Лакеї гримали на нього та грозили нагаями, коли не поправиться.
Увечері хотів відвідати батька, та його вже не пустили...
Він остав на замку назавжди. Йому здавалося, що його живого в могилу закопали.
Через три дні дали йому знати, що батько вмер. Додержав старий слова, що не довго людям заважатиме... .
Івась наче б зі сну прокинувся. Він випросився у пана і пішов на село. Батька застав вже нарядженого у чисту сорочку. Добрячі Чепиги подбали про все, як слід, по християнському звичаю. Степан лежав, мовби спав зі зложеними навхрест руками.
Івась, ввійшовши в хату, став молитися за душу бідного мученика, відтак, прикляк біля трупа і став його по руках цілувати...
— Батеньку ріднесенький, на кого ти мене оставив? Хто мою молоду душу розважить, хто добрим, щирим словом порадить, без роду я остався круглим сиротою...— Сльози текли горохом і падали на змарніле мертве батькове лице. І так пересидів над трупом батька цілу добу, нічого не ївши. З нього він очей не зводив, в останнє хотів надивитись. Приходили люди, молилися, у сінях збивали з дощок домовину, та він на се не зважав. Нічого його тепер не займало. Чепига усі гроші, які знайшов при нім, обернув на похорон. Угодив попа та дяка, заплатив орендареві, купив, що треба було на тризну, на поминки... Не лишилося нічого.
Аж "со святими" заспівали, тоді Івась мов зі сну прокинувся. Увесь час пересидів на однім місці, та що вже його не уговорювали, він не відзивався одним словом, наче б нічого не чув.
Тепер устав, оглянувся на людей і сердечно заридав. Припав до батька, поцілував його востаннє. Закрили домовину, забили кілками і сусіди понесли на цвинтар. Івась йшов за домовиною та затачувався. На свіжій могилі помолився ще, звязав хрестик з вербових прутів та запняв на гробі, узяв грудку землі у хустину і пішов в село. Його стрічали люди, він усім дякував. У хаті Чепигів подякував за ласку і пішов у замок.
"Сталося,— думав собі,— батько в безпечному місці, йому нічого не долягає, нічого не треба, хіба молитви. Тепер треба мені подумати гаразд, що далі робити".
Розуміється, уся його увага була відтепер звернена на те, як би звідсіля втечи, та поки що не зрадити своєї думки.
Тому то він узявся до роботи. Він відразу змінився, що годі було його пізнати. Прибирав у покоях, услугував панам.
Пан каштелян зауважив відразу сю переміну і став для Івася ласкавим. Інколи давав йому подарунки. Його тепер кликали Яськом. Каштелян поручив його замковому капелянові, щоб його навчив польського письма та польської віри. Каштелян повзяв думку, щоби хлопця, як слід підучити, представити ясному князеві та тим піддобритися. Князь сам був перевертнем і дуже перевертнів любив. А ще такий гарний, мов мальований, хлопець певно князеві сподобається. Так міркував собі каштелян. Івась бачучи його ласкавість до себе, відгадав відразу в чім річ. Він вчився пильно, слухав єзуїтської науки на те тільки, щоб приспати їхню увагу.
— Як же тобі наука йде, мій хлопче? — заговорив раз каштелян, коли Івась приніс йому меду.
— Спасибі вельможному панові, йде добре...
— Коли ж гадаєш перейти на правдиву нашу віру?
— Я ще не підготовився, як слід. Наша віра, якої мене на Січі учили не така. Я хочу сам переконатися, що вона ліпша, тоді і сам скажу, і до косцьолу піду!..
— Так воно буде й ліпше, хоч тут не богато чого переконуватися. Дивись, небоже, у твоїй вірі сама чернь, саме мужицтво, а які ваші попи погані, темні. А у нас друге діло. У нас сам король у косцьолі молиться, усі пани...
— Та я се бачу, але я хочу се зрозуміти, щоб відтак не каятися...
— А коли ти перейдеш на польське, тоді покинеш лакейство, підеш межи двораків. А як ти ясному князеві сподобаєшся, тоді можеш числити на його княжу ласку і дуже високо піти. Князь кого полюбить, то вже не лишить.
Івась нагадав, що ясний князь не одного підвів дуже високо: аж на паль...
Другі лакеї дивились на Івася заздрим оком. Вони і довше служили і були ляхами таки з роду, а до нічого не довели. А сього хама так пан каштелян милує та над інших виносить. Нікому не вільно було на його насварити, вдарити... Правда, що Івась робив своє діло справно, але чи не богато таких було, а не раз їх били різками до крові.
За Івасем почали підглядати, щоб що-небудь негожого за ним найти та перед каштеляном прискар-жити. Але не знайшли нічого. То хіба зауважили, що Івась було у вільну хвилю сяде де-небудь у кутику, посумує сам з собою, то яку пісеньку, козацьку думку тихо заспіває... Та пані кашелянова, почувши таку скаргу від служби, ще вилаяла донощиків:
— Ви дурні, й гарно, що співати свого не забув, хіба ж є що краще як українська пісня? Та ви сього ніяк не збагнете, ви тупі голови.
Відтепер закликало панство Івася до покоїв і казали козацьких пісень співати.
— Коли б ще на бандурі навчився,— говорила пані.
— На бандурі я вчився, та бандури дасть Біг. Для Івася роздобули бандуру і тепер щовечора
мусив панству грати та приспівувати. Одного разу каже пані до чоловіка:
— Яськові було би далеко краще у козацькім вбранню, як у тій Ліберії, переодягніть його за козака.
— Хай буде і так,— згодився пан і зараз на другий день переодягли Івася в козацький убір з колі-ром ясного князя... Івасеві було добре. Йому не було великої роботи, а навіть позволили йому проїхатись на коні. І скільки разів він виїхав на панському коні у степ, брала його охота втечи. Ся думка не покидала його ніколи. Та він тямив науку покійного батька, щоб поступав обережно, аби не піймали. Він ждав кращої нагоди. А поки що минали дні за днями, минуло так два роки... Пан каштелян пригадував йому перехрещення, та Івась умів усе чим іншим заговорити і діло відкладалося. За той час князь не навідувався ні разу в Гаврилівку. І не знати як довго був би Івась жив у такій непевності, палений думкою про втечу, якби несподівано не трапилась нагода.
X.
То було якось другого року, відколи Івась перебував у замку, на самого Спаса. Надворі була чудова погода. На се свято випадав в Гаврилівській церкві храм, саме у неділю, коли дехто мусив йти робити панщину. Народ зібрався в церкві. Відслужили службу Божу. Люди повиносили під церкву святити садовину та порозкладали по траві на білих хустинах. Люди висипались із церкви. Наприкінці вийшов священик з дяком. За ним несли кропильницю з свяченою водою і кропило. Священик пішов поміж овочі, та тільки розпочав молебень, як із-за церкви вийшов жид-орендар і вирвав священикові із рук требник:
— Як ти, попе, смієш святити, коли мені не було заплачено?
— Хіба ж я тобі, Срулю, сьогодні не заплатив? — спитав титар церковний.— Ти ж сам відчинив церкву.
— Ти заплатив лише за обідню, а се що ви тепер хотіли робити, то не заплачене...
—
— Та що ти, пане Срулю, вигадуєш? Се ж нічого окремого, заплатили раз і годі...
— Говори своє, а мені треба з причинком заплатити, пан мені оренди не подарує, то і я не можу свого дарувати...
— Та ж точнісінько було щороку,— говорив священик,— і ніхто заплати не брав...
— А сього року буде так, як хочу...
Народ страх заворушився. Піднеслися вгору за-тиснені кулаки, та ось тут за церковною огорожею показався гурток озброєних гайдуків.
Священик бачив, що може прийти до крові і знав, що нічого люди кулаками не вдіють, бо у замку є ще і драгуни і панські козаки, усі добре озброєні. Священик став людей успокоювати:
— Стійте, люди добрі, правослазні християне, не каляйте святого місця,— і, звернувшись до Сру-ля спитав: — Кілько ж тобі заплатити?
— Кожне п'яте яблуко чи грушу. Я перше своє виберу, а відтак ти собі святи скільки хочеш, а ні, то дайте мені по грошу від кожної хати, але перше, заки буде свячене...
— Бодай би ти подавився нашою працею,— закричав народ...
— Ти не верещи,— говорив жид та увесь побагря-нів.— Я вас провчу, хами! Подивись! Гайдуки стоять, закличу, то й побачиш.
Люди сим так зайнялись, що й не побачили як під церкву зближався запорожець в повній зброї. Він побачивши людей під церквою, зліз з коня, поставив його за оплітком, перейшов перелаз і станув позаду людей. Він чув цілу розмову людей з жидом. Тепер як жид гримав на людей і погрозив гайдуками, він закипів увесь і вже не видержав. Розіпхав ліктями людей і станув перед жидом:
— Слухай, жиде, я тобі заплачу за усіх.
7 ІІОЯ-2
145
Жид видивився на запорожця:
— Ну, давай!
— Ось тобі плата, собачий сину, — і в ту мить тарахнув його кулаком межи очі з усієї сили. Жидові жбурнула кров ротом і носом, він скрикнув раз, розвів руки і впав на землю. Козак копнув його ще раз ногою під ребра і жид неживий став. На жидівський крик перескочили гайдуки через огорожу. Народ став тікати, жінки голосили, діти пищали...
Запорожець остався сам на місци й добув шаблю...
— А ну, попробуємося, чортові сини, багато вас тут? Покажу я вам, як нашу церкву зневажати.
Козак кинувся на гайдуків. Рубав направо й наліво. Шапку засунув аж на вуха. У лівій руці держав над головою піхву від шаблі і так осланявся від ударів, які сипалися на його голову. Зараз відрубав голову, мов маківку, першому гайдукові, другому розтяв лице.
— Живого брати! — гукав старший над гайдуками.
Гайдуки стали запорожця оточувати та заходити іззаду. Він зміркував се, і став відступати. Недалеко того місця стояла дзвінниця з дощаними стінами. Козак дійшов до стіни і захистився нею.
Годі було до нього приступити.
— А що ж? Гей, люди, не поможете мені ніхто? — гукав запорожець надармо, бо під церквою не було вже нікого. Як тільки гайдуки рушили, народ розбігся на усі сторони та поховався, куди лише можна було. Усі знали з досвіду, що силою проти панської волі не встояти, що усі зусилля даремні, бо коли б і перебили ту жмінку гайдуків, наспіють ще драгуни, двірські козаки, поконають їх, а тоді наступлять люті кари за бунт. Ярема Вишневецький належав до тих, що такі бунти карав криваво і без милосердя, не жаліючи ні старих, ні дітей. Людям страх жаль було запорожця, що так гарно постояв за їхню кривду, та що ж було робити? Йому й так не виминути смерті...
— Та чорт вас бери усіх, наймити погані. Я й сам за себе постою, а вй собаки панські, чорта рогатого схрупаєте, заки мене живого візьмете.
І він так завзято рубнув якогось влізливого гайдука, що розрубав голову йому надвоє.