Але Гаспринський заперечив:
– У Бахчисараї вже двадцять три роки видається "Терджиман", – сказав він. – Хіба цього недостатньо для такого невеликого міста?
– Я запропонував місцем для видання нової газети Бахчисарай тому, шановний муаліме, що в цьому місті є друкарня. Ваша друкарня, – сказав Медієв. – Якщо ви дозволите, то "Ветан хадими" також буде друкуватися в ній. В інших містах немає друкарні, у якій можна було б друкувати текст по-татарськи.
– Якщо ця газета буде видаватися в Бахчисараї, то уряд на першому ж тижні її виходу закриє і "Ветан хадими", і "Терджиман". Ні, шановні гості, Бахчисарай не місце для видання нової газети.
– Тоді "Ветан хадими" краще видавати в Сімферополі, – сказав Джелял Меїнов. – Там не доведеться довго шукати літературних працівників і складачів. Там вони знайдуться скоріше.
– Ні! – Ісмаїл-ефенді і з ним не погодився. – У Сімферополі живе губернатор. Це місто, де багато жандармерії, чиновників, цензури, шпигунів. Вони не дадуть жити новій татарській газеті. "Ветан хадими", на мою думку, повинна виходити в Карасубазарі.
І делегація з думкою Ісмаїла-ефенді погодилася.
На другий день серед учителів Бахчисарайського повіту почався збір грошей на організацію нової газети. Ісмаїл Гаспринський виділив для цього складачів зі своєї редакції, друкарський шрифт.
Після повернення в Карасубазар делегація взялася до створення нової газети. Але ця ініціатива не могла здійснитися малими коштами. Тому лише при благодійній допомозі кількох осіб з міста Карасубазару були придбані шрифт і папір. За кілька місяців газета почала виходити. Вона виходила чотири рази на тиждень. Вже у першому її номері люди прочитали такі незвичні для них вислови: "Повстання проти царату...", "заколот проти влади...", "...землю селянам!.." Газета цілком віддалася боротьбі за звільнення народу з пазурів двоголового орла. Але пройшов рік і завирували хвилі реакції... Скрізь по Росії з'явилися шибениці, тисячі людей гнали в Сибір на каторгу. За наказом губернатора газету "Ветан хадими" закрили.
Абдурешид Медієв сильно переживав цю втрату. Він зустрічався з фінансовими магнатами губернії, пояснював їм, доводив необхідність такої газети для народу і, нарешті, одержав дозвіл на поновлення видання, але тільки одного номера на тиждень. Пройшов ще рік – і ось газета знову під забороною.
– Ми, сільські вчителі, нічого не знаємо, нічого не чуємо,– сказав Усеїн Шаміль. – Про події, що відбуваються в місті, нам ніхто не повідомляє.
– А якби повідомляли, ви могли б щось змінити? – посміхнувся Шейх-заде.
Усеїн-оджа знизав плечима:
– Ні, звичайно...
– З того часу, як розгромили редакцію, пройшло вже три тижні. Я приходжу сюди щодня. Стою і дивлюся... І йду геть.
– А як Абдурешид-ефенді? Він не міг цьому запобігти?.. З губернатором не говорив?
– Якщо губернатор навіть захоче допомогти, навряд чи зможе це зробити...
– Чому, Абляміте-ефенді?
– У газети боргів, як у собаки бліх... А грошима з передплати ми не зможемо розрахуватися навіть з одним муллою Челебі з села Отузи. Я вже не кажу про кошти, що були позичені в інших людей. Тепер треба подумати, як допомогти Абдурешиду-ефенді розрахуватися з боргами.
– Де зараз головний редактор? – запитав Усеїн-оджа.
– Асан Сабрі-ефенді? Сидить у кав'ярні Базиргяна Махмуда. Отут поруч... за два кроки. Хочете його побачити ? Ходімо.
– Ні, ні! Мені потрібен сам Абдурешид-ефенді. Де його можна знайти?
– Мабуть, у міській управі,– відповів Абляміт Шейх-заде.
Він пояснив Усеїну-оджі, як вийти на Вартову площу, де знаходиться управа. Потрібно перетнути Перське маале, повернути до кварталу Кара-Чора й біля Шор-Джами повернути ліворуч.
Усеїн подякував Шейх-заде. Він ішов хідником, вимощеним червоною цеглою і думав, чи варто заводити з Медієвим розмову про видання своєї книжки. Адже заборона газети "Ветан хадими" зачинила перед Медієвим усі двері. Складачі переметнулися назад у друкарню "Терджиман". Про видання книжки не могло бути й мови.
Ось і міська управа.
Усеїн-оджа спочатку пройшов уздовж темного коридору, зазираючи у прочинені двері. Але людини, схожої на Абдурешида-ефенді, у жодній кімнаті не побачив. Повертаючись назад, він мимоволі зупинився навпроти щільно зачинених дверей із табличкою "Голова міської управи". Завагався, чи варто заходити в цей кабінет, але раптом двері розчинились і з кабінету вийшов літній чоловік з червоним, наче обпеченим, обличчям і сивуватими вусами. Оджа відступив убік, пропустивши його. Цей чоловік когось йому нагадував. Обличчя начебто знайоме. Чи не Трандафіліді часом?
Чоловік різко зупинився перед дверима, наче щось згадав. Відкрив велику теку, що була у нього під пахвою, і почав щось шукати. Порпаючись у паперах, він почував на собі чийсь погляд, але не звертав уваги, тому що в цьому мусульманському краї немає людини, котра, побачивши працівника жандармерії з револьвером, не розглядала б його. Але вчитель не зводив з нього погляду. І в чоловіка, що раніше ходив із револьвером, певно, увірвався терпець – він повернув голову і запитав по-російськи:
– Кого ти чекаєш?
– Хочу побачити Абдурешида-ефенді Медієва, – відповів Усеїн-оджа.
– Сьогодні в нього неприйомний день. Приходь у середу .
– Я приїхав із Ялтинського повіту.
– Не має значення, – відповів Трандафіліді, переходячи на татарську.– Хоч із Ерзерума.
Він знову засунув під пахву теку і рушив до виходу. Раптом зупинився і, не обертаючись, запитав:
– Бана бак! Біз сенінле герюшмишми Едік? [62]
Усеїн-оджа помітив, як напружилася в нього червона шия.
– Звичайно, дженаплари[63], – відповів Усеїн-оджа і повільно підійшов до нього.
– Два роки тому ви мене виселяли з Харджибіє. Невже забули?
Трандафіліді повернувся всім корпусом.
– Державна служба, брате. Усіх, із ким мав справу, у голові не втримаєш, та вже й не молодий я.
– Як ви, Самсоне Харлампійовичу, сюди потрапили?
– Як потрапив? – примружив одне око, почухав потилицю, посміхнувся і показав на двері, з яких недавно вийшов. – Хазяїн викликав.
– Хіба ви вже у Феодосії не працюєте?
При згадці про Феодосію Самсон Харлампійович здригнувся, наче його вжалив скорпіон, сів на стілець, що стояв біля стіни, вийняв із кишені хустинку і почав витирати спітніле обличчя,
– У Феодосії мені випала погана справа, – сказав нарешті. – Мені через це дісталося. Вже рік, як тут працюю, у Карасубазарському управлінні.
Усеїну-оджи дуже кортіло дізнатися, яку він зараз обіймає посаду. Але Трандафіліді швидко встав, віддав честь, приклав товсту волохату руку до кашкета, чого раніше таких, як Усеїн-оджа, він ніколи не удостоював, і пішов до виходу, вгинаючи кованими чобітьми дерев'яну підлогу. Але біля дверей, наче згадав щось, знову зупинився і пальцем підкликав до себе вчителя. Упівголоса сказав:
– Остерігайся Менлібея, муаліме! Він зраджує тебе і всіх ваших учителів, і не тільки в Харджибіє – у всій волості. І мене теж він змусив сьорбнути горя...
Оджа повернувся назад. Зважившись, відчинив двері, звідки щойно вийшов Трандафіліді. Переступивши поріг, опинився у вузькій довгій кімнаті. За масивним столом біля сейфа сидів чоловік у кавалерійській куртці без погонів. Розмовляв із якимсь чоловіком. Очевидно, секретарем. У кабінеті накурено. Під стелею висить сизий туман. Якщо відкрити хоч одну стулку вікна, цей сморід вийшов би, а приміщення наповнилося б чистим повітрям. Але нікому це не спадає на думку. Чоловік у куртці сидів і курив.
– Хто вам треба? – запитав він. – Голова управи?
Учитель кивнув головою. Та щоб потрапити до голови управи, треба зайти до наступної кімнати і звернутися до його помічника Арона Дадаша. Якщо той захоче пропустити, тоді треба повернутися до цієї кімнати й дочекатися черги.
Усеїн-оджа зайшов у сусідню кімнату і поговорив із помічником. Той виявився знайомим із творчістю Токтаргази. Отримавши величезне задоволення, що познайомився з автором, він узяв Усеїна під руку і повів його прямо в кабінет міського голови.
Там, певно, йшла якась нарада. Люди сиділи уздовж стін на віденських стільцях. Здебільшого це були літні люди. Дехто тримав на колінах блокнота й щось записував.
За великим дубовим столом сидів сам Медієв. Навпроти в кріслах з високими спинками сиділо двоє гладких чоловіків із розчервонілими обличчями. Вони палко обговорювали якусь проблему з міським головою; всі троє так захопилися, що не помітили, як до кабінету зайшли Дадаш і Усеїн-оджа. Медієв нахилився вперед і, жерстикулюючи, намагався щось пояснити своїм співрозмовникам. Кінчики його рудих вусів були закручені догори. Волосся зачесане на проділ управо, сірий піджак розстебнутий, а темно-бордовий метелик на білосніжній сорочці здавався майже чорним. Усеїн-оджа зупинився біля дверей. Арон Дадаш, тихо ступаючи по м'якому килимі, підійшов до Медієва і щось шепнув йому на вухо. Міський голова подивився своїми зеленими очима у бік дверей, побачив Усеїна Шаміля, швидко встав і підійшов до нього, сухорлявий і стрункий.
– Дорогий Усеїне-ефенді! Як ви могли так тихо зайти, що я вас не помітив? – розвів руками. – Просто дивно!.. Я, міський голова, про приїзд у місто знаменитостей довідуюся останнім! Що ви на це скажете?
Усеїн-оджа ступив йому назустріч, і вони міцно обнялися. Учасники засідання, що урвали бесіду, повернули до них голови і зацікавлено розглядали відвідувача.
Коли був витриманий весь ритуал привітання, Медієв представив гостя і, взявши вільний стілець, посадив його поруч із собою.
– Немає потреби пояснювати, хто такий Токтаргази, його вірші нам відомі! – сказав хтось.
Тиха розмова, що зав'язалася між учасниками засідання з появою гостя, посилювалась, і кабінет заповнився монотонним гулом. Люди втомилися від багатогодинного обговорення проблем. Медієв помітив, що вони раді маленькій перерві, і почав розпитувати Токтаргази про те, як справи в селі Айвасиль, де він учителює. Говорив повільно, і це надавало особливої ваги кожному його слову.
Учасники засідання вже встигли перекинутися кількома словами про свої комерційні справи, про урожай пшениці та фруктів у своїх маєтностях та навколишніх селах.