— Чи може ти...— аж був стривожився від такого здогаду — чи, може, ти чимось згрішив? Може, Господа чим образив? То покайся швидше, сину любий. І Господь тобі вибачить. Et dіmittet tibi dominus...
— Радий би, отче всечесний, — відтанув під теплим гвардіяновим словом фра Нарцис.— Радий би найтяжчу кару прийняти, та ж не наді мною грішником, а над цілим нашим кляштором гріх висить. Виразно чую, ясно чую я: ось він вже тут. Так близько спокуса страшна, що, ходячи, всі ми рясою її мало-мало не зачіпаємо. І всечесний отець гвардіян — також.
Патер Герхард зсунув брови.
— Буде з нас, брате, вже й Абеля з його наріканнями та пророцтвами. Занадто поприятелював ти, сину, з нерозумним... Сам від нього нерозуму набиратись став...-—і патер гвардіян навіть не повторив сказаного в мові латинській.
Але фра Нарцис не змовчав:
— Може, кому й нерозумним Абель видається, та ж душу він має праведну. Бачить він те, що інші не доглянуть... навіть і в окулярах!
Аж розсердився вже на те патер гвардіян: замість дати полегшу братові, сам у гріх упав. А Нарциса за ті слова грубіянські послав до "келії великої покути". Коли ж сам цілком заспокоївся, пішов і сам туди, щоб висповідати винуватця: може, хоч так виміркує, що братові Нарцисові трапилось і яким чином можна йому допомогти в тій пригоді.
А другого дня оповідав отцеві спіритуалові патер Герхард:
— Старий, старий вже став наш Нарцис — квітка патріархова. На дитячий розум сходить. Треба, щоб братія поводилася з ним обережно, щоб ні усміхом недоречним, ні жартом невчасним хтось його не вразив. Ані у найменшому! Це душа дитяча, а до таких належить царство небесне...
І справді, що іншого міг собі помислити патер Герхард, коли брат Нарцис признався на сповіді, що власними своїми очима бачив він сліди спокусителя в кляшторному саду, чи, певніше, в оборі? А особливо брата Нарциса боліло те, що, видимо, нечистий ловить в свої сіті брата Бертольда. Бо ж на мокрому після дощу піску паркової доріжки було видко, як ідуть сліди фра Бертольда, а побіч них — витислись сліди інші, не людські, одна нога — взута, а друга босе копито. Щоб пізнати, якого саме ченця були сліди, Нарцис покликав фра Криспіна, шевця. А чоботар, тільки глянув,— ураз пізнав, що підошви були ті, які він братові Бертольдові недавно підшивав.
— А от, щодо другого сандалія чи чобота, то це,— говорив брат Криспін,— не наш!
Та прийшла йому спасенна думка: як патер Цірінус відпочивав по обіді, Криспін тихенько пішов у келію гостеву, ніби подивитись, чи має він справне взуття,— і на хвилину "позичив" його окуляри. І тоді вони обидва: і Криспін, і Нарцис сам в окуляри на ті сліди дивилися. Та ж нічого ясного не побачили, бо все було видко в тих окулярах, але ж коли вони наводили скла на сліди, то сліди у них в очах розпливались. І що ближче до слідів окуляри присували, то менші сліди робились, немов від їхніх очей тікаючи. Тоді ченці не повірили своїм грішним очам, а покликали безневинного, Божого юродивця Абеля, дитину безхитрісну. І той дивився у скла. Та ж і він ще менше побачив: сліди або ж манюсінькі стають і з окулярів утікають, або ж десь туман диявольський набирається, очі слізьми заходить і все в тій "імлі сльозовій" розпливається. В той час і патер Сильвестр парком проходив. І, хоч він же й в окулярах нічого не бачить, так принаймні його на нараду покликали: повний-бо днями старець сей і пахотами мудрої святості обвіяний!.. І порадив мудрий патер Сильвестр якнайдужче молитися, бо ж відомо, що "рід сей, якщо це дійсно "він",— лише постом і молитвою вигониться".
Так і вирішили, щоб іти за порадою патера Сильвестра: будуть щиро молитися та насухо постити всі три. Брат же Нарцис з Абелем в саду будуть ночувати й нечистого чатувати. А, вловивши, виженуть його, мов того пса шолудивого, за стіни кляшторні...
Патер-гвардіян не сперечався й дозволив фра Нарцисові спати в садовому курені, доки витримає.
Та ж з лукавим не легка боротьба! Як той слизький вугор — водяний гад та змій стародавній, лише крутиться, з рук хрещених вислизує. Але в що саму келію Бертольдову, тобто в лабораторію його, він входить і що на путь загибелі він брата Бертольда підштовхує, щодо цього у ловців диявола не могло бути найменшого сумніву. Звідтіль-бо тепер цілі ночі червоне світло виблискує. Та й то ще не все. Щоб нечистого перехитрити, брат Нарцис з Абелем нагромадили під вікном лабораторії велику купу землі, щоб там, під вікном, лежала ніби для потреби, нікому не заважаючи. А тим часом вночі не раз і не два Нарцис та Абель, а іноді то й Криспін-брат на ту купу вилазили й вікно брата Бертольда пильнували. А щоб дурний не кричав з ненависті до диявола, велів йому брат Нарцис повен рот води свяченої набирати. Коли б же нечистого угляділи, мав Абель на нього тою водою порснути. Інакше ж мусив її не розлити, не проковтнути, аж поки назад до куреня не приходили.
І хоч ледве-ледве була освітлена синім світельцем лабораторія, ченці бачили таке: стоїть собі посеред покою брат Бертольд, руками вимахує , губами ворушить, видимо, говорить, лише що — за вікно не чути. А потім спиниться, лише головою хитає, притакує неначе йому тепер хтось говорить, а він тільки уважно слухає, не сперечаючись. Так то б ще нічого. Але ж далі побачили таке: впав брат Бертольд навколішки, руки зіп'явши, навіть окремі слова можна було почути, лише розібрати й зрозуміти годі, бо якісь занадто мудрі слова ті були. Таж стало свідкам безсумнівним, що то браг Бертольд з нечистим розмовляв і йому, дияволові, сповідався!
і знову нараду скликали й старого патера Сильвестра раду слухали. І порадив мудрий патер Сильвестр фра Нарцисові:
— На всякий випадок подай братові Бертольдові скибку хліба, сіллю, що на водохрещі свячена, посипаний. Звісно-бо, що диявол жодної солі не любить, а свяченої — то просто жахається. І хто з ним приятелює, також сіль перестає вживати.
Довго носив у кишені брат Нарцис сіль, на водохрещі свячену, та й щоразу шматок свіжого хліба з собою брав, коли сподівався брата Бертольда зустрінути. Але ж, як навмисне, скільки не націлявся, ніколи брата Бертольда не зустріне. Коли ж, нарешті, здибались, то, як лише руку в кишеню застромив, то й прикипів на місці: замість солі — в кишені великий гвіздок.
Кишеня продрана, а сіль з ганчірочки вся висипалась, ані зернини не лишилося...
Але брат Нарцис усе ще вельми фра Бертольда любив, й дуже він хотів його з біди визволити, а тому нічим не зраджувався й пильнував та чатував далі.
X. САТАНА НЕ СПИТЬ
Хоч виріс я, мов кедр, що вінчає Ліван,
То душа в мені похила, повзка, мов бур'ян.
І. Франко
Зненацька впало на брата Бертольда велике нещастя і в чорну журбу впірнуло його серце. І сам не розумів, чому, власне, це видалось йому такою страшною несподіванкою, коли ж він мусив наперед знати, що інакше бути не може.
Від'їхали італійські гості, а з ними й Бертрам. І Бертольдові здавалося, що світ став порожній, занімів і оглух. А в тім німім і глухім світі — сам Бертольд, як ранений, забутий в пустині... Нема нікого довкола. Нема того, що один заповнював увесь Бертольдів світ. Ще так недавно... А отже, не побачить вже його живого Бертольд ніколи. Лише уві сні. Справді: у сні Бертрам при ньому раз у раз, невідступно. Щоночі здибуються вони то в лабораторії, як бувало, то ось — сидить на Бертольдовім ліжку, немов Бертольдів сон стереже й чомусь загадково посміхається. І Бертольд не може дочекатися години, коли до сну підходить братія. А щоб заснути швидше й довше та міцніше спати, приправляє грішні ліки з соку недостиглого маку. Аж потовщав від сну, запух. І в недрімному стані дивився па все оспалими очима, байдужими до всього навколо.
Та час минав, і здорове тіло вимагало праці. Не хотів починати нічого нового, а в старих паперах знайшов розпочату ще у Фрейбургу, у фізикуса, трактацію. Читав її — й не розумів. Немов була чужа, але щось таїла в собі принадне й цікаве.
"Світло, розливаючись у матерії, викликує в ній рух, тим самим готуючи її до того, щоб дух міг діяти в ній. Тому вона (матерія) й перестає бути нерухомою..."
"Від змішування матерії з духом утворюється водяність. Дух та світло дають залежність (відношення). Матерія та світло дають олійність,.. Що ж є відношення (залежність?... Сіль, що..."
Читав, повторюючи по кілька разів, і не міг збагнути. Думки кружляли па поверхні, як осінній лист, і перемішували власною рукою писані висновки та міркування, що заплутаними стежками немов зникали десь за обрієм, вкупі з літерами, котрі виходили поза поле зору. І щодалі, то швидше. Ось все мигтить перед очима, як рій таємничих духів—елементалів, що тікають і ховаються в незбадані хащі, де не може їх наздогнати жодна думка...
Шпурнув набік аркуші й зірвався на рівні ноги. Простояв хвилину й знову заметався по хаті, як вивірка в койці. Шалена жура гризла його серце, що стискалось мов у залізних щемках. Втрачав силу панувати над собою. Став перед горном і зіп’яв руки до неба!
— Бертраме! Бертраме! Бертраме! — простогнав уголос тричі, мов закляття. — На кого ти мене покинув? Чому не взяв мене з собою! Пішов би за тобою, як вірний пес, як твій раб тілом і душою. Я ж — ніщо без тебе. А от же чую в собі щось велике. Щось незвичайне можуть створити ці руки. Але... лише тоді, коли ти, вчителю мій дорогий, будеш моїм натхненням... Вернись! Прийди! Благаю!..
Була повна тиша. Чорна ніч мов поглинула не лише риси й барви, але й всі звуки. Вкрала всі надії, увесь запал. Ба, ні! Ось раптом блимнуло червоне сяйво зірниці... І несамовитий, стихійний крик жаху розтяв, пошматував нічну тишу кляшторного саду. Цей передсмертний покрик вирвався під самим вікном Бертольдової лабораторії.
Кляштор заметушився. Ліхтарики, смолоскипи, мов світляні пташки, замиготіли в чорній пітьмі. Братія шукала, хто це кричав так розпачливо,— й знайшла. Під вікном лабораторії конав добрий брат Нарцис. Непритомного, внесли його до найближчої келії — до брата фуртіяна.
Довго брат Нарцис не подавав жодних ознак життя. А все-таки братові костоправові пощастило опритомнити зомлілого. Якийсь час дрібно-дрібно тремтіли його повіки, аж нарешті він розплющив очі. Слабим рухом відсунув плащ, що ним прикрили його, покладеного згідно з ритуалом святого Франціска, на соломі, просто на підлогу, й поглядом покликав отця гвардіяна.