Мінялася погода, небо затягнулося хмарами, і почало накрапати. Тиша. Цікаві люди, що приходили нас відвідати. Вперше зустрічаємося з людиною совєтського стилю — учителькою, яку прислано сюди на посаду і яка тут залишилася. Звичайно вона проти совєтської влади. Завжди була і завжди буде. І всі там проти, а тому такий фронт. Ніхто не хоче захищати режиму катів. Голод, висилки, арешти, заслання. Нас усе це гостро цікавить, хоча в цьому нема нічого для нас нового. І пан-отець, у якого ми вечеряли, і учитель ... 1 багато розмов. Нам з Оленою тут так приємно, що не хотілося б їхати далі. Під рідною селянською стріхою, стільки приязні і стільки теплої уваги. Ми дома!
Новий сірий, дощовий ранок. Чекаємо на підводу. Найближча наша мета — Городок, який за Польщі ще звався Яґейлонським і який знаємо з відомої трагедії Біласа й Данилишина. Сидимо надворі під широкою липою. Олена у своєму дощовому плащі з капюшоном. її профіль нагадує мені профіль княгині Ольги, як його рисують на іконах.
— Ну, то що... — каже вона — Не знайдемо підводи — лишаємося тут. Що нам тут, погано?
— У кожному разі не підемо далі, поки не перестане дощ, — кажу я на це.
Тут нам справді дуже приємно, за ці останні дні ми відійшли від атмосфери Кракова з її насиченістю партійними електронами. Ми почуваємо себе легше, приємніше, простіше.
Але лишитися, на жаль, не довелося, підвода знайдена, хоч тільки до Городка. Вимощений, застелений, ніби на весілля, віз. Прощаємося з нашими дорогими приятелями, дякуємо за гостинність. І їдемо. У дощових плащах і під парасолями, які нам позичили. Візник видався балакучий. Розповідає нам те саме, що ми вже не раз чули, про "тих проклятих мацкалів", "цілу" ту їх колективізацію, брак харчів, брак сірників, брак цвяхів. А як було за Польщі, питаємо. А! Було також не з медом, особливо тим нашим хлопцям, але такого, як з цими... Ні. Хай Біг милує. Як миш у пастці. Піймав і що хоч ... І ще кричи ура, кажи, що тобі добре, вознось їх під небеса, дякуй... О, ні! О, то вже ні! І тепер ось мають! І хай знають!
Монотонно, улад з мовою, мрячить дощик, і так ми не зчу-лися, як опинилися в Городку.... На широкій площі перед міською радницею, де стояло більше підвід. Дощ трохи втихомирився, але небо затягнуте далі. Не знаємо, що почати далі. Розуміється, треба вдатися до міської управи, але ми знов таки не знаємо, хто тут панує, а до всього дістати підводу в місті майже неможливо. А наш добрячий візник, хоча і хотів би везти далі, не може. До Львова ще тридцять з гаком кілометрів, і його коні не витримають.
) Між іншим, три роки пізніше, вже при відступі, нам довелося прожити в цьому гостинному містечку дев'ять місяців, у родині дорогого
Ми його розуміємо і не затримуємо довше. Нічого не лишається, як зайти до управи і ми це, розуміється, робимо. Урядування у повному ході. Представляємося при вході, нас заводять далі до якогось начальника. Знаходяться люди, що нас знають, що читали наші книжки. Появляється і пан посадник міста. А! О! Як не знати! Знаю, знаю і читав. І дуже приємно. І запрошує на обід. Звідки і як, і куди? Розповідаємо все за порядком Дуже гарно, все дуже гарно... І єдине, що не гарно, — це підвода. Підвід тут зовсім не мають, все в роз'їздах, нікого нема дома, недалеко той Львів, залізниці нема, а поїздок безодня. От так хіба за пару днів; залишайтеся, мовляв, знайдемо для вас хату.. )
Ні, лишатися тут нам не випадає, мусимо далі, десь туди, на село. Будемо пробувати покищо пішки, а там побачимо. Прощаємося з на ті тими новими знайомими і вирушаємо в дорогу. 1 нас ніяк не бентежить, що йдемо своїми ногами, от лише б хіба трішки кращої погоди, яка знов погрожує дощем. А до того Оленина торба щось починає псуватися, і це незручно. Але жити треба якраз незручно, як казав Муссолші й інші вожді нашого героїчного часу. Ми бадьоро ступаємо здовж широкого асфальтового шляху, я пробую зайти до деяких хат і запитати чи не можна б дістати підводи, усе це не має наслідків, і ми йдемо далі, перед нами схід і, рукою сягнути, Львів, а там десь і Київ. А як почуває себе Олена? О, Олена завжди почуває себе добре. Лише вперед!
пан-отця декана Епіфанія Роздольського, під опікою цих самих міських урядів. Ми тут сприятелювалися з багатьома цікавими людьми, а між тим з Маковецькими, Фурами, д-ром Кивелюком, о. Галієм та іншими.
Але доля не хотіла, щоб ми довго насолоджувалися цим нашим апостольським маршем. Повз нас весь час, переважно в східному напрямку, пролітали різні військові, малі і великі, автомашини, і мені прийшло в голову, чи не було б гаразд попробувати щастя з ними. Ось, наприклад, жене за нами з швидкістю шістдесят кілометрів невеликий вантажник з будою; якось спонтанно, без великої надії я підношу руку, і, о несподіванка! Вантажник зупиняється, і по хвилі ми сидимо ззаду під будою, у товаристві ще двох військових — капрала і ляйтенанта, які зробили для нас місце і пропонують цигарки "овер-штольц", від яких ми відмовляємося. їдемо далі. Але вже не сім кілометрів на годину, а п'ятдесят-шістдесят, що після нашого цілоденного кінного руху здається блискавичним. Оповідаємо, хто ми і звідки йдемо. Наші знайомі нам співчувають. Ляйтенант трохи ознайомлений з нашою проблематикою, він думає, що тепер Україна дістане незалежність, як Словакія чи Хорватія. Я трохи скептик, але мій ляйтенант доводить мені, що це цілком можливе, що між військовиками ця думка досить популярна. Мені не хочеться йому перечити і виявляти моїх на ці справи поглядів, тому переводжу мову на іншу тему. Але наша розмова не триває довго. Минає година, і ми влітаємо на передмістя Львова. Ще чверть години, і ми висідаємо на першій ліпшій вулиці, яка виявляється вулицею Сапіги. Ми не знаємо, куди маємо звернутися, але вдоволені, що таки у Львові, розглядаємося довкруги, скрізь, як звичайно, чуємо не свою мову і бачимо ті дивовижні рудо-червоні вивіски з чудними "Укрглавхарчпромами", "Глав-мороженим" і іншими "Головними уборами", які нагадують дотепи з минулих часів про різні "замком по морде" і таким іншим . . . Деякий час ми мандруємо просто без мети у напрямку центру міста, бо десь там та славетна Руська вулиця з її "Просвітою", "Центросоюзом" та іншими "Калинами", які очевидно тепер не існують більше, але все таки там є той наш центр, до якого тягнеться наше серце.
Ще досить рано, всього лиш третя година, ми ніколи не сподівалися так швидко сюди дістатися, але ця п'ятниця і вісімнадцяте число рішуче нам сприяє. Ось, наприклад, друга несподіванка: ми натрапляємо на молодого героя, якого Олена звідкілясь знає; виявляється, що не лише знає, але що він також "наш" і що негайно вирішить нашу проблему. Ще якінебудь двадцять хвилин, і ми вже на головній квартирі нашої ОУН, що на вулиці Академічній під числом вісім. О, яка розкіш! Які бурхливі вітання. Багато здивування, бо і Ольжич уже тут, він нас перегнав і дивується, де це ми так довго барилися, на що Олена резолютним тоном заявляє, що ніяких машин ми не мали і так непотрібно, як прокляті, гнали.
А скільки різних знайомих, з різних часів і кінців. І Іван Рогач з Закарпаття, і Орест Чемеринський з Берліну, і Михайло Михалевич з Праги, і багато, багато інших, від яких аж роїться у трьох великих кімнатах домівки, де за совєтів містився ТАСС.
На відпочинок нема часу. Одразу після їдальні, де ми спожили чималу дозу совєтських крабів і якусь горохову юшку, ми відправилися на великі сходини видатних культурних діячів міста Львова, де мають бути обговорені якісь важливі, актуальні наші клопоти і проблеми. Ми, розуміється, там дуже бажані. Біля сьомої години ми вже забули про нашу недавню безжурну мандрівку і сидимо поважно у залі Спілки українських письменників на вулиці Підвалля 3, де за польських часів містився славетний україножер "Кур'єр Львовскі", слухаємо розважання таких громадян, як колишній редактор колишнього "Діла" Іван Німчук, теперішній редактор теперішніх "Львівських вістей" Осип Бод-нарович, голова спілки письменників Микола Голубець, речник св. Юра о. Костельник і багато інших, нам покищо не знаних громадян. Тема обговорення — наша евентуальна експансія на схід, при чому наші львівські колеги, що вже перебували під совєтським режимом, а деякі з них, як от редактор Іван Німчук, встигли навіть побувати у відомій московській Луб'янці, правлять нам за міродайних і незаперечних експертів цієї справи. Щоб іти на схід, треба знати тамтешні, передовсім психологічні умови. Треба пам'ятати, що там діяла протягом століть певна політика завойовника, яка залишила по собі як не глибокий, то в кожному разі виразний і досить тривкий слід. Довголітнє відокремлення від Европи почало формувати там окремий тип людини, а довготривалі і чисельні експерименти революції з її екс-термінацією великої частини людей позитивного наставления залишили по собі велику, не зовсім духово окреслену масу, ідеалом якої є в першу чергу боротьба за життя — життя взагалі, без огляду на ідеї, ідеології і режими. Можна допускати, що тамтешня людина втомлена певною муштрою і духово пригнічена довготривалою матеріальною нуждою, а тому вона внутрішньо озлоблена на всіх, що мають більше, а це в свою чергу плекас-в ній почуття меншевартости, яке вона намагається заперечити демонстративним протестом. Позбавлення приватної власности і ініціативи підірвало в людині потребу самостійної ініціативи взагалі, особливо у більших розмірах, зводячи все1 до інтересів дрібного, щоденного побуту в боротьбі за хліб, за речі, за мешкання, за місце в черзі.
Чи є там виразна національна свідомість? Є, але не цілком тотожна з нашими поняттями цього явища і не в найширших масах, особливо міського населення. Відоме "всьо равно" ще дуже домінує, а певна невразливість на національну нерівність досить виразна.
А як з релігійним духом? У масах він живий і діючий. Як стихійний протест проти індивідуальної несвободи, як шукання протекції і оборони у небесної сили проти гніту сил земних і як природний гін до релігійного вияву людини взагалі.
У загальному картина не зовсім рожева, але не безнадійна. Український народ протягом віків поневолення на всіх своїх територіях виробив у собі певну відпорність на кожний гніт.