Потім почали витягувати з болота трупи і перебитих коней. З одних знімали одяг і зброю, з других — сідла і чапраки. У гайдамаків скрізь були зашиті золото, срібло і коштовності, награбовані у католицьких та уніатських церквах і у приватних домах. Врешті гренадери вступили у гайдамацький стан, щоб розорити його. Там знайшли у баговні 80 коней живих і близько 15 вбитих. Витягли з лісу трупи. Зброю і збрую знесли на місце розподілу і відразу приступили до опису здобичі. Прибув військовий суддя із слідчими і кат зі своїми прислужниками — одні для проголошення вироку трупам, а інші — для знущання з них, як висловлюється Закржевський. Живих полонених для докладного допиту відразу відправили у кайданах і під сильною вартою у підземелля полонського замку, які називались "Індією". Військо залишалось у гайдамацькому кублі до наступного дня, і в цей час була розділена здобич між офіцерами і рядовими. Навіть селянам дали кілька мідних монет. Не забули також ні охоронця правосуддя, ні виконавців його вироків — катів.
Кати збільшили свою нагороду, знайшовши у шлунку одного четвертованого гайдамака сто червінців, які він проковтнув, звернувши у трубочки.
Врешті настало звичайне у таких випадках розсилання по містечках і великих дорогах голів, рук і ніг гайдамаків, що по правді, викликало більше відрази у перехожих, ніж рятівного страху у злочинців, що запродали бісу душу, як висловлюється сучасник, який був присутнім і навіть учасником цього дивного розсилання по країні людських голів, рук і ніг.
Так загинув знаменитий гайдамацький ватажок з його відчайдушною зграєю.
Якщо в розповіді про останній похід польського війська проти Чортоуса, як і в розповіді про битву з попередником його Чуприною і помітна, можливо, зайва картинність і бажання ефекту, то це залежить частково від ефективності самих подій, а частково від того колориту, який намагався їм надати оповідач-самовидець. Як самовидець, пан Закржевський міг передати найвидатні моменти з цих двох сутичок польського війська з двома гайдамацькими коноводами, а як поляк і майстерний оповідач, він не міг не надати самим фактам того колориту, яким в його власних очах були забарвлені обидві ці події. Через те ми майже скрізь дотримувались дослівно його власної редакції у передачі звісток про Чуприну і Чортоуса.
Із зграй Чуприни, як ми бачили, кілька чоловік з в’ючними кіньми пробилися крізь тисячне польське військо і пішли у свої степи. Із зграї ж Чортоуса не врятувався ніхто, хто міг би принести у Січ звістку про загибель трьохсот українських добрих молодців з отаманом-батьком. Деяких з цих добрих молодців могли хіба що впізнати знайомі по спотворених головах, посажених на кілки, якщо це тільки було можливо, і передати у задніпровську або російську Україну про поразку гайдамаків.
Розділ IX
Для правильного розуміння характеру гайдамаччини, ми повинні вказати на одну обставину, що вирізняє цей народний рух від спорідненого йому народного ж руху, що вилився у понизову вольницю та пугачівщину.
Обставина ця — відсутність у південно-російській народній поезії одного відділу пісень, а саме — розбійницьких. Багата пісня великоруського народу приділяє велике місце розбійницькій пісні. У цикл цих пісень входять і билинні пісні про Єрмака, про Стеньку Разіна, про першого російського емігранта, донського козака Ігнашку Некрасова. Цей же цикл багатий піснями про моторних добрих молодців, про понизових бурлак і про всіх тих осіб, які були засновниками понизової вольниці. У піснях цих, добрі молодці часом відверто називають себе "розбійниками". Хоча зміст цих розбійницьких або завзятих пісень вельми різноманітний, але по більшості цей зміст мотивується поняттям про те, що добрий молодець бачить себе поставленим у ворожі стосунки із суспільним порядком, з владою і законом. Одна пісня говорить, приміром, що пливе Волгою човен з моторними добрими молодцями, на цьому човні красна дівиця плаче, тому що вона бачила сон пророчення, що отаману добрих молодців бути спійманим, єсаулу бути повішеним, добрим молодцям голови позрубають, а красній дівиці у в’язниці бути. Змістом іншої пісні є те, що завзятий добрий молодець сидить у темній в’язниці, і засумує і заплаче він у цій темниці, тому що йому, добру молодцю доводиться у темниці голівоньку свою покласти. У третій — добрі молодці задумалися і засумували, похилили буйні голови через те, що лихий на них супостат злочинець, воєвода лихий, висилає він з Казані часті висилки, які ловлять і хапають добрих молодців, називають їх злодіями, розбійниками; та добрі молодці говорять, що вони не злодії, не розбійники, а люди добрі, хлопці усі поволзькі, і що ходять вони Волгою не перший раз, п’ють, їдять на Волзі все готове, барвисту одіж носять припасену — "злодійства, грабіжництва доволіє". Або сумує завзятий добрий молодець за лісочками, лісами темними, за кущиками, кущами частими, за станочками, станами теплими, тому що усі кущики попалені, усі станочки розбійницькі розорені, усі його товариші спіймані і сидять ці товариші хто у граді Києві, хто у кам’яній Москві, хто у славному Пітері, лише він один зостався у темних лісах, та і цей добрий молодець почав конати і просить, щоб його поховали між трьох доріг, і в руки йому дали б шаблю гостру, щоб люди, проходячи повз нього, боялися, знаючи, що тут похований злодій-розбійник. Або врешті завзята пісня говорить, що далеко в чистому полі, при шляху, при широкій доріженьці, стоїть береза кучерява, а під тією березою стоять станиці злодійські, а в тій станиці красна дівиця виє-плаче, що вона сорок років з розбійниками ходила, сорок душ з душею згубила, і батенці, і матінці не попустила, і рід красна дівиця винищила; а добрі молодці шкодують, що не стало в них отамана, що засаджений їх отаман у темницю, і у темниці він тяжко, болісно зітхає, до серденька білі руки притискає, улюблений світ чай згадує: "Ой, світе ти мій, злодійський мій гай! Як же мені за тобою, гай, не журитися? Над широкою доріжкою не стояти, купецьких людей не розбивати, стільки злата й срібла не відбирати!"
Такими постають у пісні великоруські завзяті добрі молодці. Вони самі зізнаються, що вони вороги суспільного спокою, що вони злодії і розбійники, хоч і не дозволяють себе так називати, тому що пишаються своїми подвигами. Але вони знають, що їх не пожаліють ні воєводи, лихі супостати, ні люди добрі; вони не приховують від себе, що на них чекає темна в’язниця і два стовпи з перекладиною. Вони свій гай називають "злодійським", свої стани — "станицями злодійськими", і зізнаються, що купецьких людей розбивають і в них злато і срібло відбирають. Вони навіть каються в тому, що душі занапащали, як та красна дівиця, яка згубила "сорок душ з душею" і не попустила батькові з матір’ю. Таким чином російські завзяті добрі молодці є справді злодіями і розбійниками, тому що грабують і вбивають своїх, не минаючи батька з матір’ю, за що й дістають кару від своїх же, як злочинці.
Але південно-російський завзятий добрий молодець, український гайдамак — не злодій і не розбійник: ні він себе так не бачить, ні пісня його так не називає. Так само ні народ, ні самі гайдамаки не вважають себе злочинцями перед законом і перед громадою, в якій вони живуть. Та розбійників, як згадуються вони в історії великоросійського народу, і не представляє нам історія південно-російського народу, тому що історичні умови, в які був поставлений і той, і другий народ, настільки відрізняються, що не викликали необхідності появи на Україні таких самих розбійників, які були у великій Росії. Великоросійська людина, доведена непривітною суспільною обстановкою до безвиході і до необхідності шукати спасіння поза рутинним суспільним ладом, звалювала і своє горе, і свою накипілу злість, і винесені за життя образи на те ж суспільство, яке вичавило її з себе, як негідного і небезпечного члена. Нещасна або зіпсована російська людина нападала у такому разі на російських же людей, тому що й кривдники її були свої ж російські люди, а під боком не було ні ляхів, ні татар, на яких можна було б зірвати злість, і добром яких можна було б поживитися. Через те чоловік йшов на Волгу, в ліс, у степ, у злодійську станицю, до понизових бурлаків і ставав завзятим добрим молодцем, понизовою вольницею і порушуючи зв’язки із суспільством, ставав злочинцем, якого чекала своя ж російська темна в’язниця, своя шибениця з вірьовкою, звитою з російського прядива, і своя сокира ката, зроблена з сибірського заліза. Через те доброго молодця переслідували воєводи, лихі супостати та часті висилки. Через те доброго молодця російські люди жахалися. Через те від доброго молодця батько з матір’ю відмовилися, і весь рід і плем’я зреклися, тому що у них, мовляв, в роду ні злодіїв не було, ні розбійників, а заступалася за нього тільки красна дівиця, його колишня полюбовниця.
Зовсім не те було на Україні. Південна російська людина, доведена непривітною суспільною обстановкою до безвиході і до необхідності шукати порятунку поза рутинним суспільним ладом, звалювала накипілу у серці злість і винесені за життя образи і горе бідності не на те суспільство, що її так чи інакше виховало і вигодувало, хоч і не вберегло від горя і образ; навпаки такий нещасний чи навіть зіпсований українець знав на кого напасти, тому що історичними кривдниками своїми він, як і його дід і батько, вважали ляха і єврея, котрі, як і татари, жили у нього під боком, і на них він і зривав свою злість і їхнім добром живився. Кожний гайдамак бачив у собі носія легенд батька Хмельницького, Наливайка, Косинського, Півторакожуха та інших героїв, які боролися з ляхами, євреями і татарами за свою рідну Україну, і кожний такий гайдамак вважав себе однополчанином Хмельницького та інших українських героїв, як Пій IX вважав, що має право надіти на свою ногу сандалію з ноги апостола Петра. Назвати гайдамака злочинцем, розбійником, "злодієм", на його думку, було те саме, що назвати так Хмельницького чи Наливайка, і хоч начальство у XVIII столітті переслідувало будь-які сутички з поляками як злочини, а в тому числі і гайдамацькі напади, однак гайдамаки розуміли, що як політичний захід з боку свого начальства, змушений москалем і німцем.