— Світла дати! Чому світла й досі немає!
Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.
— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, — сказала вона.
— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. — Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.
— Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної... Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.
Гіркі думки знялися в Христиній голові... "Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають... Ой, добрі та любі!" — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Зягнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп'явши очі у кінець ґнота, божевільне дивився на світло.
Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову... Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п'яного хазяїна... Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав... Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося... Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку... Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.
— Христе, голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї. Вона тріпнулася, мов уражена.
— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.
— Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.
— Знаєш що, Христе? — почав він. — Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.
— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.
— Що ти чула! То — брехня! їй-богу, брехня... А от що я тобі скажу... Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті? Христя мовчала.
— Що твоя душа забажає — все тобі буде! Чи їсти тобі, пити... Ти бачила оту здохляку? — ткнувши пальцем на кімнату, спитався Загнибіда. — їй день віку, та й того я ще укоротити маю... Стидка-бридка!.. А ти мені якраз під норов підійшла...
Христя мовчала, тільки її серце непокійно билося.
— Христе! — благим голосом прогув Загнибіда й кинувся до неї. Очі його світилися, як у кота, руки тремтіли; він увесь трусився, мов у лихоманці: як ужака той, холодний і слизький, він обвивався кругом Христиного стану і п'яними устами цілував її лице, очі, шию... Христя мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочі, а Загнибіда наліг на неї, вона скрикнула на всю хату... Не встиг він одхопитись, як на порозі показалася Загнибідиха, бліда, розпатлана.
— Вон, вонюча! — скрикнув .Загнибіда і знову кинувсь до Христі.
— Тікай, Христе! — гукнула Загнибідиха.
Христя, як стріла, кинулася надвір. Загнибіда — за нею; та спіткнувся на порозі, упав... Христя з нестямки добігла аж до комори. Незабаром донісся до неї нестямний крик Загнибіди: "Так тікай, вонюча? Тікай, паскуднюча?.." Гуп важких кулаків, гук, зітхання і плач Загнибідихи.
— Ох, уб'є ж він її, уб'є! — гомоніла сама до себе Христя, ламаючи руки. їй хотілося кинутися оборонити нещасну хазяйку і страшно було Загнибіди; страшно того непевного крику господині: "Тікай, Христе!.." Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж під комору. Вогка земля, холодне повітря — ніщо її не охолоджало; тіло її все вогнем горіло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний плач Звгнибідихи, трусив непевний страх, що буде з нею...
Аж ось і плач, і гук затихли. Здалека почувалося важке немочне зітхання. Далі — щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилізло надвір... Роздався гук і посвист... Так божевільний гукає і свище, коли нападе його сказ. Христя припала лицем до землі, затуляючи вуха руками, щоб хоч не так доходив до неї той різучий посвист.
— Христе! — почувся охриплий голос Загнибіди. — Де ти? Озовися! Усе віддам тобі... Що е в мене — все твоє... У шовки наряджу, сріблом обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо... Бо найду — гірше буде! — сварився він.
— Петре! Побійся бога, — ледве-ледве доходив немочний голос Загнибідихи.
— Ти знову устала? — скрикнув Загнибіда. — І не доб'єш прокляту! Лиха .година тебе не візьме від мене! Вонюча, паскуднюча, стидка-бридка!
— Легше, легше! — донеслося з улиці.
— Ось не займай лиш, хай йому! — казав другий голос.
— Чому? — допитувався перший.
— То Загнибіда бенкетує. Причепиться — не одв'яжешся! Загнибіда мов не чув тії розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить жінку на чім світ стоїть; а та, обливаючись слізьми, прохала його іти спати.
Далеко-далеко за північ, видно, вже притомившись лаятись, він пішов до рундука і сів на крильці. Коли бліда зоря зайнялася над сонною землею і Христя вилізла з-під комори, щоб піти у хату нагрітися, то перше усього кинувся у вічі їй Загнибіда. Сидячи на рундуці і схилившись до стовпа головою, він спав. Христя і сонного його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася за хвіртку і стояла за ворітьми, чуманіючи, поти не почула гомону у дворі. То гомоніли товстий крамар та гнилозубий чоловік, тягнучи Загнибіду в хату. їм не під силу було утягти його п'яне тіло — і хазяйка кликнула її допомогти.
IV
— Ти не потурай, Христе, на те... Що п'яному не забреде у голову? П'яний не поставить свічки, а звалить, — уговорювала Загиибідиха Христю, як крамар і гнилозубий чоловік пішли з двору.
Христя мовчала, хоч її і зло брало за вчорашнє: вона за цілий день тільки невеличкий шматочок хліба з'їла; цілу ніч просиділа під коморою, перемліла та перемерзла — та що їй було казати? І кому казати? їй, хазяйці, його жінці? Хіба вона сама не бачила, сама не чула? Хіба їй самій не досталося?
— От тільки чого буду тебе прохати, — помовчавши трохи, знову почала Загнибідиха. — Що він тобі буде казати — не втаюй від мене... — І ЗагниСідиха заплакала.
Христі стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утішити, та чим же ти утішиш?
Переплакавши, Загнибідиха знову начала гірко-журливо:
— Ну й життя! Ворогові своєму не бажала б такого! Хоч би діти були... Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай — мало б мені було нужди... Ніт же! Господь і тим не благословив... Чи я вже удалася така нещасна, чи согрішила перед богом, що на мені все лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дівкою, брат — оженившись, а я зосталася... Навіщо?.. Он учора, як сова та, як сич, цілу ніч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогодні буде... Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усім святим на світі: будеш іти заміж — не йди за крамаря, не йди за городянина, — і в того, і в другого ні жалю, ні совісті! Іди ти краще за хлібороба... Як згадаю, як жилося в селі у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?.. Повесні або влітку устанеш рано, підеш на поле — просторо тобі та любо. Сонечко стиха гріє, вітерок легенький дише, польові пахощі: чебрець, жовтоцвіт; жайворонок над головою в'ється, щебече; а перед тобою довгі-довгі нив'я — так і хвилюють, так і колосяться... От тільки хіба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або яру пшеницю, та в гурті, та з піснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як той день довгий мине, як уже час і додому йти. А там знову — скоки та співи, співи та скоки, до самого дому... Або зимою: збереться нас п'ять-шість дівчат, та все щирі подруги, вірні товаришки... За співами та за жартами й робота непримітна... Довіку б я бажала такого життя, Христе! І піднесла ж лиха година цього Загнибіду!.. Бог його знає, чого воно світ так міниться. Здається, він тоді зовсім не такий був. Як заручився він, то товаришки, бувало, завидують мені: "Щаслива ти, Олено, — жених у тебе красивий, та ще й письменний!" Я й сама тоді думала, що щаслива. А вийшло... Кожна з моїх товаришок за посліднім харпаком щасливіша від мене! У них, може, і достатку бракує, та в їх — мир, у їх лад; а в мене і багато лишнього, та нащо воно, коли твоя душа не на місці, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно очей моїх, серця зав'ялого?!
Загнибідиха замовкла. Сівши коло столу й підперши голову рукою, вона задивилася у вікно, надвір. День був ясний, сонце тільки що підбилося; променясті паси косо перерізують усю хату, осідаючи аж біля порога золотим піском; а там, за вікном, надворі, світу-світу — аж дивитися боляче. А Ззгнибідиха ж то й не змельне нікуди; як уп'яла свої блакитні очі в ясне сонячне світло, та там вони й потонули... Що вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дівоцьку долю?.. Христя дивиться на неї, на її бліде засмучене лице, на її блакитні задумані очі. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм іскристим світом; і здається Христі — то сама господиня так світить, сама горить тим ясним самоцвітом...
— Гей! — доноситься охриплий з перепою голос з кімнати. Загнибідиха струснулась, скочила й побігла. Христі здалося, наче чорна хмара зразу насунула: і сонце світе — та не так, як хвилину назад тому світило; і хата мов не та, тиха та спокійна, — а вчорашня хата, де бенкет, розвернувшись, гукає п'яним гуком, де її мордовано... У Христі серце забилося важко та трудно. Знічев'я вона кинулася до печі: то одтуле заслінку, подивиться в чорні челюсті, то знову затуле... Це — ухопила віник і почала вимітати піч.
Загнибіда увійшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний, він став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибідиха стала коло печі, заслоняючи від його Христю.
— А та де? — зично спитався Загнибіда.
— Послала на базар за бубликами, — торкаючи рукою Христю, одказала Загнибідиха.