Потім розстебнув на її рукавичці кнопки і почав цілувати гарячими губами.
— До побачення, до побачення! — проказував захриплим голосом.
З першого привалу капітан Гайсин поскакав назад до міста. На друге побачення з Забойською він чекав більше, ніж на перемогу над ворогом. Довгі валки військових обозів і цивільних підвід, які безперервною вервечкою тяглися назустріч, не охолодили його піднесеного настрою. В місті обози мчали вже щодуху. Ось і омріяний будинок. Гайсин збіг на другий поверх і подзвонив. Уява вже малювала ба-гатообіцяючу посмішку панни, потиски рук, вечерю. Але двері відчинила перелякана баба, яка зразу ж заголосила:
— Покинули, покинули стару няню... Уже їм не потрібна... Побігли, як очманілі, а няню хай більшовики розривають на шматки... На руках виняньчила, а Людка, як гадюка! "Не чіпляйся, стара відьмо!" О боже, я ж ночей недосипала, доглядала...
Гайсин відіпхнув стару няню й зайшов до кімнати. Всюди були сліди поспішної втечі. Куди? З ким? Не повірила його словам! Ображене самолюбство,, зраджене сподівання вмусили думати вже тільки про становище. В місті стало підозріло тихо. Він побіг назад, але няня тепер вхопила його за полу.
— Візьміть мене, паничику. Я ж правдою... П'ятдесят років... А та гадюка Людка... "Не чіпляйся,— кричить.— Тобі однаково, де здихати!.." Ой боже, візьміть...
Гайсин мовчки відкинув її ногою з дороги й прожогом вибіг. На темних вулицях не було вже ні обозів, ні піхоти. Тільки аж на околиці чулися поодинокі постріли. Він стрибнув у сідло і з місця погнав коня чвалом. Ледь встигав за ним джура.
Наприкінці вулиці їм назустріч полетіли кулі. Гайсин, певний, що стріляє їхній ар'єргард, замахав шапкою. Але кулі засвистіли ще дужче. Тепер він побачив і людей у цивільній одежі, але перехрещених кулеметними стрічками. Робітники!
Гайсин стрибнув з коня і вскочив у якесь подвір'я. В кутку гавкав пес, а на ґанку стояв здоровенний парубійко. Побачивши офіцера з погонами, він стрибнув йому назустріч і закричав:
— Ловіть його!
Капітан кинувся до тину. Розлючений пес зубами вчепився йому в шинелю, але Гайсин встиг перестрибнути. Краєм ока ще побачив, як його джура підняв руки і з двома кіньми поїхав далі. Назустріч йому бігли робітники.
При згадці про те, що його полк панічно втік перед червоними і так поспішно, що він уже не міг наздогнати (правда, і не пробував, бо було страшно партизанських загонів), Гайсин посилав йому навздогін прокляття. А підсвідомо просто шукав причин, щоб виправдати своє дезертирство з полка, бо інакше цього не можна було назвати.
Офіцерський одяг Гайсина привертав до себе увагу, тому він у якомусь селі проміняв його на стару солдатську шинелю і такі ж старі чоботи. Тепер він став і зовсім подібний до дезертира, але це було більш безпечно, ніж бути подібним до білогвардійця.
— Ну, причепурився вже, ваше благородіє? — глузливо сказав господар.— Тепер викидайся, та хутко!
В калюжі під ногами колихнулося якесь опудало. Гайсин спершу навіть не впізнав себе. Стало моторошно. Повільно потягся до револьвера, але господар взяв його за плечі й виштовхнув на вулицю.
— Може, стрілятись надумав. Іди собі й стріляйся там. Які благородні!
Капітан Гайсин ні того дня, ні другого не зас/релився. Свою легкодухість виправдовував тепер бажанням помсти-" тися на червоних, а поки що ховався від них. На селах могли хутко викрити, а в містах такого наброду багато. І Гайсин повернувся до міста. Тут він вирішив і розрядити свій револьвер у голову якогось більшовика. Але перш за все треба було подбати про хліб, і до хліба, і про дах над головою.
Документи колишнього білогвардійця примушували його триматися якомога далі від радянських установ. Спочатку він найнявся до якогось рибаса вантажити бочки, але ця робота видалася не легкою. Усе це і хамське ставлення з боку хазяїна примусили його перейти до бакалійника, потім до різника, який мав свою крамницю на базарі.
Придивившись ближче до базару, Гайсин вирішив, що йому можна прожити і без наймів. З цього часу гомінкий базар, де все продавалось і купувалось, став його постійним пристановищем. Гайсин користався з надто довірливих селян і був щодня ситий. Спіймався він тільки раз, коли невправно потяг з-під перекупки торбу з грішми. Але й на цей раз відбувся тільки одним переламаним ребром. В базарній обстановці легше було заховатися і від органів Чека, які частенько робили облави па осіб, що були не в ладах з Радянською владою.
ТРИ ЛІТЕРИ-
Другого дня вранці Гайсин знову прийшов на міст. Він вирішив, що майор Джойс може стати йому в пригоді, коли тільки впізнає в ньому колишнього командира ескадрону дснікінської армії.
Як і вчора, добродій з жовтим портфелем показався на мосту в той самий час Значить, він десь працює на посаді. Гайсин придивився ще уважніше,— сумніву не було. Забіг наперед і глянув йому у вічі:
— Містер Джойс?
На сухому обличчі добродія з жовтим портфелем не здригнувся жоден м'яз. Він твердо ступав далі. Гайсин зайшов збоку:
— Не пізнаєте капітана Гайсина?
Добродій з портфелем був ніби глухий; Коли вже Гайсин, зніяковілий і збентежений, почав відставати, він, все ще не повертаючи голови, спитав:
— Що хочете?
— Побалакати.
— Спартак, номер 25. З шостої до восьмої. Питайте Кроса.
-г— Я хочу особисто з вами. Чи, може, наші шляхи розійшлись?
— Питайте Кроса.
Гайсин бачив настороженість Джойса, а потім і роздратованість. І поступово відстав од нього.
Йшов і повторював сам собі: "Крос, Крос, Крос..." Л Джойс?
Ледь дочекавшись вечора, Гайсин поспішив у готель "Спартак". Швейцар заступив йому дорогу, але він так подивився на нього, що той мусив поступитись. Тільки спитав:
— Тобі чого?
— Двадцять п'ятий номер...— Але далі затиувся. Кого питати — містера чи товариша? Підійшов до портьє і теж владно спитав:
— Двадцять п'ятий дома?
Портьє глянув у гнізда ключів, потім на обшарпаного відвідувача. Але його вигляд не викликав у портьє здивування, тільки ледь помітна посмішка скривила його губи:
— Двадцять п'ятий дома. Тільки витріть ноги. Гайсин, не звертаючи уваги на його слова, зійшов на
другий поверх. Біля двадцять п'ятого номера пригладив чуб ї постукав. Тихо. З темного кінця коридора вийшов черво-ноармієць з рушницею за плечима. У Гайсина похололо в грудях, але двері вже відчинились. В передпокої стояв чорнявий чоловік у військовій гімнастерці. Григор! Той самий, що вчора проїздив через міст і заляпав його болотом. Що ви хочете? — послужливо спитав він. Од переляку Гайсину забракло мови.
— Ви до мене? — питав військовий уже з посмішкою від переполошеного вигляду відвідувача.— В якій справі?
— Я... Мені... Тут... Кроса...
— Якого Кроса?
— Пана... Товариша...
Військовий наморщив чоло, щось пригадуючи. Потім став пильніше приглядатися до відвідувача.
— А ви не помилились?
— Спартак, двадцять п'ять.
— Спартак, двадцять п'ять?
— Спитати Кроса...
— А це ваш знайомий?
Але Гайсин біг уже, не оглядаючись, вниз по сходах.
Перевів дух тільки в темному завулку. Ще не додумав до кінця чому, але вже бачив, що мало не потрапив до рук начальника Надзвичайної комісії.
Чим більше намагався розібратися, тим ставало страііь ніше. Значить, Джойс навмисне направив його до Григора, Виходить, Джойс зв'язаний з Чека?
Тепер стало все зрозуміло, і треба було якнайретельніше замітати сліди, як робив він уже не раз.
Петляючи по темних завулках та вулицях, він нарешті зупинився, щоб знати хоч, де є. Просто нього світився номер на будинку "25", а нижче півколом: "Спартаківська". Гайсин ошелешено закліпав очима. Може, саме про цей будинок і говорив Джойс? Підійшов ближче. Біля входу червоніла вивіска з золотим написом: "Американська адмінЬ страція допомоги. ARA" 112.
Звичайно, Джойс міг працювати тільки туті "Біс би тебе взяв!" — вилаявся Гайсин. Але й відчув, що його не покидає страх. Майнула в голові коротка думка, чого це начальник Чека при слові "Крос" підозріло подивився на нього, навіть запитав, чи це його знайомий.
Але Гайсин уже дзвонив до контори ARA, не став більше аналізувати поведінки начальника Чека.
Відчинив йому прилизаний парубійко і досить неприяз* но спитав:
— Чого вам?
— Мені товариша...
— Контора вже зачинена.
— Але ж пан Крос велів...
— Як доповісти? Гайсин затнувся:
— Скажіть, Олександр Петрович. Парубійко окинув його оком:
— Так і сказати?
— Олександр Петрович. Мене викликали.
Парубійко був у англійському френчі, з рівним проділом на голові і в окулярах на тонкому носі. Але в манері триматися було щось від сільського парубка.
Джойс прийняв його в кабінеті. Він сидів за широким столом і палив гаванську сигару. Гайсин відчув це по аромату. Перед столом був ще дідок, хоч і в цивільному, але з військовою виправкою. Він видався ніби знайомим Гай-сину.
— Бачили? — звернувся до нього Джойс— Офіцер Добр-армії!
На Гайсині були драна шинеля і такі ж чоботи. Щоки вкривала густа щетина, а перед ним сиділи джентльмени, чисто поголені, в свіжій білизні і нових костюмах. Він почервонів.
— Ви що ж, товаришу, все ще гадаєте воювати з більшовиками?—запитав його дідок, крутячи головою то до дверей, то до столу.
Гайсин здивовано звів брови:
— Хіба я знову помилився?
— І нам теж здається, товаришу Гайсин, що ви неправильно уявляєте наші функції.
— Мені байдуже до ваших офіційних функцій,—уже роздратовано сказав Гайсин.
— Коли б це було так, ви б не порадували нас своїм візитом,—сказав уже Джойс.— Наше завдання, товаришу, подання допомоги харчами європейським країнам, що потерпіли під час війни. Правда, зараз ми вже діємо не як урядова організація. Американський народ не міг спокійно дивитися на тяжке продовольче становище, яке запанувало тут після війни, а головним чином, після... після недороду.— І вже до дідка: — Я просто дивуюся з живучості тутешнього народу.
Дідок засовався на стільці й промимрив:
— Скоріше візьмуться за розум.
— Ви, товаришу Гайсин, ще ніде не працюєте? Ні! А у вас такий же впливовий земляк.
"Про кого це він, про Григора?" — подумав Гайсин. Кров ударила йому в лице:
— Не забувайте, що я офіцер, містер...
По тому, як Джойс скинув головою, Гайсин зрозумів, що він не хотів, щоб його справжнє прізвище було назване в присутності третьої особи. І по паузі сказав:
—г Я не дозволю з мене глузувати.
— Ми й не думаємо.