Упорядником цієї книжки стала теж колишня співробітниця цієї газети, нині редактор балтського видання "Ваш інтерес" Таїсія Крисько, а видана вона була за сприяння Благодійного фонду ім. С. Олійника (голова фонду Валерій Бойченко).
Як же рідко ми вживаємо це слово — "інтелігент"; як обережно вдаємося до нього, як до визначення людської, творчої і громадянської сутності тих, хто, незалежно від своєї освіти, місця роботи і ступеню провінційності свого містечка, чи навіть малесенького, ледь жевріючого посеред степового забуття села, зумів зберегти в собі аристократизм духу, високість поривань, мудру усвідомлюваність суті людського буття і народних традицій.
Піднятися над тривіальністю провінційного будення і наших постійних життєвих негараздів; повірити в силу свого покликання і пробудити цю віру в ближньому своєму; поглянути на віддалений від великих доріг, культурних центрів та всіляких благ цивілізації, але самою долею відведений тобі окраєць рідної землі не як на забуту богом і людьми глушину, а як на ще одне осердя національної історії, ще одну неопалиму купину національних традицій і своєрідного фольклору; на ще один феномен краси української природи, феномен мудрості та мужності українського етносу... — хіба ж не в цьому основа патріотизму та громадянської відданості кожного з нас; не в цьому глибинне коріння нашої національної гордості, а, отже... й інтелігентності?
Саме з такими думками "про високе і вічне", про долю і призначення провінційного за географією буття, але не провінційного за способом свого мислення та світосприйняття сільського інтелігента, я і залишав далеку степову Миколаївку по тому, як пройнявся поетичними творами автора збірки, вислухав десятки сповідальних спогадів журналістів, учителів, учнів селищної школи й учнів — у журналістиці та літературній творчості — самого Леоніда Чалюка.
Упродовж багатьох і багатьох років Леонід Чалюк писав вірші. Писав, не вважаючи себе ні генієм від рими, ні невизнаним класиком; не нарікаючи на долю "районного поета", і не заздрячи тим із поетичної братії, хто виявився вдатнітпим, якщо не в слові, то хоча б у друкові. За вірші він брався так само по-селянськи розважливо, мудро і віддано, як предки його бралися за чепіги плуга, чи руків'я коси посеред жнивного поля:
І знову в полі поміж злаків, на половіючому тлі, де-де цвітуть червоні маки, як голос крові
з-під землі.
А на обміжках —
білі бризки:
в росі ромашкові рої, мов вийшли сльози материнські там, де точилися бої...
Всі, хто бачив себе журналістом і поетом, всі, хто відчував душевний потяг до мистецтва слова і потребував творчого кола однодумців: хто розраховував на редакторський олівець, літературну пораду чи хоча б на елементарне розуміння — спрагло тяглися до Леоніда Петровича. Так, він був для них і незмінним керівником районного літоб'єднання, і доброзичливим критиком, і місцевим метром; а головне, він був тією святою людиною, завдяки творчій незаздрісностіякої десятки місцевих літераторів побачили свої імена в літературних добірках не лише районного "Червоного прапора", але й обласних газет.
Складніше було з публікаціями власних творів. Друкував їх мало, здебільшого відкладав на потім, у шухляду столу — нехай відлежаться, дозріють, виколосяться. Хто ж пожинає хліборобські лаври, не потримавши в долоні стиглого зерняти? Втім, про творчий архів свій теж не подбав, і чимало віршів, які увійшли до посмертної збірки, побачили світ тільки завдяки тому, що одна з колишніх літстудійок, Світлана Польська, зберегла підшивку щомісячних випусків літературних сторінок "Степового світанку".
Я навмисне уникаю традиційного рецензування цієї збірочки. Якісь рядки Леонідові Чалюку справді вдалися, якісь лягли на папір, аби ще пізнати творчий біль авторського саморедагування... Зрештою, не в цьому суть. Сама поява цієї книжечки — не воля автора, а воля його учнів, друзів, колег і послідовників.
Скресала річка, в опівніччя стріляла кригою довкіл, а я з воєнного каліччя заліг на хірургічний стіл... Приходьте в ізголів'я, друзі.
Вберіть у серце мислі згас.
Для вас я тихо:
"Ой, у лузі..."
Не треба сліз —
це про запас...
І вони, вірні та віддані друзі, справді прийшли до узголів'я поета, інтелігента, патріота-фронтовика... Прийшли, щоб разом із букетом весняних квітів піднести йому таку жадану і вистраждану, першу і єдину, усе й усім життям писану збірку його власних віршів. І в цьому неперебутність і самої поетичної збірки Леоніда Чалюка "Сила духу", і щедрої людської пам'яті про митця[12].
ПОЕЗІЯ, НАСТОЯНА НА ГУМОРІ
До своєї першої книжечки гуморесок та байок "Хвала ослові", що побачила світ 2003 року в одеському видавництві "Астропринт", Володимир Вдовиченко, вчитель із Саврані, йшов упродовж багатьох і багатьох років[13], лише час від часу друкуючи свої байки та гуморески на шпальтах обласних і районних видань та ще подеколи — в солідних республіканських гумористичних журналах "Перець" і "Вус".
Чи міг би видати їх раніше? Не міг. І не тому, що не набралося б певної кількості творів чи забракло б переконливих публікацій у пресі, які спонукали б видавців до його першої книжки. Просто він не з тих, хто, зібравши купку своїх ніким нечитаних, нерецензованих та нередагованих рукописів, кидається по спонсорах та видавцях. Його істинно народний гумор вимагає глибинної народної мудрості, один із канонів якої саме в тому і полягає, щоб на суд-осуд людський виносити тільки те, що літературним словом твоїм образно осмислене; що не тільки вибродило, але й відстоялося та позбулося зайвої піни пустослів'я.
Його творчість зароджувалася з фольклору, вона й сама стала часточкою всенародного літературно-гумористичного творіння. Тому Вдовиченко знає: якщо вже виходити в люди і на люди, то треба мати з чим і знати... з чим. Ось чому в основі більшості його творів лежить не "народна байка-побрехенька", не кумедний випадок чи факт, а тип сучасного: владолюбця, консерватора, лжепатріота, філософствуючого злодія ("Філософія злодія"), знахабнілого хабарника... І в кожному з цих психологічно вивірених портретів поет залишається межево правдивим, точним в образі і метафорі, сповненим гумору і водночас до суворості жорстоким:
Поету радісно,
що в нього
Є творча іскра —
дар від Бога.
У мене ж —
в іншому відрада:
Хай і від чорта тільки б влада! ("Говорить владолюбець").
Або:
Людей вбивали,
нищили культуру...
Одні робили це свідомо, інші здуру
І все ж у мене
за минулим ностальгія,
Бо, браття, чин високий мав тоді я.
("Одвергість консерватора")
Його "герої" засідають зараз у нашому парламенті, вони при високих керівних посадах; ми впізнаємо їх на екранах телевізорів, де вони вправляються та змагаються в демагогії, популізмі та байдужості до тих, перед ким ще вчора, в похмурі дні чергових виборів, так запобігали.
Ясна річ, далеко не все у творах Володимира Вдовиченка художньо вивершене, не все лягло на папір саме тоді, коли лягло й на душу, та все ж таки окремі його твори сприймаються як такі собі маленькі сатиричні шедеври, до яких, безсумнівно, належить і вірш "Філософія злодія", який хочеться читати й перечитувати, який вражає і точністю соціальних вимірів, і точністю словесних відтворень:
Колгоспи розпустить?
Дядькам всю землю?..
Не протия...
Ідею цю приємлю.
В колгоспах я навчився добре красти, то вже тепер не дам собі пропасти. Ну, чим я відрізняюся, скажіть, від вищої в суспільстві касти? Як і вона, люблю я добре жить...
Як і вона, я вмію добре... красти.
У своїх наріканнях наші публіцисти здебільшого закидають камінням людей з цієї так званої касти, яка зуміла "нахапати" і тепер висмоктує з села українського, з економіки держави, з самого народу не тільки сили та кошти, але й саму душу. Все це так. Але хтось мусить сказати правду і про такого собі "маленького чоловічка", який, обурюючись з приводу крутих "нових українців", і сам проймається філософією нехай і дрібного, — не рівня тим, що невідомо як і з якого дива за рік-два поставали українськими мільйонерами, — але все ж таки злодюжки. І в цьому одна з особливостей творчого підходу В. Вдовиченка як сатирика: він привчає нас не тільки пильно придивлятися до всіх тих, кого сатирики всіх поколінь нещадно шельмують, але й до самих себе, таких, якими ми насправді є; до всього того ницого і дріб'язкового, що примушує нас виправдовувати свої власні грішки великими гріхами інших.
Ще одна риса, яка приємно вражає мене, — Вдовиченко не зловживає суржиком, калькою, русизмами й одвертою бульварщиною. Що стосується русизмів та суржика, то тут він порушує сумну традицію, започатковану та культивовану багатьма й багатьма нашими маститими гумористами, бо ж згадаймо, як грішили цим Остап Вишня, Степан Олійник, Микита Годованець і ціле сонмище менш іменитих літераторів, які чи вже не здатні були творити джерельно рідною мовою, чи вважали, що писати треба так, "як говорить народ", або ж просто полегшували собі творче життя каліченням рідної мови. Отож на цьому тлі твори Володимира Вдовиченка, літнього вчителя з Саврані, вигідно вирізняються, доводячи, що в українській національній сатирі не обов'язково творити понівеченою "вульгарною україною" (не плутати з "вульгарною латиною").
Вже за першу свою збірку "Хвала ослові" Володимир Вдовиченко удостоєний звання лауреата всеукраїнської літературної премії ім. С. Олійника; був він і лауреатом обласного конкурсу самодіяльних літераторів "Ярмарок сміху — 2005". Тож можна лише порадіти і за поета, і за його читачів, що в "Бібліотечці лауреатів премії імені Степана Олійника", за підтримки Благодійного фонду імені С. Олійника, підприємця Віктора Сивака та обласної організації Національної спілки письменників України, побачила світ друга книжка його поезій — "Відлуння серця", яка довела, що в літературі В. Вдовиченко людина невипадкова, і що майстерність його помітно зростає.
* * *
Поява поетичної збірки "Відлуння серця" ще раз засвідчила, що запровадження Одеською обласною організацією Національної спілки письменників України та Благодійним фондом ім.