Посли з Запорожжя тут бувають нечасто...
В ту коротку хвилину, поки старшина доповідав Юрію Хмельницькому, Звенигора встиг окинути оком світлицю. Від нього не приховалась і блідість Златки, яка стояла, потупившись, перед гетьманом, і переляк в очах Стехи, котра зразу впізнала брата, як тільки він ступив на поріг, і безмежний подив на обличчях Ненка, Младена та Якуба. Звичайно, ніхто з них ніяк не сподівався побачити його тут, у Немирові, в таку напружено тривожну мить, коли йшлося про Златчину долю і про долю їх усіх. Однак, помітивши застережливий Арсенів погляд, прикусили язики і жодним порухом чи звуком не показали, що знають його.
Та Арсена знали тут не тільки його друзі, а й вороги. Як тільки він вступив у світлицю, мурза Кучук, Яненченко і Многогрішний вражено витріщилися на нього.
— Кара джигіт? — не повірив своїм очам мурза.
— Чорний вершник! — вигукнув полковник Яненченко. — їй-богу, це він! Провалитись мені на цьому місці!
А Многогрішний, розгублено кліпаючи безвіїми повіками, прошепотів:
— Арсен Звенигора!
Арсен мовчав.
Юрась Хмельницький ступив крок до нього, спитав:
— Ти справді запорожець? Арсен вклонився.
— Так, ваша ясновельможність, запорожець.
— Чому ж тебе прозивають Чорним вершником?
— Кожен має право назвати іншого як йому заманеться. Тут наперед висунувся Свирид Многогрішний, вигукнув:
— Не вірте йому, пане гетьмані Не вірте!.. Це ніякий не Чорний вершник! Самі знаєте, що у деяких запорожців імен, як у собаки бліх. Сьогодні він Степан, завтра — Іван, а післязавтра — Гаврило... Насправді ж це Арсен Звенигора. Я знаю його як облупленого. Давно знаю... Це не простий запорожець, а довірена особа самого Сірка!
— Он як! — Юрась поглядом зміряв Арсена з ніг до голови. А Многогрішний підступив ближче.
— Салям, молодче! От і зустрілися ми з тобою. Пізнаєш?
— Як не впізнати, пане Многогрішний! — стримано відповів Арсен, у думці бажаючи своєму знайомому провалитися. — Я радий бачити вас живим-здоровим...
— Радий чи не радий, але де ж ти дінешся? — В очах Многогрішного блиснули злі вогники. — Здибалися, як кажуть, на вузькій дорозі... Тепер миром не розійдемося.
Юрась відсторонив хорунжого убік.
— З чим прибув із Січі, козаче? Арсен завагався з відповіддю.
— Але, ясновельможний пане гетьман... — Він поглядом красномовно вказав на старшин і салтанів, що пантрували кожне його слово. — Я стомився в дорозі і вважаю, що зараз не час говорити про справи.
— А може, я взагалі не бажаю трактувати з запорожцями ні про що! — роздратовано вигукнув Юрій Хмельницький. — Вони зрадили мене! Не захотіли підтримати, коли я здобував Чигирин! Коли б мені їх хоч тисячу виманити з Січі та захопити, я зразу заслав би їх до турецького султана на каторгу! Як же смів Сірко присилати послів після того, як збройне виступив проти мене і моїх союзників?! Чи йому від старості замакітрилося в голові?
— Ясновельможний пане гетьман...
Звенигора хотів делікатно звернути розмову на інше або зовсім припинити її, але до краю збуджений Юрась, видно, торкнувся болючого місця в своїй душі, гаркнув щосили:
— Помовч, запорозький пес!.. Я знаю, ти приїхав підмовляти мене зрадити моїх теперішніх союзників і покровителів і перекинутися на бік Сірка чи мерзенного поповича! Отого попового сина Самойловича, який запакував гетьмана Дем'яна Многогрішного в Сибір, обвинувативши його у зраді і таємному союзі з Дорошенком!.. — Він раптом глянув на Свирида Многогрішного і швидко спитав:— То, здається, твій родич, гетьман Многогрішний?
— Так, то мій двоюрідний брат, — схилив голову хорунжий. — Мій нещасний брат, якого Самойлович...
— Ну, от бачиш, із чим ти приїхав до мене? Я все знаю!
— Але ж, ясновельможний пане гетьман...
Та Юрась і на цей раз не дав Звенигорі сказати слова.
— Не ти перший приїжджаєш із Запорожжя! Цими днями тут був уже один посол... Чи вивідувач... Трактував із наказним гетьманом Астаматієм поза моєю спиною... І знаєш, де він зараз? — Юрась зробив паузу і пронизливо глянув на закам'яніле обличчя козака. — У ямі!.. Тож можеш тішитися тим, що не сам теліпатимешся на гілляці, а разом зі своїм братчиком!
Многогрішний нахилився до гетьмана і тихо, але так, що всі чули, промовив:
— Цей козак непоштиво вилаяв вас у Стамбулі, а мене на Січі, в присутності Сірка, коли я був послом вашої ясновельможності на Запорожжі минулого літа... Може, дозволите мені тепер потрактувати з ним трохи?
— Цілком доручаю його тобі, — подумавши, відповів Юрась. — Хай усі мої друзі бачать, що я не підтримую ніяких зв'язків із ворогами нашими, а з послами їхніми розправляюся нещадно, як із підступними гієнами... Візьміть його та киньте в яму!
Дозорці схопили Арсена за руки, відібрали зброю. В першу мить він хотів вириватися, тікати, але зразу ж збагнув, що на втечу нема ніякої надії. Тримали його міцно.
Многогрішний боляче штовхнув у спину.
— Ходімо!
Арсен пильно глянув на Златку і Стеху, ніби просив їх мовчати, а потім — на Юрася Хмельницького. Хоча серце його кипіло від обурення, він стримував себе, розумів, що потрапив у пастку сам.
— Прощавайте, пане гетьман, — кинув через плече, бо Многогрішний уже штовхав у спину, щоб виходив. — Гадаю, що все-таки ми продовжимо нашу розмову для обопільної користі.
— Іди, йди! — гарикнув Многогрішний. — Буде ясновельможний пан гетьман говорити з кожним! Аякже!.. Будеш радий, якщо я побалакаю з тобою, хлопче!
Арсен ступив через поріг. Йому здалося, що позаду пролунав тихий скрик Златки. Але зразу ж у покої загули чоловічі голоси, у сінях грюкнули двері — і слабкий Златчин голос потонув у шумі і в завиванні хуртовини, що дмухнула в лице снігом і холодом.
Йому не поставили драбини. Многогрішний штовхнув його обома руками у темний отвір, звідки тягнуло запахом прілої соломи, цвіллю, смердючою задухою, і він полетів униз.
Яма була глибока, мов колодязь. Арсен упав на купу тіл, що, притиснувшись одне до одного, лежали тісно на товстій солом'яній підстилці. Хтось від болю закричав, хтось вилаявся. І зразу яма сповнилася гамором: ті, кому від Арсенового падіння дісталося найбільше, стогнали та охкали, інші, цокаючи зубами від холоду й вогкості, щільніше вкутувалися в одяг, переверталися на другий бік, проклинаючи свою долю і все на світі.
Нагорі дозорці закрили отвір матами, стало зовсім темно. Арсен нічого і нікого не бачив. Боячись наступити на кого-небудь, він притиснувся спиною до стіни і сидів тихо, потираючи забите коліно. Раптом чиясь рука намацала в темряві полу його дубленого кожуха, перебралася вище і стиснула за лікоть. А хрипкий простуджений голос запитав:
— Це ти, чоловіче, звалився на мене як сніг на голову?
— Я.
— Хто ж ти такий, що тобі така честь? Не кожного серед ночі приводять сюди і кидають, мов колоду, людям на голови.
— Пугу, пугу — козак з Лугу, — відповів Арсен, не знаючи, з ким говорить і хто ще його тут слухає.
— О! Братчик?.. Ти з якого куреня?
— З Переяславського.
— А я з Мишастівського...
— То ти теж запорожець?
— Так, Мирон Семашко...
Арсен стиснув простягнуту руку, нахилився до його вуха, зашепотів:
— Доброго здоров'я, брате... Привіт тобі від родини!
— Ти був у моїх? — здивувався Семашко. — Яким чином потрапив? Що там у них?
В'язень підтягнувся ближче і сів поряд з Арсеном.
— Всі живі й здорові. Турбуються про тебе... Ми заходили з Семеном Гурком, — відповів Звенигора.
— З Семеном Гурком? — ще більше здивувався Семашко. — А він як тут опинився?
Арсен розповів про зустріч і причину їхнього приїзду до Немирова. Вони довго шепталися, аж поки в'язні, розбурхані несподіваною Арсеновою появою, не заспокоїлися і не впали в тяжкий сон, на всі лади завдаючи хропака. Тоді Арсен підвівся і витягнув угору руку, намагаючись дістати краю ями, але скільки не підіймався навшпиньках, намагання його були марні.
Мирон Семашко гірко промовив:
— Даремно, брате, стараєшся! Тут нічого не придумаєш: яма завглибшки в твої два зрости. І стіни гладенькі — ні за що зачепитися...
— А коли стати один на одного?
— То одержиш від вартового боздуганом або шаблею по голові! А вранці витягнуть, задубілого, і кинуть в ополонку... Ракам на поживу. Ні, брате, облиш цю думку, якщо не хочеш вкоротити собі віку...
— Гм, отже, без сторонньої допомоги нічого й думати про порятунок?
— Нічого й думати... Не яма — справжня могила! — Мирон закашлявся. Його легені свистіли, мов ковальські міхи. Заспокоївшись, він додав:— Сам люципер не зміг би вигадати тяжчої кари на людей, а Юрасько вигадав... Проклятий!
"Справді, могила, — подумав Арсен, мацаючи пальцями по холодній стіні, яка вгорі взялася тонким льодком. — І потрапив я в неї завдяки своєму старому знайомому — Многогрішному! Цікаво, якої то він заспіває завтра? Невже катуватиме?" Він обережно ліг поряд з Мироном Семашком, притулився до нього щільніше, і вони ще довго гомоніли, аж поки перед ранком їх не зморив сон.
Для багатьох у Немирові та ніч була тривожна.
Своєю несподіваною появою в господі гетьмана Арсен відвернув на якийсь час грозу від Златки, і страшний вибух гетьманської люті упав на нього.
Як тільки Свирид Многогрішний з дозорцями вивів Звениго-ру, Юрась окинув важким поглядом присутніх, довше, ніж на інших, зупинився на Златці й Стесі і, нічого не сказавши, рвучко вийшов до сусідньої кімнати.
Гості почали розходитися.
Младен, Я куб і Ненко повели дівчат додому.
Господа опустіла. Один Азем-ага мовчки сидів на лаві край столу, підперши важку нижню щелепу кулаком.
Згодом повернувся Многогрішний, примостився на другому кінці столу, і так сиділи вони, кожен думаючи про своє, аж поки скрипнули двері і нечутною ходою ввійшов Юрась Хмельницький.
Многогрішний підхопився як опечений. Азем-ага підвівся повільно, статечно, але вклонився шанобливо.
Обидва поштиво ждали, що скаже гетьман.
Юрась зупинився посеред покою, поманив пальцем своїх підручних і, коли ті наблизилися, наповнив вином три келихи.
— За вас, моїх вірних і відданих друзів і помічників. За ваше здоров'я!
— Спасибі, — коротко промовив Азем-ага.
— За здоров'я ясновельможного пана гетьмана! — вигукнув Многогрішний.
Випили.
Витерши рукою вуста і віддихнувшись, Юрась поставив келих, підвів голову.
— Здається, я сьогодні п'яний і наробив дурниць, — тихо промовив він, ніби відповідаючи на якісь свої думки.
— Що ви, що ви, пане гетьман! — замахав руками Многогрішний.