Занятий буду, а потім, коли ваша ласка, візьму і все буду робить, що треба.
Никодим гостро, допитливо дивився в лице племіннику: похоже, ніби серйозно говорить.
— Ну, голубчику, мені зараз ніколи, — раптом ласкаво сказав він. — Пройди, серце, до Тепи, вона тобі все скаже, вона ціми ділами завідує. Прощай, любий. Прощай.
Вадим уклонився і вийшов. В коридорчику раптом зірвалась з ніг і витягнулась перед ним величезна постать чоловіка з рябим чорним лицем і довгими руками. Вадим зрозумів, що це льокай і спитав його:
— Ви не знаєте, панна Тепа вже приїхала?
— Так точно! — загурчав низьким басом чоловік. — Просили вас зайти до їх. Ви будете Вадим Трохимович? Так от, прошу сюди...
Велетень кинувся до дверей і пропустив у сіни Вадима. Потім швидко оббіг його і постукав у другі двері, на половину Тепи. І, витягнувшись, голосно сказав Вадимові:
— Пожалуйте: просять.
Колись тут жила Ганна Семеновна, коханка Никодима. Тут теж був невеличкий коридорчик і декільки дверей. В одних стояла Тепа в довгій жовто-золотистій шовковій сукні з великим вирізом на грудях і широкою золотою сітчатою стьожкою на голові. Вона нагадувала собою пишних придворних дам на старовинних портретах. На губах у неї була радісно-лукава посмішка. Але, подаючи руку Вадимові, вона уважно подивилась йому в лице.
— Що з вами? Га? — вже серйозно й хмурячи брови, немов догадуючись про щось, спитала вона.
— Нічого, — трошки здивовано одповів Вадим.
— Ви були у Никодима Петровича? Ага... Що ж він вам говорив? Неприємне, правда? Я так і знала. Не варто було заходити. Ну, нічого, роздягайтесь.
— Я роздягатись не буду, Степанидо Макарівно, — сказав Вадим. — Я спішу... Позвольте так з вами побалакать...
Степанида Макарівна раптом узяла його за плечі й наблизила до його біле з м'ягким, малинового відтінку рум'янцем лице.
— Ану, чекайте... Чого ви такий, як заморожений? Боже, який офіціальний вираз! І не офіціальний, а якийсь... Я ще з цим не знайома. Чого ви так посміхаєтесь? Ні?... Але чого ми стоїмо. Ходім до мене. Як не хочете роздягатись, то не роздягайтесь. Ходіть.
Посадивши Вадима на канапу, Тепа сіла поруч з ним і стала лукаво дивитись в лице йому. Але Вадим одповів їй розсіяною посмішкою й чудними невидющими очима поглядав по кімнаті. Видно було, що він не помічав ні затишних куточків з м'ягкими килимками й подушками на підлозі, обставлених деревами й завішених східними матеріями, ні дорогих картин на стінах, ні всеї обстанови, навіваючої бажання говорити про ніжне, хвилююче, несхоплене. Світло дня, просіяне крізь золотисто-синій шовк завіс на вікнах, здавлене важкими порт'єрами, мягко лягало на предмети й робило їх більш інтімними.
— Скажіть мені, Степанидо Макарівно, — раптом почав Вадим, прямо і твердо дивлячись на Тепу. — Як ви все ж таки можете так?..
Тепа ще не розуміла, що він хоче сказать, але по тону його почула, що розмова була серйозною. Вона зробила навмисне здивоване лице і навмисно-невинно спитала:
— Як саме?
Вадим на хвилину завагався, чи варто говорити, але не вдержався.
— Як ви можете, наприклад, так поводитись з моїми батьками?..
Тепа, очевидно, не з цього боку ждала балачки. Вона перестала посміхатись і з іронічною увагою й здивованням чекала далі.
— Невже ваша гордість може бути задоволена перемогою над двома старими скаліченими людьми?
Голос Вадима став глухіщим і здушеним.
— Я знаю ж вас. Знаю, що вам любо зімняти й покорити чоловіка, вам любо силу свою показати. Але невже знущання над безсилими, змученими людьми є сила? Чекайте, Степанидо Макарівно. Я не про співчуття і таке инче говорю, а про вашу гордість. Вона у вас є, я знаю, самолюбство у вас скажене. Як воно дозволило вам так... ганебно для вашої гордости поводиться з моїми старими? Їй Богу, не розумію, Тепо! Навіщо це?
Тепа гралася браслетом на піняво-білій руці і скидувала іронічним поглядом на Вадима. Коли він замовк, вона зітхнула, покинула браслет і сказала:
— Який ви все ж таки одноманітний, голубчику! Вибачте, але це так. Перш усього я не маю ніякого відношення до ваших старих. Це справа Никодима Петровича. Він їх сюди взяв, він їх устроював, він з ними якось там поводиться. А мене це, право, любий, не цікавить. І гордість моя, за комплімент який я вам глибоко дякую... — Тепа помалу нахилила голову, — ... також тут ні до чого. А друге, дорогий Вадиме Трохимовичу, ви, здається, трохи инчий тепер, ніж в своїх віршах, де ви писали, що ваша душа неприступна ріжним там жалощам, гнівам, образам, ненавистям і тому подібному? Щось ніби не так, га? Чи це просто поетична вільність, метафора була? Роз'ясніть, будь ласка. Мені дуже це цікаво.
Вадим помітно почервонів, але посміхнувся і сказав:
— Поетична вільність, Степанидо Макарівно. Тільки всього. Поетам ніколи не треба вірити. Але ми це залишім. Скажіть мені, будь ласка, ще таку річ: через що ви пропонуєте мені цю службу шпіона у вас на фабриці? Мені теж дуже цікаво це.
Тепа здивувалась.
— Господи Боже! Хіба вам не все одно? Я знаю, що вам треба щось їсти, маю чуле серце, хочу помогти ближньому і даю вам роботу. Здається, так просто і ясно. Може, ви образились?
Тепа лукаво зазирнула Вадимові в очі. В той же час вона роздирала поглядом череп його на дві половини і хотіла зазирнути в самий мозок.
Вадим байдуже одповів:
— Ображатись тут нема чого. Просто мені цікаво було. Ви мені пояснили, і я вам дякую. Тільки я мушу вам сказати те саме, що й Никодиму Петровичу сказав: я поки що не можу скористуватись вашою милою пропозіцією, бо маю деякі справи, які заберуть у мене часу на тижнів три-чотирі. Потім я з великою приємністю візьму це місце і буду вам щиро вдячний.
Тепа не зводила з його своїх гарних, сміливо й чітко обрисованих очей.
— Дуже приємно слухать... — помалу, з дріжачою посмішкою сказала вона. — Я так і думала, що ви тверезо й об'єктивно віднесетесь до нашої пропозіції. Звичайно, служба ця зовсім не шпіонська, як сказав вам Никодим Петрович, а, так сказати, інспектора фабрики, доглядача за правильним ходом всерединного життя. Розумієте? Никодим Петрович з своєю звичкою лякнути чоловіка зараз же перекрутив. Доказом моїх слів може бути те, що в ваших обов'язках не лежить давати відчит адміністрації фабрики в таких річах, які не торкаються її господарського життя. Розумієте? Хочете, ми вам можемо дати инчу посаду! — вмить живо додала Тепа. — Наприклад, простого конторщика, робітника, що хочете?
Вадимові здалось, що Тепа занадто пильно чекала одповіді й слідила за його лицем. Він зрозумів, що коли він зразу ухопиться за цю пропозіцію, то цим покаже, що не вірив їй.
І він спокійно сказав:
— Ну, мені все одно... Яке буде вільне, те й прошу мені дати.
— Чудесно! — весело одповіла Тепа, немов цілком повірила йому. — Я дуже задоволена, що ми погодились. А ви... Вибачайте, чим же ви будете заняті цей місяць?
— Я в універсітет хочу вступити.
— А-а, в універсітет! Це дійсно... Правда, правда!.. Але ж потім вам треба буде працювати? На лекції ходити?
— О, це дурниця. З цим можна буде устроїтись.
— Правда... Ви — юриста? О, юристам легко...
Вадим, ідучи до Тепи, зарані знав, що нічого від неї не дізнається. Чого вона хотіла, яку гру грала, навіщо їй треба було давати йому якусь службу, — він не розумів. І тепер йому не вияснились її цілі. А що були якісь потайні цілі, цього Тепа й не ховала, — в очах і на губах весь час грав знайомий лукавий викликаючий сміх, в поводженню було занадто багато довірря до його, Вадимових слів, показного і підкресленого довірря. Про той вечір, коли він дав Саламандрі двадцять п'ять рублів, вона не згадала ні біля воріт, ні тут, наче нічого не було тут.
— Слухайте, Вадиме Трохимовичу, — раптом инчим, сердечним і уважним тоном сказала Тепа, — може, вам потрібні гроші тепер? Будь ласка, скажіть, я з великою приємністю поможу вам... Серйозно!
— О, дякую дуже... — уклонився Вадим, — але я маю поки що. Крім того, мені ось пропонують урок, і я ще підзароблю на цей місяць... Дякую.
— А, урок!.. Мені Олена Іванівна щось говорила, чи навіть... Так, так, я й забула... Це той лист, що приносила одна панночка? Мабуть, з її братом?
Щось у голосі її чи в лиці здалось непевним Вадимові.
— Так, з братом... чи той, з сином її брата...
— Ви, мабуть, її недавно знаєте?
Знов щось хистко прозвучало в байдужому, злегка зацікавленому голосі Тепи.
Вадим зімнявся.
— Ні, я знайомий з ними давно... Особливо з панною. Родину всю мало знаю. А панну більше.
Тепа лукаво підморгнула й засміялась.
— Ну, звичайно, панну ви повинні більше знати... Чи не та це, часом, що була вашою нареченою, коли ви сиділи десь там у Київі чи Москві в тюрмі? Га? Признавайтесь!
Вадим трошки змішався і занадто байдуже сказав:
— О, ні... То була инча...
— Ну, значить, ця! — постановила Тепа. — По очах бачу, що ця. Я ж ваші очі як свої п'ять пальців знаю... Бачу, що брешете. Правда, брешете?
Вадим проти волі засміявся.
— Ну, розуміється, вона! — переконалась зовсім Тепа. — Нічого, гарна... Мені дуже подобалась.
— А ви хіба її бачили? — дуже живо й трохи непокійно скрикнув Вадим.
Тепа голосно засміялась.
— Ага, злякався!.. Не бійтесь, вона тільки дала мені листа і зараз же пішла. Так що я нічого не встигла їй розказати... Вона ревнива?
— Не знаю... — посміхнувся Вадим.
— Ах! От же яка штука! — вмить скрикнула Тепа. — Фу, яка ж я дурепа, не догадалась. Голубчику мій, та ви не до універсітету вступаєте, а до шлюбу! Ну, розуміється! А я повірила. Ну, це не гарно з вашого боку: ми вам щиро пропонуємо службу, я вже подумала, як зробить, щоб удержать за вами місце, а ви... он який! Ну-ну! Тим то така була філософія, песімізм, розчаровання, а потім раптом така зміна. Тепер я розумію... Ну, поздоровляю вас!..
— Дякую! — сказав Вадим, сміючись. — Але трошки ще рано... Тюремна наречена ще не справжня наречена.
— А! А, значить, була тюремною? Вадим як спійманий змішався.
— Ну, була, та що з того? Справді, Тепо, це — неправда... Я не збіраюсь женитись і дійсно вступаю до універсітету.
Тепа з усмішкою слідила за кожним рухом його лиця.
— Не вірю! — погрозливо покачала вона головою.