Сьогодні лише похмура Срулиха тицяє голкою в полотно, щось хоче стулити, а решта — чи соняшникове насіння лузають, чи просто зуби продають,
— Розказуй, розказуй, Варко,— мовить Секлета до якоїсь незнайомої жінки, що сидить край столу.
— Що ж це за одна? — лагідно питає баба Ликора.
— Братова,— каже Секлета.— 3 Кордишівки добилася.
У незнайомої жінки з Кордишівки, яка лежить десь за Вівсяниками,— одутлувате обличчя, мовби виліплене з сирого тіста. А до цього сирого тіста хтось приліпив дві полинові вітки — ось і брови, хтось приліпив двох равликів — ось і очі, хтось притулив бульбу — ось і ніс, хтось поклав п'явку — ось і губи.
— Хіба все розкажеш,— зітхає Варка.— Скрізь горе. Голос у неї — і глуховатий, і якийсь наче відсирілий.
— За своє горе ми знаємо.
— Не сплю ночами, ото хіба перед досвітком зморюся.
— Баба Весна дасть щось помічне тобі.
— І все ото перед очима стоїть, забути не годна.
Тітка Секлета співчутливо зітхає:
— Розкажи, хай послухають.
У її братової Варки очі-равлики несподівано слизявіють:
— У роті сохне, як згадаю.
Секлета набирає їй з відра чашку води, Варка випиває.
— Моя хата в Кордишівці над шляхом, над сошею... Наші відступають по соші, сунуть змучені. Все їм виношу й виношу з хати, даю й даю. Хто що просить, бо серце розривається. І моя мати Домка так само, а хто й по хатах поховався, носа не висовує. То я візьми й догадайся. Підіть, кажу, мамо, до погреба та витягніть відро картоплі, та зваримо, та хоч вареною картоплею годуватимемо їх, бо ж голодні. Бач, нема того, щоб самій піти в погріб і витягнути картоплю, то така розумна, що матір догадалась послати. А мати Домка чи не почула, чи вже якийсь віщий знак був їй, але наче й не чує, що я кажу. Мені б не озиватися більше, мені б не посилати, та де ж у мене те знаття! Я їй і вдруге кажу. Кажу, мамо, не полінуйтеся піти в погріб по картоплю, солдатам наваримо. І слово ж таке на язик навернулося — не полінуйтеся. Мати Домка проворно почимчикувала до погреба, а тут і налетів літак. Заревів літак над шляхом, ну зовсім низько, бідні солдатики врозтіч кинулися, рятуються, а я стою біля воріт, бо ноги віднялися. Ноги здерев'яніли, і все в мені здерев'яніло. Отак обертаю голову, дивлюся на погрібник, на матір біля погрібника, й вона стала, теж дивиться на мене. А потім земля полетіла вгору — й немає матері. Земля полетіла вгору, а матері нема. Я очам своїм повірити не можу. Бо де ж вона поділася, коли ось-ось стояла жива й невшкоджена. Хочу бігти, а ноги не біжать, бо дерев'яні. То я впала навколішки й повзу, тільки не ногами повзу, а руками. Й ніяк не можу доповзти до погрібника. І все мені здається, що то вона в погріб звалилася, що вона там жива в погребі, треба тільки хутчій доповзти, щоб помогти. А як приповзла, то вже й на ноги звелася, то вже змогла й ступити. Дивлюся — й погреба нема, вирва замість погреба, та така страшна, господи! Я не хотіла, та земля піді мною зсунулася, і я у вирву зсунулася, бо наче ж там і мати має бути, ото я, значить, до неї. А там лише глина й пісок, немає матері. Де ти, кричу й плачу. Озвися, благаю й плачу. Й ніхто не озивається, й нічого не видно з ями. То я нагору да вай дертися, а як ти видряпаєшся, коли руки не слухаються, коли ноги підгинаються. Небо з ями видно, більше нічого. А що там нагорі? Пташки співають, сокорять кури, а й солдатів уже не чути, щоб ішли шляхом. Хто ж мені прийде на поміч, коли всі позабивалися по шпарках? То земля ще зсунулася піді мною, і змогла я видертися нагору. Рачкую довкола вирви — немає матері. То я навіть у небо дивилася за нею. Бо коли на землі ніде немає, то десь же вона має бути, може, в небі. Але й у небі не побачила. Ото так я свою матір Домку послала по картоплю, аби солдатам наварити й нагодувати. Неспроста ж вона була недочула, мабуть, серце їй віщувало, аби не йшла.
— Так і не знайшла? — озивається Срулиха.
— Не знайшла. А тому здається, що десь вона є, не може не бути.
— Де ж вона є?
— Десь у цьому світі... Чи на небі...
— Вознеслася...
— А то, буває, вийду з хати — й навіч бачу, як вона стоїть біля погрібника й дивиться на мене. І так хочеться, аби стояла й стояла. І так страшно, що ось знову налетить літак.
— Бідна ти, Варко.
— Не бідна я, а душогубка материна.
— Ото вигадала!
— Не вигадала, а правда.
— Не вигадуй гріха на свою душу. То війна винувата. Німці винуваті. Де ж у тебе те знаття було?
— Я послала свою матір під бомбу. Якби не послала, то мати й досі була б жива. А нащо мені жити, га?
— Не вгадаєш, Варко,— як може, втішає Секлета,— Ось зі мною що було, га?
Вмовкають усі. Вже знають, що з нею було. Знають?
І я вмовкаю. І хоч бачив, що тоді було, а зараз витріщаюся на тітку Секлету — що з нею тоді було? Так — наче я не бачив і не знаю? Так — наче вона зараз скаже те, що я справді не бачив і не знаю?
Тітка Секлета виймає з печі горня з вареною картоплею, зливає над помийним відром — і ставить на стіл.
І все мовчкома. Що ж вона знає?
Якимось дивним гарним поглядом дивиться на неї вчителька Ксеня Дмитрівна,— здається, ніколи й ні в кого я не бачив такого виразу в очах: що цей її вираз — це наче мій вираз, то наче я дивлюся її очима.
— Ото як той літак за мною та за коровою ганявся...
Баба Ликора хапається обома руками за голову:
— Я тоді, Секлето, не менше за тебе натерпілася. Ти в балці, а ми з малим у глиняниках. Я думала, що то він і на мене полює.
— Ви, бабо, придумаєте за себе,— заперечує Секлета.— Ви йому були потрібні, еге. За мною ганявся та за коровою. А я тікаю від нього й думаю: а не вцілиш! Бо ще не було такого, щоб хтось Секлету перехитрував.
— Які ж то хитрощі? — бурчить Срулиха.— Та ще з німцями, а німець у літаку?
— А то ви не знаєте мене! — чомусь не перестає вихвалятися Секлета.
— А й правда,— згоджується баба Ликора. Й раптом Варка скрикує:
— У вікно хтось дивиться!
Справді, в причілковому вікні до шибки прилипає якесь обличчя. Якби не вазони на підвіконні, то разгле-діли б, а так вазони затулили. Тітка Шла перелякано хреститься — й людська машкара у вікні наче лякається її хресного знамення й тане в мороці.
— То по мене...
Всі повертаються до вчительки Ксені Дмитрівни, бо то вона шепоче побілілими вустами.
— То я накликала біду на цю хату. Всі мовчать, наче громом вражені.
Перегодя під вікнами шелестить хода — й стихає, шелестить хода — й стихає. Невже ото людська машкара вовтузиться надворі? Й зараз ось-ось зайде в хату? Я дивлюся на вичовганий поріг, що запав у глиняну долівку, так що під дверми —— щілина сліпає в сіни.
Клямцає на ґанку, клямцає в сінях.
Ксеня Дмитрівна встає з ослона, та зразу ж приречено сідає, не зводячи з дверей скорботного погляду.
— А, ось де ви позбиралися, куріпки-вутінки!
Це каже якийсь ласкавий та добрий чоловік, що переступає хатній поріг. Він високий, головою сягає до стелі, і голова в нього — біла, мов старанно витіпана куделя. Сиве не тільки волосся на голові, а й брови сиві, а й сивіє пушок над верхньою пухкою губою, а й сивіє пушок під нижньою пухкою губою. А усмішка не сходить ні з губів, ні з обличчя.
Він розмашисто йде до столу, дістає з кишені пляшку й ставить посередині.
— Приймай гостя, Секлето! Чи не рада?
— Гостям я завжди рада.
— У вас оденки? А які ж це оденки без пляшки?
— Та ми водичку з відра...
— Водичкою ситий не будеш.— Поставивши пляшку на стіл та всіх обдивившись, він зупиняє погляд на Варці:
— Що за одна?
— Братова, з Кордишівки добилася.
— Артемова жінка? — здогадався.— А де ж Артем? •— Там, де всі тепер.
— Е-е, не всі! Я не там, я тут.
Авжеж, ти, Павле, отут, але таких мало.
Я починаю здогадуватися, що це Павло Голоха. Отой Павло Голоха, який невідомо звідки повернувся в село. Про якого в лісі Фрося казала Климові, а той мовив: "У Овечачому нам із Павлом Голохою буде тісно".
Якимось чужинецьким духом несе від нього — змішалися докупи запах цигарок, і мила, й одеколону, й ще чогось незнаного.
— І давно це моя Ксеня почала ходити на оденки?— питає він.
А баба Ликора з тіткою Нілою в один голос:
— Таж до людського тепла горнеться, хай!
— А в мене вже нема людського тепла, еге? — запитав, не перестаючи всміхатися.
Ксеня Дмитрівна мовчить, склавши руки на колінах, і якась вона вся така з лиця чудна — мовби й не тут вона, а десь далеко.
— Розказав би, а ми послухали б...— це озивається Секлета,— де пропадав так довго, аж ниньки добився до села.
Він сідає за стіл, п'є горілку з пляшки, а потім каже:
— Я вернувся звідти, звідки не вертаються.
— Але ж і Корній Потуга вернувся,— мовила баба . Ликора.
— Ми були не разом. Тепер наведемо лад в Овечачому.
— Який лад? —це Секлета.— Знай собак стріляє...
— А чого він стріляє, га? Чиїх собак стріляє?— Павло Голоха засміявся.— То ще добре, що він собак стріляє, а не людей.
— Свят, свят, що з тобою? — не своїм голосом скрикує баба Ликора.
— На його батька понаписували доноси? Й на самого Корнія Потугу? Якби не доноси, то й не забрали б. Наче вони п'яні щось там набалакали... Потуга не знає, а здогадується, хто писав. Ну, він їм собак стріляє. Ого, то ще добре, що собак!
Сполотнівши, Срулиха зводиться з лавки:
— А мого ж за що встрелив?
— За що? Забула свого Миколу? На фронті, либонь?
— Може, й кісток уже не збереш...
— Може, й не збереш, правда. Але ж активіст із активістів, не одному залив сала за шкуру. Микола не жалкував таких, як Потуги... Чи жалкував? Мовчиш, Срулихо? То ви скажіть, жінки.
Жінки мовчать, понабиравши в рот води.
— Миколи нема — ось він його собаку... То добре, що собаку. Щитай, що тобі поталанило.
У баби Ликори виривається:
— Нема в мене собаки, нема, аби стріляти.
— А ви заведіть! — несподівано радить Павло Голоха.
— Господь з тобою! — вигукує тітка Ніла і збирається йти.— Пора мені, а то ж Тилимон бубну виб'є з мене.
За нею ще кількоро жінок суне в понурі сіни.
— А ви заведіть! — і далі регоче Павло Голоха.— Тоді побачимо.
— Чи ти не знаєш, що я неграмотна, га? Бог тебе покарає, що ти насміхаєшся з неграмотної баби.
— Хто вас знає... Мене довго в селі не було. Може, тут у вас уже поголовна грамотність, га? Моя ж Ксеня не сиділа, склавши руки? Навчила вас тулити літеру до літери?
— Та я тобі заприсягнуся, що неграмотна! — лякається баба Ликора.
А Ксеня Дмитрівна — хоч би пару з уст.