Скільки довгих нічних годин, урившися головою в подушку, передумала вона про Андріяна, і зараз, коли побачила,— не повірила очам, заклякла серед стежки, а як уже віддихнула, спитала: "Це ти, Андріяне? — І заговорила швидко-швидко: — Я тебе ж давно не рачила. Боже мій, боже мій, це уже третє літо! Здрастуй! Як же ти поживаєш?" Спитала і заплакала.
Ці сльози і Параска, вимріяна, ще так недавно найближча людина в світі, потьмарили Андріянові свідомість. Він зблід, аж затрусився і, схилившися до неї, прошепотів: "Парасю, серце!" Параска поклала йому руку на плечі, схлипуючи, притулилась до нього.
Вони потім не раз зустрічались на цьому місці, та осінні дощі, зимовий холод, життя по своїх гніздах немилих, де вже почали сушитися на жердках пелюшки, розлучили їх знову.
Андріян ішов лісовою стежкою, думав про Параску, про зустрічі з нею на цій стежці, про ціле море страждань своїх і про те, що ось тепер іде він в Добреньку, щоб висватати Параску за Савку. Адже вдова вона з двома дітьми на руках, і удівець Савка, теж с сиротятою, що обоє вони отак кожне наодинці не проживуть, а можуть прожити, лише долі свої поєднавши.
Перейшов останню широку пролисину. Пролисина спускалася в берег. Тут, певно, колись річечка протікала, а тепер лише зеленів порослий кущами рівчак. За берегом ішли левади, і вже за левадами визирали з куп зелені перші добрянські хати. Які вони маленькі, старі! Більшість хат уже поросли бурим мохом, поосідали в землю, покосились.
На горі заблискотів проти сонечка білий палац Коваленка, Петра. Був ще й другий Коваленко, Грицько, Григорій. Григорій Коваленко високо доскочив, водився з родовитим панством губернії, був своїм чоловіком у Києві, Москві, Петербурзі. Пізніше, вже напередодні першої світової війни, його оберуть в Державну думу 4 , і стане він паном на всю губу і так пануватиме до 1918 року, коли, по дорозі з маєтку у місто, зустрінуть його партизани, щоб порахуватися за всі його діла, діла його родичів, діла предків.
А Петро, Петро Коваленко, був, як тоді казали, жуїром, бабієм, пропиякою. Любив пишне життя, любив вина, жінок любив, їздив на кінські перегони у Харків, у Полтаву. Пізніше купить собі автомобіль і стане першим шофером на всю Черво-ноградську округу.
Із зелені виринула вуличка чи провулок, увесь загороджений тинами, колись узорчатого плетива у три лозини, а тепер вже почорнілими, потрухлими, з латками й дірками, попробиваними півнями, собаками й підсвинками.
Он уже з-за суховерхої верби вигулькнула і Парасчина хата. Вона теж виходила на леваду, тільки з другого боку вулиці. Там не раз, сховавшися в кущах, чекав Андріян на Параску, У возовицю здебільшого — у нього, як і в Савки, було п'ятнадцять сажнів землі. їде на, ніч у степ, залишить коней і гарбу в балці, а сам через наділи навпростець на цю леваду. Ще біля могили гавкне цуциком, завалують у всьому кутку собаки, і Параска знає, що Андріян уже тутечки, в лозах. Та тільки як вискочити до нього? І чоловік у дворі крутиться, і дітвора, і клята бабище-свекруха, що тільки й живе тим, як би утопити Параску, хоч би й у ложці води! Страшна людина свекруха! Параска обід готує, а вона уже стоїть проти неї: "І хто тебе в чортового батька учив так буряка кришити?! Бач, якими кусками батує! А руки такі чисті, аж грязюка спливає! І сама невмита, нечесана, задрипана! А відступись лишень, дай сюди ножа, бурячину..."
Вихватить ножа у Параски, починає кришити, а старе вже, безсиле, не чує, що з носом непорядок, от-от капне звідти на буряки. А бий тебе сила божа! Мов гадюка обів'ється в Параски навколо серця, закипить уся, знетямиться. І вже наговорить свекрусі! А свекруха їй. Обидві аж почорніють. І так з дня у день. Куди ж тут до побачення?! І часто ні з чим повертався Андріян на Третю балку до своїх коней і воза. І все поволі задавнилося, затяглося сірим туманом.
Та коли до Парасчиної хати залишилося два-три двори, спокій одразу невідомо де дівся. Андріян Якович захвилювався, аж краска в лице вдарила. Все ж таки це Параска була!
Побачив її несподівано і зовсім близько від себе. Підтикана, з закачаними рукавами, вона підводила глиною призьбу. Змінилася, лице обвітрилось, в стані грубіша стала. З двору чулося якесь бубоніння. Параска теж говорила гостро, з тим роздратуванням у голосі, якого вже ніщо не могло пом'якшити:
— Ви вже мовчіть краще. Подумали б, що робити без мене будете. А піду, піду і щенят своїх заберу...— Давня ворожнеча не припинялася. Андріян Якович уповільнив крок, почав прокашлюватись.— Ой, хто це там? — скрикнула Параска, визирнула з-за куща і на якийсь час скам'яніла, побачивши гостя, а тоді враз заметушилася.— То це ти, Андріяне? А я, бач, вся в глину вимастилася...— І Параска почала опускати підтикану спідницю, поділ розправляти, полоскати у відрі руки.
— То здрастуй,— сказав Андріян Якович.
— Здрастуй,— ще не отямившись, відповіла Параска.
— Я до тебе... Є діло...
— То заходь, заходь... А я, бач, оце підводила хату... Свекруха, що поралася біля кабиці, обернулася на розмову,
побачила чужого чоловіка в дворі, зойкнула:
— О! А чи не казала я: ще покійному слідок не прохолоне, а до тебе вже тічка!
Параска одмахнулася, як від ґедзя, рукою, сказала Андрія-ну Яковичу:
— Ну, тож у хату ходім.
Вони рушили через двір до сінешніх дверей, і Андріян Якович почув за спиною:
— Чого в хату ведеш?! Ти під кущем з ним, під кущем, як сучка...
Параска, яка йшла ззаду, на хвилинку спинилася, крикнула через плече, видно, поцілюючи свекрусі в найболючіше місце:
— Він прийшов мене сватати. О, як ти мені уневірилася! В світлиці посадовила Андріяна Яковича за стіл, поставила
перед ним кухоль узвару, сама сіла навпроти:
— Випий, Андріяне; надворі жарко та й дорога неблизька, а сушня своя, слава богу.
Андріян Якович узяв кухоль, ковтнув терпкий напій і думав вражено: "Як це вона дізнатися могла, що я прийшов сватати?" І, пивши, думав про це, і, кухля відставивши, теж. Витерся і виголосив формулу, як тут її складено здавна:
— То ти знаєш, чого я оце до тебе прийшов?
— Скажеш, то знатиму,— відповіла Параска. І Андріян Якович сказав:
— Ти вгадала: сватати, за Савку.
Параска підперла голову, задивилася у вікно, приплющила очі, і Андріян Якович помітив, як з-під темних вій викотилися на загоріле Парасчине обличчя дві сльозини, затрималися трохи у вічницях і блискучими нерівними смужками потекли по щоках.
Андріян Якович побарабанив пальцями по краю стола, невесело сказав:
— Що поробиш, так склалося...— І після паузи продовжив: — Принаймні свекрухи збудешся. Звісно, у Савки хлопець, та хіба можна прирівняти цей клопіт з тим, що доводиться терпіти отут? — Андріян кинув погляд через плече в той бік, де біля кабиці стояла свекруха.
— Ех, Андріяне, Андріяне,— витираючи долонями щоки, промовила Параска.— Відьма, таки відьма! їй сімдесят, а де вона дінеться, коли я піду?
— А що, в неї ніякого роду немає? — спитав Андріян Якович.— Певне ж, є дочки, сини?
— Нікого немає,— сказала Параска.— Всі повмирали. Нікого, крім мене та Василька й Катрі,— вона, як і Андріян Якович, перед тим кивнула головою в бік тієї самої кабиці, де в холодочку під стіною гралося двійко її дітей.— А їх вона як же і любить! — Параска витерла кінчиком хустки сльози, сказала гірко: — Вона ж перетерла мене, як жорнами, а чогось мені жаль її, старої відьми. Чого? І дітей як одірвати від неї, вони ж її люблять, скажену тварюку! Куди йде, біжать за нею, за спідницю чіпляються, тільки й чути: "Бабо, бабо, бабо!" Ну, кину її на старості: люди осудять, а бог не простить...
Андріян Якович слухав, похиливши голову, потім підвів очі, глянув на Параску:
— Так що ж, Параско, Савці сказати?
— Так і скажи,— відповіла Параска.— Не можу я вискочити з цієї пастки. Думала, що зможу, а тепер, бачу,— ні...
Андріян Якович лапнув по кишені, намацуючи кисеток, і водночас скосив очі на кілочок, де повісив свого картуза. Параска почекала, поки він скрутить цигарку, потягнеться до сірників, тоді й собі підвелася.
Тим часом Андріян Якович, налагодивши сірника, щоб чиркнути, затримався поглядом на дверях. Хатина у Параски була старосвітська, вже в землю ссіла, осіли й одвірки, двері перекосилися, в одвірки входили косо, залишаючи вгорі широку щілину.
— А слухай, Параско,— сказав Андріян Якович,— що б ти сказала, коли б я підтяг трохи двері?
Параска зраділа:
— Ой боже мій! Як же ж ми намучилися з ними. І не пристають, і не причиняються, взимку ганчіркою затикаємо, та що з того... Холод так і гуляє по хаті...
— То мені б молотка та сокири. Мабуть же, й пилка у Йвана була?
Параска сховалася в коморі.
Баба Марта залишила кабицю і, витираючи ка ходу руки об хвартух, спинилася проти Андріяна Яковича, пропікаючи його гарячими, як жар, очима:
— Ага, то ти вже до нашого добра добираєшся? Вже способу шукаєш добро моє заграбастати?
Баба була справді страшна: висока, худа, з розпеченим жаром замість очей. Андріянові Яковичу аж моторошно стало, але він опанував себе і відповів розсудливо і спокійно:
— Та що ви на людину з мокрим рядком накинулися? Ви краще сядьте отут на призьбі та й розпитайте, чого я прийшов, хто я і що...— І не даючи змоги бабі Марті встрянути в розмову, повів далі: — Сам я із Шахівки, в мене там своя хата, жінка, троє діток, пара коней, корова і підсвинок. То навіщо мені чуже, коли й свого вистачає? Спитаєте, чого я прийшов? Скажу,— знову наступаючи на бабу Марту, говорив своє Андріян Якович.— Скажу. Прийшов я від Савки. Це мій приятель. Живе таки ж у Шахівці, удівець, має хлопця. Своя хата, має трохи землі, пару коней, корову, робить у млині, так що копійка є. От і хотів я висватати за нього Параску. Не дала ваша Параска згоди, каже: "На кого ж стару свекруху залишу? Кину напризволяще, то люди мене осудять, а бог не простить..."
Баба Марта мовчала, переводячи свої вогнисті очі з Андріяна Яковича на Параску, що вийшла з комори з інструментами. Видно, Андріян Якович якось вразив її своїми словами.
— Отак-то,— закінчив свої міркування Андріян Якович та й узявсь за роботу. Він зняв двері, почав вирівнювати одвірки, набивати де слід клинці. Видно було, що пилка й сокира були в його руках частими гостями. Орудував ними він уміло і якось аж весело.
Параска одійшла до призьби, закінчувала підводити її яскраво-червоною глиною.
Баба Марта, навпаки, почала вертітися біля Андріяна Яковича, проходила то в кімнату, то в хижку, торготіла відрами біля діжки з водою.
Коли баба вп'яте чи вшосте прошуміла біля Андріяна Яковича, він спитав:
— Чого це ви, хазяєчко, бігаєте-бігаєте, а нічого не кажете? Коли вже ви не питаєте, то я спитаю: жив у вас у Добреньці Довгопіл Улас...