А батько й брати полишили йому в спадок свої загибелі. То чи треба мірятися, мовляв, у мене сорок років, а в тебе чотири? Може, ліпше думати про те, що робиш сьогодні, чим виправдуєш своє перебування на землі, як доводиш свою цінність, як підтверджуєш це щодень, щогодини?
Мені в секретареві парткому відкрита була ще одна сторона. Між нами існувала близькість, про яку Василенко знов-таки нічого не відав. Справа в тому, що нашою вчителькою літератури у восьмому класі була Василенкова дружина Аріадна Григорівна. Тоді для нас Василенко не існував зовсім, ми навіть не могли уявити, щоб у такої жінки, як Аріадна Григорівна, взагалі міг бути чоловік,— такою недосяжною здавалася вона всім нам у своїй красі, у своїй дивній тактовності, стриманості, культурності. Вона подобалася однаково і хлопцям, і дівчатам, ми полюбили її з першого уроку, але Євген випередив нас усіх: він просто взяв і закохався в Аріадну Григорівну. Він те й робив, що закохувався і завжди встигав випередити всіх у цьому. Закохувався ж досить відверто, я б сказав, навіть нахабно, бо щоразу умудрявся освідчитися в коханні. З учителькою він зробив це просто артистично. Ми писали твір на уроці літератури, тему запропонувала Аріадна Григорівна, тема була проста, житейська, всі рипіли перами, здавали підписані аркушики з каракулями; в класі тоді якраз були всі — тридцять два чоловіки. Аріадна Григорівна зібрала твори, пообіцяла принести наступного разу; справді, принесла, але сказала, що чомусь виявилося творів не тридцять два, а тридцять три, один не підписаний, тобто анонімний і зайвий, кричущо зайвий.
— Може, автор назве себе? — спитала вчителька.
Добровольця не знайшлося.
— Прочитати твір! Прочитати! — закричали ми.
Аріадна Григорівна трохи наче знітилася. Навіть почервоніла ніби. Ми зрозуміли, що їй ніяково за анонімника.
— Прочитати! — заревли ми в одну горлянку.— Розкрити!
Так ніби ми з самого змісту могли вгадати, хто написав. Простіше було б подивитися на почерк.
— Я не переконана, що треба читати,— сказала вчителька.— Автор, якщо він не хоче казати при всіх, може підійти до мене на перерві.
Але й на перерві не підійшов ніхто.
Не знаю, як із погляду педагогіки, чи не порушено було принципів тої загадкової для нас, учнів, науки, однак нам сподобалося, що Аріадна Григорівна не пустила випадок у забуття, вирішила довести справу до кінця.
— Діти,— звернулася вона до нас,— зрозумійте мене правильно. В цьому непідписаному творі нема нічого поганого. Навпаки, тут написано гарні слова про людину, яка досить добре відома вам і,— тут вона всміхнулася,— мені також. Автор міг би признатися без страху і без риску бути покараним. Але він діє за принципом: "Нема дурних". Принцип поганий, якщо не сказати — ганебний. Бо якщо людина змалку не наважуватиметься навіть приємні речі говорити відверто, приховуватиме свої добрі почуття, то тим легше й охочіше приховуватиме вона зло, неправду, така людина може стати наклепником, анонімником, псуватиме людям настрій, заважатиме працювати, отруюватиме життя. Я не хочу, щоб з вас виростали анонімники, будьте відвертими у всьому, бо нема нічого вищого, ніж чисте сумління!
Тоді підвівся з-за парти Євген і сказав червоніючи:
— Це написав я.
— От і добре,— спокійно промовила Аріадна Григорівна.— А вже якщо ти визнав своє авторство, не став приховувати від своїх товаришів, то ось тобі твій твір, прочитай його, хай усі знають і зміст.
Це називалося "не став приховувати!". Просто совість у ньому заговорила, в Єньці. От же тип! Але виявилося, що він ще й не такий тип, як ми подумали після його зізнання. Бо ніхто ж і в гадці не мав, що він там зміг написати. А він сотворив таке:
"Сьогодні на уроці літератури ми отримали незвичайне завдання: описати близьку людину, описати так, щоб, наслідуючи метод Л. Толстого, розкрити "діалектику душі" свого героя.
Зробити це важко, але я спробую.
Ось уже рік, як я зустрічаюся з цією людиною щотижня.
Як зараз бачу її струнку, трохи повнувату постать, її неквапливі рухи, горду ходу, чую її м'який голос. Я люблю вслухатися в його інтонації, такі багатоманітні й несподівані. То голос її звучить упевнено й владно веде за собою, то бере за душу теплими ліричними нотками, але ніколи цей голос не звучить різко, крикливо.
Мені здається, що для людини її професії просто необхідний гарний голос.
І необхідна красива зовнішність.
Я люблю дивитися на неї.
Як це звучить у Чехова: "У людини все повинно бути прекрасним: і лице, і одяг, і душа, і мислі".
Це так пасує до неї.
В ній все гармонійне. Строгі костюми, гарні черевики і навіть прикраси завжди дібрані з незвичайним смаком.
Якось я бачив її в театрі.
Вона була дуже нарядна: чорне оксамитове плаття, відкриті білі руки, на плечі накинуто красивий шарф.
І знову ж нічого зайвого — і все прекрасне!
Я люблю дивитись на її руки з тонким кілечком на безіменному пальці. Коли вона проводить рукою по очах, в малесенькім діамантику дрижить у розблиску слізка. У неї недавно з'явилась така звичка: проводити долонею по очах. Мабуть, вони в неї втомлюються. Мабуть, так, бо зрідка вона стала надягати окуляри. Але й від цього вона не погіршала.
А ще я люблю її очі й усмішку. В очах іноді промайне сум. І я навіть здогадуюся про джерело того суму. І усмішка іноді буває сумна. І мені тоді здається: як можна завдавати їй прикрощів, як можна?
Дивні почуття викликає в мені ця людина. Тут і безмежна повага, і бажання зробити для неї щось особливе, і ще щось тривожне, незбагненне.
Я хотів би, щоб у мене була така мати (а в мене немає ніякої) і щоб у мене була колись дівчина, чимось схожа на неї.
Що це? Юнацька закоханість чи щось інше?
Не знаю".
Ось який був тип цей наш Єнька! І хоч він набрехав про те, що в нього немає матері, і, випереджаючи всіх, освідчувався в любові до Аріадни Григорівни, але ми пробачили йому це, бо всі любили Аріадну Григорівну.
Це не означає, звісно, що секретар парткому Василенко був би в захопленні, якби я оце підштовхнув до столу президії Євгена і сказав:
— А оце той Єнька, що колись освідчувався в коханні вашій дружині.
Однак час спогадів кінчився. В президії почалися перемови про головування. Видно, ці збори, попри всю їхню важливість і незвичність, не були підготовлені, починалися трохи стихійно, чи що. Тріумвірат головуючих ніяк не міг усталити між собою обов'язки. Буркав щось до директора голова комісії, знизував плечима директор, посилаючись на "державний підхід", спокійно відмовлявся від ведення зборів секретар парткому. Мікрофон, поставлений перед ними, хапав кожне слово й розносив по цеху, посилюючи звучання.
Врешті голова комісії буркнув директорові:
— Ти директор, тобі й починати, а там видно буде...
Директор без видимої охоти підвівся, смикнув себе за галстук, сказав, мовби пробачаючись:
— Так от, товариші...
І збори почалися.
14
Ми знали: директор скаже про державний підхід до справи. І він сказав про державний підхід. Але що далі? Загадкова привабливість зборів полягає в тім, що президія завжди знає, як розвиватимуться події, а решта учасників мають лише снувати здогади з більшою або меншою долею ймовірності. Це нагадує театр навпаки. Бо в театрі, як правило, весь зал прекрасно знає, хто на сцені лиходій, а хто герой, не відають до часу про це лиш самі актори, збори ж нагадують зворотне віддзеркалення цього перевіреного століттями прийому: тут глядачами стають актори, глядачі — акторами.
Але сьогодні, здається, все перемішалося, переплуталося. Бо й після вступного слова директора між тріумвіратом головуючих знов зайшла суперечка, як вести збори далі. Плану не було.
— Ви не підготували зборів! — не притишуючи голосу, загудів у мікрофон голова комісії, звертаючись до секретаря парткому. Той нахилився до голови комісії неначе для інтимності, а насправді вийшло так, що наблизився до мікрофона, бо мікрофон стояв якраз навпроти Олександра Миколайовича, і на весь цех відповів:
— Такі збори гріх готувати: люди повинні висловитися самі.
— Начальник цеху де? — тепер уже справді адресуючись до всіх, спитав голова комісії.
— Захворів,— відповів Василенко.
— Заварив кашу—і на бюлетень? — Голова комісії сподівався викликати в нас бодай зневажливі усмішки своїми словами, якщо й не сміх з приводу поведінки начальника цеху, але нам було не до сміху, та й знали ми всі, що начальник цеху старий і справді хворий чоловік, що він переживає тяжко й болісно. Тут не до сміху.
— Заступник начальника є,— сказав директор.
— Що нам заступник? — видно було, що голова комісії готувався до іншого, заступник його не влаштовував.
Василенко не став гаяти часу. Він обернувся до Токового, який ховався за спинами, спитав:
— Токовий, ви можете сказати?
— Я готовий,— підсмикуючи штани, схопився Токовий, обличчя йому взялося червоними випіками, руки метлялися, він пробирався до трибуни довго й незграбно, потім викладав на лисіючій голові пасемця темного чуба, немов хотів приховати нікчемність власного думання, але говорив зате як по писаному:
"Генеральна лінія нашого життя ясна. Вона визначена програмними документами партії й держави".
Він говорив:
"Суспільство не стоїть на місці. Воно змінюється революційними переходами й невідворотно йде до комунізму".
Він сказав: "
"Перебуваючи на посаді заступника начальника цеху, я намагався в дусі пред'явлюваних високих вимог, діючи присущими партійними методами організаторської і ідейно-виховної роботи, добиваючись можливо більшої ефективності в діяльності, підкоривши повністю своє життя інтересам..."
Він прочитав навіть чийсь вірш:
Одна судьба нам, смертным, суждена...
Все мы, как есть,— со славой и без славы,—
Исчезнем так, как исчезают травы
По осени, оставив семена.
— По-моєму, ви залишите після себе невиконане державне завдання,— сказав у мікрофон голова комісії і сам засміявся від власного дотепу.— Ви нам тут віршів не читайте, а скажіть, як збираєтеся давати труби!
— Ми не зможемо виконати державного завдання,— переходячи з поезії на прозу, заявив Токовий, і цех відразу загудів, заклекотів, заворушився.
— Не ображайте людей,— миттю вловивши настрій робітників, тихо застеріг Токового секретар парткому.
— Я нікого не ображаю. Але... Подивіться, товариші, яка обстановка склалася в нашому цеху, на що розтрачуються наші зусилля...