Так після того я сам бачив, як Ібрагим-паша лютував, мов звір, і сам шматував на собі свій дорогий халат, а Хмельниченко вискочив з свого намету, мов несамовитий, і стояв роззявою, дивлячись на Чигирин, неначе корова на нові ворота. Коли дивлюсь, мов опечений, летить старий Васюта Макогін з деякими козаками, весь у пилу й поросі, вуси осмалені, шапка кулями прострілена, і через силу вимовляє: "Москалі йдуть! Грицько Ромодан веде, а за ним і гетьман попович з козаками!" "А далеко?" — питає Юрась. "Вже у Дніпро лізуть". Юрась зараз метнувся до Шайтана, а той через сурмачів покликав Нуредина-хана і велів з ордою гнати у мертву голову, щоб не пускав через Дніпро ні москалів, ні козаків...
— Де вже! — перебив його Яворницький. — Ми тоді з паном Левоном і деякими з наших братчиків були саме там, по сім боці Дніпра. Так де вже було орді зупинить москалів! Вони там, по тім боці поставили саме на березі свої ломові гармати і сиплють залізними кавунцями та горіхами на сей бік в орду, мов у галич. А де ж було татарві з своїми стрілочками супроти залізних кавунів! А там вже й човнів, і чайок вздовж берега видимо-невидимо: хоч би тобі один рибалка з своїм дубом або з душогубкою пристав до сего берега — усі, мов качки, майнули туди, до козацьких човнів... Бачить Нуредин-хан, що непереливки, зараз гонить до Шайтана своїх вітроногих чортів: "Не вдержу, — каже, — москаля, ратуй сам!" Сірко скинув очима на старшину і покрутив головою.
— Ну, а що ж було далі?
— А далі було ще гірше, — сказав Пелех. — Як прибігла татарва від Нуредина, як сказала, що москаль і на воді не тоне, і на огні не горить, Шайтан миттю забрав усю свою силу, а намети і обоз покинув коло Чигирина, щоб у городі не догадались, що він утікає, та, звелівши стріляти із гармат по городу, метнувся до москалів.
— А Хмельниченко? — спитав Сірко.
— Хмельниченка він зоставив під городом. Та недовго він і стояв. Шайтан не зупинив москалів і козаків. Увесь день двадцятого серпня, в суботу, стріляли турки із гармат на той бік Дніпра, щоби не підпускати москаля до води, та тільки гетьман попович добре у шори убрав Шайтана: він звелів спустити униз по Дніпру козацькі чайки та човни, а ніччю козаки усі чисто й перевезлись на сей бік. Так: ото вранці, у святу неділю, як оглянувся Шайтан, аж козаки вже смалять його у потилицю, а москалі з другого боку знай залізними кавунами обсипають. Не вдержав і він, та знов до Чигирина, до свого обозу й наметів, та вже крадькома, мов собака з осмаленим хвостом, поза Тясмином, і тільки ніччю добравсь до Чигирина. А що тут було — і сміх, і горе! Всю ніч велів стріляти до городу, а ранесенько, коли ще було поночі, і учкурнув з-під Чигирина, тільки п'ятами покивав, звелівши підпалити свій стан, — усе, що не вспів з собою забрати... А Хмельниченко аж волосся на голові рве. Вдарились вони з-під Чигирина за Інгул, та, не добігши трохи до Бугу, розбились надвоє: Ібрагим-паша з Хмельниченком потягнули за Буг, до Акерману, а сердешний Нурединко-ханок...
— Тепер наш сват до якого часу, — осміхнувся Сірко, — він, дякуючи нам за ласку, вже прислав з Кизикерменю і борошна гаразд таки, і самопалів, і зілля та олова... Наші хлопці, тоді як він утікав з ордою до себе, перевозили його й мурзаків з агами на своїх байдаках через Дніпро і орді допомагали перелазити на той бік... За те ж вони і гостинця нам прислали — і борошна, і самопалів... Ну?
— Так ото турецьке військо до Акерману, а ми за ним... А що потім там було, — і не дай Мати Божа!.. Ніколи б не хотів я у турецькі паші пошитися. Аж мороз за шкурою, як згадаю...
— А що, — спитав писар, — було весілля, та й з дружками й з боярами?
— Було, пане писарю, ще яке було! — аж скрикнув Пелех. — У нас, як часом було провинився поганий козарлюга або й сама ледаща старшина, так її киями заб'ють, або камінь на шию, та у Дніпро, чи то в Чортомлик раки ловити, а там — не дай Боже! — надивились ми, як очі не повилазили.
— Ну? — зацікавився писар.
— Та що вже й казати! — махнув рукою Яворницький. — Як ото добігла до султана звістка, що Ібрагим-паша не добув Чигирина, то так розлютувався, що прислав кожному з них по шовковому очкуру.
— Знаю я ті очкури, — тихо промовив Сірко.
— Аж чотирнадцять їх прислав султан Махмуд у Акерман; дванадцяти пашам — кожному по шовкому шнурку, та по шнурку Ібрагиму-паші і Нуредину-хану...
— Як? І Нурединові? — аж підскочив Сірко.
— І Нурединові, батьку отамане; самі ми, здорові були, і пан Павло, і пан Левонтій, і я — своїми очима бачили те, бодай ніколи не бачити!.. Ось як воно було. На полі, коло Акерману, вириштувалось лавами усе турецьке військо, що було під Чигирином — яничари, семени, спаги, молдавани, волохи, копачі — уся турецька сила — з пашами, мурзами, агами і беями. Попереду під червоною корогвою — Хмельниченко, — білий-білий, як крейда, Тут же, перед військом, трохи осторонь Ібрагім-паша, Нуредин-хан і дванадцять пашів, сказати б, отаманів чи то полковників, або й повище. У самого Ібрагима-паші лице мов попелом сірим присипане. І другі паші не кращі. Над ними полощеться у повітрі зелена корогва пророкова, а на ній золотий серп молодика Перед лави виступає значний чауш із Царгорода, гонець падишаха з фірманом на золотому блюді, котре держить у руках чорне-чорне, як вуголь, арапча у червоному з жовтогарячим убранню, а чотирнадцять яничарів, у синьому з білим, виносять перед військо на чотирнадцяти срібних блюдах по шнурку, — шнурки червоні, зелені, чорні, блакитні... Хмельниченко глянув на ті шнурки і позеленів, мало з коня не впав. І його шнурок там, думає, який — червоний, зелений? Чауш бере з золотого блюда фірман і читає... Ми вже бачимо, до чого воно; удавити кожного тим шнурком, як цуценя... І підносять яничари кожному по шнурку... Тільки Юрасеві не було шнурка...
— Не було? — спитав Сірко. — Не варт і шнурка, не заслужив... Ну?
— Ми вже й не дивились, що там потім було — гидко стало і вернулись до Юрасевого намету.
В сю хвилю у курінь увійшов Петро Халява і перехрестився на образ.
— З п'ятницею були здорові, — уклонився він.
— Ходи і ти здоров, Петре, — обізвався Сірко. — За яким ділом, козаче?
— Та он там якісь люди до брами під'їхали — чи воно москалі) чи воно ляшва... Я вже й не второпаю, батьку отамане, — чи бити кого, чи не бити: то кажуть — москаля бий, а завтра — не бий москаля, бо москаль — свій брат... То, бувало, я татарву бив, а тепер не знаю — чи бити, чи їй браму відчиняти... Майже і ляшву — не знаю — чи бити, чи не бити... Такі порядки настали...
Всі засміялись, бо давно знали, що у Халяви "не всі дома", а козак щирий.
— Спасибі, Петре, — сказав Сірко, — ти у нас вартовий на всю губу. Кажи, що воно там таке?
— Та таке, батьку отамане, що я й головою своєю не розчовпаю. Під'їжджає воно під браму, чи то воно Москва, чи то воно ляшва легкодуха. Я й питаю: що воно за людина? А воно: я піддячий з Москви, — каже. — А який там піддячий, коли в него й коси чорт має. Я йому й кажу: який ти у іродового батька піддячий, коли в тебе коси чорт має? А воно як зарегоче, а я як крикну: пугу! пугу! пугу! — та зараз і наставив йому мушкета саме у його мурло, межи очі... Тут вони всі, що з ним були, так і покотились. — Я, каже, Артем Золотар з товариством від ясновельможного пана гетьмана, а він піддячий Омелян Шостаків з царською грамотою до пана кошового і до війська запорозького низового. — Так який же він піддячий, коли без коси! От я й прийшов спитати, чи бити його, чи не бити?
— Ні, козаче, не бий, а впусти у браму, — сказав Сірко. — Іди, спасибі, що так пильно доглядаєш нашої матері Січі. Мало у нас таких щирих вартових як ти, Петре. Без тебе пропала б Січ.
Петро похнюпився, мов дівчина, до котрої залицяється парубок, і вийшов з куреня, промовивши; "щасливі зіставайтеся, панове".
— От дурне, а щире, — сказав Сірко. — А що воно там таке, з Москви? Яким то вітром звідти дує? Побачимо.
XXI
Через яку там годину Сіркові сказали, що приїхав з Москви піддячий Омелян Шостаків і що вожами собі із Батурина узяв він Артема Золотаря з товариством, а, увійшовши у Січу, став у батуринському курені у гречина Павла. Того ж дня він появився у Кошу і просив, щоби його допустили до кошового. Тоді сам отаман пішов до нього у курінь. Звичайно, поздоровкались. Сірко, як слід, спитав про здоров'я його царського пресвітлого величества і хотів віддати грамоту тут же кошовому на руки, але Сірко грамоти на руки на прийняв.
— Дякувати його царському пресвітлому величеству на милостивій грамоті, — сказав він. — Але у нас, війська запорозького низового, того не завелось, щоби грамоти приймати на руки. Нехай пан Омелян — ласка панова — винесе грамоту на Січову раду завтра і на очах військового товариства віддасть її кому слід.
Не вспів Сірко вийти з батуринського куреня, як до його вже біжить вартовий Петро Халява.
— От лихо, батьку отамане, ще якогось там Ірода принесло: чи бити його, собачого сина, чи не бити?
— Та хто там такий? — спитав Сірко.
— Та якась татарлюга. Очі йому от такі! З голуб'яче яйце.
— Чого ж йому треба?
— Каже, що він ханський осавула, задля окупу татарських полоняників.
— Так впусти, мерщій впусти його, Петре: у нас на Кошу зосталось тих грошенят, як кіт наплакав.
Халява метнувся до брами. І справді то був осаула нового хана Мурад-Гірея, що наставили замість Нуредина. Його зустрів військовий осаула Іван Шило і повів був до батуринського куреня на постій, де стояв піддячий Шостаків, але москаль і руками й ногами: не хоче з бусурманом одним духом дихати. Треба було Тегая — так звали ханського посланця — вести до іншого куреня.
Поки йшов торг, минув день, а назавтра, у суботу, мусила бути у козаків рада.
З самого ранку довбиш виніс із церкви котли і став дрібушкою бити у довбні. Тоді вийшов із свого куреня осавула Іван Шило, теж увійшов у церкву, узяв там велику військову корогву і став з нею на майдані.
А тими часами царський посланець, піддячий Омелян, умившись і помолившись Богу, виглядав із свого куреня у віконце на майдані.
Довбиш удруге забив у котли, і запорожці посипали з куренів на майдан.
Довбиш ще вдарив двічі.