А відтак громом вистрілів наповнили би простір — і в тих пахущих ладанових димах розтопило би ся змучене тіло, щезло б у відблисках блакитних небес, а на тім місці уросла би квітка біла...
...Довго сиділа. Не помітила, як і сонце зайшло, як темніти почав потік, як зникла, сховавшися, мало топтана стежка у лісі.
І коли встала, оглянулася — мов по хоробі тяжкій, все відмінилося доокола. Тихою стопою в благоснім отупінню які-мось ішла, всепрощаючи й благословивши, — і кілька день потім ходила, мов послушниця в переддень великого таїнства постригу. "Отрицаєши ли ся?" — "Отрицаюся"...
І не кликав її потік, сни не мучили. Спала мало, але спокійно. Мов вигоріло все в раптовнім вогні і росло тепер... до слідуючої бурі...
Але коли зрозуміла нарешті, що се вже кінець, що не опустять уже її привиди, що лиш дають їй хвилевий спочинок, аби відтак рвонути ще сильніше, — стала безпорадна, попустивши безсилі руки, а горящим поглядом шукала в куті спальні опришка, щоби кинутися на коліна перед ним і кричати:
— Бери мене, роби зі мною, що хочеш, — лиш позбав мене сеї муки, сих наворотів незрозумілого шалу. Топи мене в воду. От так, візьми за шию і дави, дави, — і, мов вирвавшися з чиїхось рук, побігла на потік. Там сидів опришок.
І... лиш устав. Не крикнув, не схопив в обійми, не схопив — а лиш устав...
Де він навчився такої тонкої гри, як умів не взяти ні одного фальшивого тона, — сам не міг зрозуміти, сам собі дивувався. Великі, мабуть, змоги були заложені в душу сього опришка...
Але сьогодні не витримав. Сидів близько, говорив пошептом, а в Марусі завертівся весь світ перед очима. Крутий, модний запах кожуха й мужеського тіла різав їй ніздрі. Лиш напором волі стримувала себе, аби не впасти на груди опришкові й не зашепотіти:
"Цілуй... цілуй..."
Зрозумів опришок. Тихим рухом обняв, похилив навзнак і впився губами в губи... Все закрутилося в імлі... став час... наступила вічність...
Але перетяг струну опришок. Рвонув сорочку на грудях —
і, мов ужалена змією, скочила Маруся на ноги.
— Пріч!..
Відступив опришок на два кроки, зупинився на одну непомітну хвильку. Заграли в очах звірині вогні, розум щез, кинувся — але став. І над ним було вище щось...
— Що хочеш робити, опришку? — вся тремтячи, в півсві-домості питала Маруся.
З уст опришка готово було зірватися слово, котрого він уживав, коли його так питали другі дівчата, але заціпило. І замість того говорив щось лагідне, в чімось просив вибачення, в чімось каявся, щось обіцяв навіки, а сам чув, що се лиш несвідоме продовження свідомої гри, а сам чув, що нічим, жадним напором, жадним натиском не міг би так легко покорити й обезоружити.
Маруся сіла на камінь. Хотіла було піти додому, поки ще світло, поки ще нема ночі, але сіла...
І слухала тремтючу гаму схвильованих звуків, чула його голову коло своєї, не виривала більше руки... не виривала більше руки...
А ніч прийшла. Відьма. Непомітно прийшла на крадіж, одвічну крадіж дівочих вінків. Обманами окутала м’якими, вартових поставила і зашепотіла ядовитим шепотом відьма: "Ніхто не побачить... ніхто не дізнається... ніхто, ніхто..."
...І затих потік... віддалився далеко-далеко... Теплі хмари спустилися на землю... непрозорими стінами стали доокола... затрубили в незвучний ріг хранителі тайн...
Уже не видко лиця, лиш чути його жар... і град поцілуїв, і міцні руки обвилися... уже навік... навік... не розімкнутися більше їм ніколи...
...Шепотіли в тінях листів, а не знали — ніч ще довжить-ся а чи наближається день. Потік знова прийшов і говорив, але не о тім. Маруся лежала на дні темної безодні в божественній утомі, і не хотілося рухнутись ні одним членом. А опришок — і клякав, і обіймав, придавляюючи усім тілом, а відтак сідав близько-близько, брав Марусину голову в руки і цілував, цілував тисячу разів, у трепоті, в безумстві, спішачи, мовби планета мусила тікати вже пріч і ніколи вже більше не вернутися на це місце. І нараз він крикнув:
— Шо се?! Кров?
А відтак... без віддиху...
— Так ти була дівков до сегонне? Ой га, небого...
А Маруся... Маруся теж чула, що вона була "дівков до сегонне", але тепер перестала. Щось шепочучи, підгорталася ближче до опришка, а він хихотів.
Смішно було йому з єгомостя, що наставляє сотні пар до таїнства шлюбу, а сам того таїнства не розуміє.
XVIII
Відтепер все стало ясно. Не треба!
Не треба ні тої плебанії, ні тих слуг не треба, ні оповідань баби Гафійки, ні прісних пестощів'старої їмості. Є цар, є владика, є його царства, а решта — лиш декорації та нудні аксесуари.
І нічого не розуміла, і нічого не хотіла розуміти. Вдень ходила, мов уночі, вся отуманена, вся в радощах бурних. Нараз ні з того ні з сього кидалася на Оришку і душила її в обіймах, цілувала, а потім відводила у куток і шепотом питалася:
— А чи давно ти бачилася зі своїм Васильком? Дівча ша-рілося, закривалося рукавом, гадаючи, що їмость підсміхуються або хотять сварити, але їмость хотіла лиш слухати, слухати повість трепоту першої любові, чути, як переживали то інші, — чи так, як і вона, чи, може, інакше. Раз хотіла було навіть стару їмость запитати о тих перших, років тридцять тому назад минулих моментах, але, на щастя, повстримала-ся. А стара їмость дивилася на всі оті вибрики й тішилася, що буде мати скоро онука.
— Лиш дивно, що на фігурі не помітно нічого. Впрочім, трафляєся й так, трафляєся...
Для Марусі все стало іншим доокола. І гори, і небо, і люди. Свято було. Синь глибоких проваль на далекім верху радісно сміялася до Марусі, лист тріпотів у захваті, і потоки, і Черемош — все святкувало, все стало прекраснішим в тисячу разів. А сонце, сонце!.. Моря багатств розливало, теплом і щастям наповняло кожну билину!
Вже не знала, що він говорить, опришок, не чула окремих слів, не розуміла гадки — лиш упивалася музикою голосу, лежачи з півзакритими очима, з застиглою млосною усмішкою на устах. Чула силу побіч себе, тверде залізне тіло, чула незнану розкіш і пила, пила її жадібно, безумно, як земля, як природа. Стратила волю, стратила свідомість часу, розуміння добра і зла, дала себе на розбурх інстинктів: най і ведуть, най і бережуть, несвідомі приятелі, най криють її прихід уночі, замітають стежку до потоку.
І вони оберігали. Ніхто нічого не знав, ніхто ні о чім не догадувався, нікому і в голову не приходило.
Раз опришок прийшов не такий, як завше. Задумчиво сів, в очах було видко якусь непевність.
Чув свою власть над Марусею, але не знав границь сеї власті. Не міг привикнути, не міг освоїтися. Всі жінки, яких він мав досі, були гуцулки, от прості собі гуцулки, але се, рахуйте лиш собі, — пані! Таки що не. кажи — лиш пані, та й вже. "Там кіло таке біле, йк будз, а пишне, браччику, — міри нема".
Але от тепер мусила наступити якась зміна. Товариші дали знати, що вже годі, доста безділля, пора відробляти згаяний час.
Значить, треба йти звідси. Ще пара день — і треба йти, треба кидати цей розкритий пуп’янок рожевий.
І опришок задумав щось. Хотів було розпочати здалека, хотів підготовлювати, утворювати відповідні настрої, але то була занадто забавна робота, і замість того — бухнув відразу:
— Зоставай си здорова, Міцько солодка! Дєкуват ті за цу-луванєчко, за мовочку-розмовочку, за нічки твої.
Маруся видивилася на нього, нічого не розуміючи.
— Що ти говориш?
— Ає, шо говорю. Я говорю, шо:
Вже ми коник вороненький Копитками йграє,
А срімними підківками Мураву вриває,
А фостиком золотеньким Сліди замітає.
Пишуть д’мені побратими дрімненькії листи: "Ой га, — кажуть, — пане вотамане! Не на те ми на вотаманцтво тебе клали, аби ти з файнов любков цулував си, а на то ми тебе на вотаманцтво клали, аби ти нами провадив та й порєдок нам давав".
Маруся все ж не могла зрозуміти відразу.
— Та що таке? В чім річ? Що ти говориш?
— Те, шо чуєш. Маю йти відцив. Вже сми си забарив по-рєнно отут із тобов через тоті смуччі очі. Вже пішли-поли-нули поголосочки про мене, а моє таке — сама знаєш іке. Йк імут — присилє добре. Ой, добре присилє! Вже не меш тогди цулувати.
Все те робило на Марусю вражіння грому з ясного неба. Як, що, звідки?.. Хто це хоче відобрати у неї оці хвилини забуття, безпам’ятного щастя? Хто вирвати хоче з вирів кохання?..
Старалася осмислити. Серце затихло в грудях. А опришок сидить, близько нахиляється, півговорить, півспіває, заглядає в очі. І пісня його про розлуку, про віковічну тоску, змію люту...
Маруся заплакала. Стооким потвором глянула на неї нуда плебанська і перекривила. Знов!.. Знов те саме, порожнеча безмірна! Але тепер вже не буде сил все те знести, не буде сил витримати.
І плакала рясно, дощисто, дрібонькими словами говорила, жаліючися комусь на кривду, на образу незаслужену.
Опришок обіймав, голубив, щось приговорював і пестив. І сими словами, і обривками пісень то заспокоював, то знов доводив до рясних теплих сліз, а потім, коли Маруся вже виплакалася і сиділа зламана, тяжко задумана, — сказав два слова: "їдь зі мнов..."
— їдь зі мнов, — говорив хвилюючися, — ачей же ше й нам із тобов місяченько засвітит. Ачей таки ше й нам із тобов сонічко загрієт. Шо тепер на полонинках — рай. Ци хті-ла би-с із’їсти шо — я ті всего нанесу аж із самого Косова, що лиш твоя душа забажит. Хтіла би-с файно си носити — такого ті лудіня мудрого вистараю, шо най цісарова сі сховає. Коні меш мати такі, єк у пана мандатора, а на слуги всі мої леґіні ті стануть і я сам напередовец.
Півсвідомо слухала тих шепотів Маруся. Обняла однією рукою опришка за шию.
— Не треба мені ні лудіня твого, ні коней. Треба мені лиш твоєї любові...
— А ци я ті не люб’ю?
— Так, так, але... видиш... Паде чоловік у пропасть. Глибоку, бездонну. А летячи, ухопиться одною рукою за корінчик. І повисне на нім, на тім корінчику. І висить, і господа бога молить: "Умоцни, боже, корінчик сей, бо зависло на нім житє людське..."
Опришок не розумів.
— Ну?
— Ну, от і я... Лечу в пропасть. На твоїй любові завісила і долю свою, і життя, і все... Поможи ж мені утриматися.
І сумна щирість сих слів, і глибина, що почулася в інтонаціях голосу, то злякало опришка.
"Ой га! — пролинуло у нього в голові. — Ци не колесо млинське я си на шию вкладаю?"
А потім трухнув головою, повторяючи свою любиму при-говірку:
— Все байка — коби лиш ми здорові! Вже...