Вони летіли так низько, що якби я була трохи вища, то могла б торкнутися рукою їхніх крил. Гуси летіли в небі, а по степу бігли за ними чорні тіні. Гуси білі, а тіні чорні. Я не люблю чорного кольору і ніколи не буду закутуватися чорною хусткою".
(Із зшитка Ганнусі Гомон)
За всю зиму Ілько Сторожук так і не вибрався жодного разу додому, бо такі курси – вгору ніколи глянути: зранку лекції, потім практичні заняття на ділянках науково-дослідної станції, а у вихідні – цілий день сидиш над всякими брошурами та пишеш конспекти, одне слово, наука. А до того ж Ілька ще на першому зібранні обрали старостою як людину військову і освічену, бо закінчив він сім класів, а деякі курсанти із чотирма приїхали.
За порадою директора станції Семена Петровича Мартинюка Ілько завів журнал обліку роботи і занотовував у нього все, що відбувалося за день. Він завжди ходив з цим журналом і раз на тиждень доповідав керівництву про життя курсантів. Крім того, Ілько стежив за порядком у гуртожитку, що його спеціально обладнали в трьох кімнатах станції, і вів безкінечні перемови з кухарем емтеесівської їдальні, який щодня проголошував, що годує курсантів востаннє, бо нема ліміту. Ілько ж доводив, що вони можуть прожити і на борщі або картоплі, а ліміт хай уже споживає сам кухар.
Швидко минув час, не зогледівся Ілько, як і весна настала, і вже невдовзі закінчиться навчання на курсах. З огляду на цей урочистий момент Ілько передав листа дружині і чекав, коли приїде Тетяна. Дуже хотілося, щоб вона була присутньою на вечорі, коли їм вручатимуть посвідчення про закінчення курсів. Але замість дружини приїхала дочка. Зрадів Ілько.
– Оце ж моя донечка, Настуня, – увів до кімнати, де йшли заняття.
Настуня сіла поруч з батьком за стіл і цілу годину змушена була слухати лекцію про шкідників лісу.
Після лекції Ілько водив Настуню по території станції. Йому було приємно, що до нього раз у раз підходили курсанти, а то й науковці з різними справами, бо ж староста!
Ілько давав вичерпну характеристику усім, хто потрапляв йому на очі, і, видно, добрий чоловік був батько, бо всі для нього були прекрасними й душевними людьми.
– Ото, Настуню, з лопатою пішла Марина Гомон. З хутора Овечого. Дві зими колись у школу ходила, а голова – професорська: що прочитає раз – напам'ять розкаже... А то на розсаднику працює Андрій Моторний. Дуже любить про все питати. За день може двісті запитань поставити. То про ліс щось питає, то про зірки... А то – Валя Дорошенко – мій начальник, зветься молодший науковий працівник, розумна дівчина, а біля неї наш директор станції Семен Петрович Мартинюк – все життя вивчає дерево, як воно і де росте. А це придумав, як садити ліси на наших пісках... торфогніздовим способом. І ще в нас є один вчений – Василь Олександрович Вигдаров, з ним я дружу. Він був відкликаний з діючої армії і складав плана по перетворенню природи, а це вже два роки як переїхав з Москви сюди, щоб залісити піски. З Мартинюком вони все сваряться, як краще садити у нас ліси, але щодня ходять один до одного пити чай... Мене теж інколи запрошують...
– А що ж ви, тату, після курсів будете робити? – спитала Настуня.
– Я, дочко, тепер чоловік державний, і після курсів мене може бути послано куди хочеш, – пояснив Ілько. – Видадуть мені такого документа, що можу в області опинитися або... в степу...
Потім настала черга Настуні розповідати про новини. До самого ранку й проговорили. Хоч як умовляв Настуню батько залишитися на випускний вечір, та вона на своєму:
– Поїду, тату, бо мама жде, ми вже вас вдома привітаємо.
У містечку Настуня дещо купила в магазині і пішла до нафтобази: може, трапиться якась машина. Їх тут було чимало, та до Семидолів жодна не йшла.
– Я тобі скажу, якщо попутна трапиться, – пообіцяв завідувач і припровадив Настуню до маленької дощаної комірчини. – Посидь отут.
Настуня поскладала вузлики в куточку і сіла біля хиткого столика, застеленого газетою з чорнильними плямами. Її увагу привернув великий чорний заголовок: "Розкрадачі та їх покровителі". Настуня почала читати і відчула, як ударила кров у її обличчя. Якийсь чоловік писав, що в Ольвіопільському районі потурають розкрадачам колгоспного добра, не всі справи передано слідчим органам, більше того, секретар райкому партії т. Мірошник узяв під свій захист одну доярку з колгоспу Семидоли, яку треба було суворо покарати... І ще писав цей невідомий сердитий чоловік, що "варто відповідним органам зробити відповідні висновки".
Настуня подивилася на число, газета була позавчорашня, отже, він уже прочитав її. Раптом задзеленчав допотопний телефон, що висів на стіні. Дзвонив настирно, аж поки не прибіг захеканий завідувач і не зняв трубки. Він довго комусь пояснював, що не може дати й грама пального.
– Якщо будуть дзвонити, скажеш, що мене нема, – наказав завідувач і пішов до своїх великих чорних чанів.
"...відповідним органам зробити відповідні висновки...", – думала Настуня, намагаючись уявити ці "відповідні" органи і висновки, але з цього нічого не виходило, її охопив страх: що ж тепер буде з Мірошником? І все через неї, "доярку із Семидолів".
Уже втретє затарабанив телефон, Настуня зняла трубку.
– Нафтобаза? – почула вона знайомий голос. – Це – Мірошник, мені потрібен...
– Здрастуйте, – не дослухавши, промовила Настуня, – тут, крім мене, нікого нема.
– Настуню, що ти там робиш? – після хвилинного мовчання запитав Мірошник.
– Я... чекаю... на машину.
– Зажди, я зараз приїду.
Ні в якому разі не хотіла зустрічатися Настуня з Мірошником, тому, забравши свої вузлики, вийшла за ворота і попростувала стежкою за містечко. Йшла прудко, немов тікала від нещастя, хоча в душі билося бажання побачити Мірошника. Це бажання виникало в неї завжди, коли вона згадувала їхню зустріч того зимового вечора. Настуня ставила тисячі перешкод цьому бажанню, але всі вони були вразливі й недовговічні.
За всю зиму вони бачилися двічі. Перший раз, коли Мірошник завітав до них на ферму. Він цікавився надоями і раціонами, Настуня відповідала невлад і голова колгоспу те й робив, що підказував їй. Доярки, слухаючи цю розмову, ледве стримували сміх, а коли поїхав секретар, то вже дали волю своїм здогадкам і фантазії. Друга зустріч їхня відбулася після районної наради тваринників. Мірошник поздоровив Настуню з цікавим виступом і сказав, що їм треба поговорити. Більше нічого й не сказав, бо оточили його доярки та голови колгоспів, а Настуня тим часом вийшла з клубу, відшукала колгоспівську машину, запнулася великою хусткою і принишкла в кузові. Потім вона бачила, як вийшов Мірошник, шукаючи когось очима...
Оце такі зустрічі. Жодного слова не було сказано про їх стосунки, жодної згадки не було про ту першу розмову в хаті Сторожуків, а Настуні здавалося, що вони поговорили про все. Принаймні вона недвозначно відповіла Мірошнику, правда, мовчки, але він повинен був зрозуміти, що то не до неї були звернені його слова. Вона не могла сприйняти Мірошника просто, як звичайну людину, а тим більше закоханого в неї, якусь доярку з Семидолів. У цьому було щось неймовірне, протиприродне, чого не могла збагнути сільська дівчина. Для неї він був у першу чергу секретар райкому, чиїй волі підкорялося все життя району, і, звичайно, був людиною особливою. І те, що він сказав, що не може забути її краси, її очей, було схоже на казку.
Настуня чула, що її наздоганяє машина. Хотілося провалитися крізь землю, стати невидимкою, розтанути к цьому степу, але це була не казка. Машина зупинилася, Мірошник відчинив дверцята:
– Чого ж не почекала?
– Так.
– Сідай, Настуню.
– Ні, я піду...
– Сідай, – допоміг укласти вузлики. Рушили. Після мовчання тихо сказав: – Чому ж ти не залишилася на випускний вечір? Завтра з батьком і поїхала б.
– Ніколи, сівба починається.
– Хіба доярки теж у поле підуть?
– Усі підуть... А батька ми вдома поздоровимо, взводом...
Ще кілька якихось запитань і відповідей. Роман відчував збентеженість дівчини і невидимий рів, що розділяв їх, але не міг подолати його. Він розумів, що заважає їм прокласти хоча б хисткий місточок: "Настуня ні на мить не забуде, що їде не просто з Романом Мірошником, а з секретарем райкому. Чого варті лише її відповіді".
– Як же ти живеш, Настуню?
– Норми перевиконуємо...
– Я не про те. Що сталося в тебе за останній час?
– Дві корови отелилися...
– Я шкодую, що мені не вдалося зустрітися з тобою тоді після наради... Я тобі колись говорив...
– Ви собі можете дозволити говорити все...
– Настуню, навіщо ти так?
– Я не знаю, чого ви хочете від мене... Станьте, я зійду...
Роман різко загальмував і обернувся до дівчини. Дивилася на нього синім смутком. Ці глибокі розумні очі перекреслювали почуті слова, якими вона захищала свою гордість і самолюбство.
– Якщо ти забула, то я повторю те, що сказав тоді у вашій хаті...
– Не треба... Я лише хочу попросити вас пробачити мені. – Настуня ніяк не могла знайти ручку, щоб відчинити дверцята машини, – що я, що ви... маєте через мене стільки прикрощів.
– Яких прикрощів?
– Я читала сьогодні обласну газету... Що вам буде?
– Нічого, – сказав спокійно Мірошник. – Нас часто критикують.
– Нічого не буде? – перепитала Настуня.
– Нічого, – посміхнувся Роман і ввімкнув швидкість.
– Зупиніться, я піду!
– Машина залізна, хай везе.
До самих Семидолів Настуня не промовила й слова, і Мірошник почував себе зніяковілим школярем, він був незугарний викликати її на серйозну розмову.
– Я тут зійду.
Уже виднілося село.
Роман допоміг дівчині вийти з машини. Прощалися. Її рука скидалася на неживого окуня.
– Дякую.
– Ми ще зустрінемося, Настуню?
– А чого це мені з вами зустрічатися? – повторила, наче завчене.
– Ми мусимо з тобою серйозно поговорити.
– Говоріть собі з ким хочете...
Мірошник розгублено дивився на неї: чи вона справді дурна, чи прикидається? Не раз він чув, що красуні часто бувають трохи пришелепкуватими. Невже вона і в підтвердженням цих давніх людських спостережень? Дивився їй услід: може, оглянеться? Ні, пішла.
Роман розвернув машину, ще раз подивився на вже далеку постать дівчини.
* * *
Стара півторатонка, вибиваючись з останніх сил, пробиралася крізь піщані бархани.