Михась затяв коня і пігнав далі в поле, аж кінь запінився. Здорове пільне повітря заспокоїло розбурхані Михасеві нерви.
В полуднє Михась вернув до дому, але ще не стямився з лютості. Жінка його таким ще не бачила за той час, як пібралися. Михась, побачивши жінку, нагадав собі двір, та знов ще більше всердився. Або моя жінка не з чужого гнізда? І вона в такім ховалася, та ще Бог знає, як то буде... Михась був злий на всіх і на все, що йому лише нагадувало двір.
Сів на лаві, підпер голову рукою і важко задумався. Міхаліна дала обідати. їли мовчки. Аж під кінець обіду зважилася жінка спитати чоловіка:
— Що тобі, Михасю, приключилося сьогодні? Виглядаєш, мов зварений.
— Я випарив Юзька,— відповів понуро Михась І— алеж бо вже не знати, що з тим хлопчиськом робити...
— Щож він такого злого зробив?
— Що злого? Питайся: що він коли доброго зробив? Баронова розвезла його, як циганську пугу', зовсім зледащів.
— То може ще не було за що бити... що дитина тому винна?
— Не говори, коли не знаєш! — відрубав Михась та липнув очима мов скажений.— Нині приходять мама до двора та хочуть того щенюка попестити, а воно гарчить, бабуню хлопянкою прозиває, і ударив її по голові...
— А то що знов! — сказала налякана Міхаліна,— а йому що сталося?
— Таке виховання! Цукорки та єдваби до того довели, паничем зробився!... Проклята та година, коли я його до двора віддав! Ліпше було дитиною в колисці вдушити, був би мені такої гризоти не наробив... Проклята та година, коли я з двором познайомився!...
— Михасю! Що говориш? Стямся!
— Говорю то, що в серці накипіло, що грудь розпирає тяжким болем! — і Михась так луснув кулаком по столі, що шибки в вікнах задзвонили і посудина на столі підскочила. За те пановання дитину мені запропа-щують і виховують його на збуя. Але я ще батько, ще мені того права ніхто не відбере... Завтра відбираю хлопця до чому!
Міхалінка нічою не відповіла. Налякалась чоловіка і дріжала мов осиковий листок. Такої мови вона за тринадцять літ замужжа ще не чула. Та не втерпіло материнське серце, аби не спитати:
— Та чейже ти не дуже його побив?
грубий короткий батіг.
І— Не знаю... Кажуть, приїздив лікар.
— Господи святий! а деж твоє сумління, чоловіче, власну дитину калічити?
Михась не сказав на це нічого, вхопив кашкет на голову і вибіг до стайні по коня.
Міхаліна закинула хустку на голову і пігнала до двора. Бідна жінка бігла, хоч ноги під нею мліли, наче б колоди до них попривязував. Прийшла до двора задихана і заплакана тай побігла до покоїв. Юзьо лежав в ліжку. Горячка все змагалася, біль не переставав і хлопець стогнав тяжко. Коли Міхалінка відкрила покривало і поглянула на Юзеве тіло, то аж руки заломила і стала страшно голосити. Тіло було поранене, а синє все, як мальоване.
— Звір лютий такого би не зробив... то чоловік без серця... Знати його не хочу!...
— Заспокійся Міхалінко! — сказала баронова — Михась був в праві, бо Юзьо був нечемний, дуже нечемний.
— Пані бароново ласкава, Михась хоче Юзя забрати до дому, що з того буде?
Баронова видивилася.
— Хоче забрати? Ні не забере. Юзьо тепер хорий і я його з під своєї опіки не дам. Але Юзьо тепер буде чемний... правда Юзечку?
— Правда, бабцю, але мене дуже болить.
— А що говорить лікар? — спитала Міхалінка. " — Каже: нема небезпеки.
— Славаж тобі Господи! Видиш, Юзю, який ти... Пощо було бабуню бити? Ти тата так дуже розгнівав... тепер будеш мусів перепросити тата...
— Я не хочу тата, я боюся... Тато недобрий, тато бє,— плачучи лепетав хлопець.
— Чемних дітей тато не бє... а ти не був чемний. Юзя мастили приписаними мастями і напували
якимсь ліком.
Міхалінка вернулася до дому.
Михася кортіло піти подивитися до дитини, та якось не мав відваги здибатися з бароновою. Вдоволився тим, що йому розповів Войцєх.
Охолонувши з того роздразнення пригадав собі, що конче треба з бароновою поговорити. Він її таки оскорбив загаряче, а вона будьщобудь таки добра пані і скільки для нього добра зробила. Впрочім старша жінка випадало її перепросити за нерозважно сказане слово. Однак це відложив на другий день.
Міхалінка розповіла чоловікові, як застала Юзя. Михась нібито нічо про те не хотів знати, але кожне слово жінки твердо собі запамятував.
— Тільки одне Михасю, неможливе, щоби ти забирав хлопця з двора. Тим зробив би ти бароновій велику прикрість... не роби того, прошу тебе! Таж знаєш, яка баронова для нас добра, скільки вона нам добра робила... Це виглядало би на чорну невдячність.
— Певно, що тепер не возьму, най вилижеться, але потому то для його власного добра не оставлю його в тім гнізді.
— Михасю, не говори так! Абож то баронова тому що винна? Та вона його любить, як власну дитину.
— Слухай Міхалінко! для його власного добра я мушу те зробити. Годіж мені для приємности баронової полишити свою дитину на пропаще. Я відтак Богові за нього відповім...
— Та щож дитині злого станеться?
— Як то що злого станеться? Виросте на розбійника та ще в криміналі скінчить...
— Як можеш таке говорити? Задля одної дурниці, що зробив такий дурник, то зараз його в криміналі видіти?
— А ти того не знаєш, що як деревце зачне криво рости і його не спростуєш, то відтак пропало?
— То то і є, що спростується. Баронова вже сама пізнала свою похибку і тепер інакше каже повести дитину. Я то з її бесіди пізнала. Каже до Юзя, що був нечемний і тато його мусів вибити, але Юзьо вже більше того не зробить, бо вона би на нього гнівалася.
Михась щораз більше поступався жінці. Вона його зовсім переконала, що хлопця не можна і не треба відбирати.
Другого дня пішов Михась перепрошувати баронову. Жінка тільки йому наговорила, що таки сам повірив, що він тут найбільше провинився.