Микола з Чінкадавіном змокли до кісток й мусіли вертати до печери.
Тепер тільки розлютувалася буря. Безперестанку шуміло, гуркотіло, наче валилися скелі й гори. Час від часу Миколі вчувалися ніби вистріли гармат. "Та Бог його зна, що воно таке, — думав Микола, — а може, це тільки грім, бо ж звідки взявся тут корабель у такій пітьмі?" Та, проте, не міг наш козак заснути тої ночі. То думав він, що це турецька галера, то знову уявляв собі, що на байдаках припливло його славне товариство, завзяті запорожці. Він так часто думав про них, що ця думка, хоч була недоречною, здалась йому тепер цілком можливою. Ох, билося, билось йому серце! Раз у раз вибігав, щоб розкласти багаття, та кожного разу струмені дощу його гасили. Отак серед усяких думок, сумнівів та надій минула козакові ніч.
Розвиднялося. Буря вже стихла. Микола побіг мерщій на берег. У його голові промайнуло безліч думок. "Чи побачу корабель, чи лише хвилі?" — питав себе раз у раз. І чув, як при цьому б'ється його серце. Важко дихаючи, прибіг козак на побережжя. І виявилося зовсім не те, про що так мріяв: на широкому, безкрайому виднокрузі нічого не було видно — навіть якої-будь чорної крапки, що могла б нагадувати корабель. В один мент розбилися надії. І Микола вчув, як щось важке звалилося на груди й придавило їх, наче каменюкою. І коли він так стояв і дивився закаменілим взором удалечінь, вчув, як Чінкадавін, що прибіг разом із ним на берег, скрикнув зненацька. Микола здригнувся й побачив, що бідний джура стояв блідий-блідий, дивлячись, мов не своїми очима, туди, де прив'язаний був човен. Тепер тільки Микола запримітив, що човна немає: розбурхані хвилі схопили його ще, мабуть, уночі й понесли Бог знає куди. Мрії Чінкадавіна були розбиті. "Вже більше не бачити мені мого старого батька!" — говорив він, заломивши руки, і сльози котилися бідоласі з очей. Кулаками почав він товкти груди і рвати на собі волосся.
Миколі шкода стало бідного індіянина, що так любив свого батька, й, хоча самому рвалося серце, бо і його надії зазнали краху, як міг почав втішати й розважати свого друга. Поглянув іще раз на море, та й тепер нічогісінько не зауважив. "Це, значить, не гармата гуркотіла, а таки грім! Нічого вже мені сподіватися!" Узяв за руку Чінкадавіна, що все ще хлипав, як дитина, й пішов до дому.
Та не міг довго всидіти наш козарлюга. Перед його очима всей час стояли корабель, чи галера, чи козацькі байдаки. І хоча знав, що не побачити йому ні одного, ні другого, проте вибіг із печери й вийшов на скелю, з якої міг бачити східний берег острова. Та дарма: й звідсіля нічого не вгледів. "Я так і думав, — виправдовував себе Микола. — Та все-таки піду ще на другу, вищу, скелю: коли й звідти нічого не побачу, значить, уже більше нічого мені сподіватися й морочити дурно голову марними гадками". За хвилин кілька він стояв уже на високій-високій скелі. Глянув — і затремтів. Чув, як кров ударила в голову, як до очей тиснуться сльози, як щось розпира йому груди — таке радісне, таке могутньо-радісне: на обрії побачив малу цятку.
"О Боже!"— скрикнув, широко розпростерши тремтячі руки, й стояв непорушно. Цим разом Микола не помилився: вдалечині маячив корабель. Миттю збіг він, щасливий, до печери, вхопив зброю, без якої ніколи не виходив, і, вилізаючи по драбині на скелю, гукнув до Чінкадавіна: "Агов, там! Хутчій!"
Чінкадавін нічого не зрозумів із уривчастих коротких слів запорожця. Такої радості й такого поспіху він іще ніколи не бачив у Миколи. "Певно, припливли на острів дикуни справляти бенкет", — подумав він і, вхопивши зброю, побіг за Миколою.
Без спочинку, то бігцем, то швидкою ходою пройшли вони з півмилі. Тут кінчався вже берег і морські хвилі обмивали білий пісок. І тепер тільки зрозумів Чінкадавін, чому так гнався його пан: недалеко від острова бовванів великий корабель.
"Ох, полинемо, полинемо на Вкраїну, як соколята! Побачиш, друже, що то за край! Не ваші дикі острови: побачиш зелені сади, розлогі степи з могилами, хати біленькі, гаї, байраки, і Дніпрові кручі, і пороги, і славну на весь світ Січ — Запорожжя! Ех, жити будемо, жити! — схвильовано-радісно говорив Микола Чінкадавінові. — Та треба дати гасло, а то корабель з-під носа відпливе, тоді хоч умирай з одчаю!"
"Треба кричати", — думає Микола й з усенької сили почав гукати. Та хоча вітер і віяв з острова в напрямі корабля, проте ці звуки губилися і стихали, заки долітали до корабля. Довго не думаючи, Микола звелів Чінкадавінові розкласти вогонь. "Це запримітять доконче!" — говорив Микола, дивлячись, як великий дим взносився до неба, й сподіваючись побачити шлюпку, яка пливтиме з корабля до берега, та даремно.
З годину палахкотів вогонь і почав уже пригасати. Не зоставалося нічого, як вертати додому. Тоді Чінкадавінові шкода стало свого зажуреного пана, й він казав: "Не сумуй, пане! Не побачили нашого вогню, так порадимо інакше. Хоч далеченько до корабля, та, може, пощастить мені допливти до нього й подати звістку, щоб причалювали до берега".
Надія мигнула в Миколиних очах. Врадуваний, стиснув руку Чінкадавінові й на прощання сказав: "Тільки вважай, як учуєш, що сил у тебе не стане допливти, вертай назад, бо життя щирого друга мені найдорожче. Пливи, й хай Бог тобі помагає!" Чінкадавін скинув одіж, зірвав зелену гіллячку на знак миру, взяв її в зуби й кинувся в воду.
Індіянин пливака був добрий, щасливо добився до корабля й обплив його кілька разів, гукаючи, але ніхто не озивався. Нарешті вгледів Чінкадавін грубу линву, що звисала збоку, й, мов кіт, видряпався по ній із зеленою гіллячкою в руці.
А коли виліз так високо, що міг заглянути за поміст, злякався й мало не крикнув зі страху: недалеко стояла якась кудлата чорна звірюка. Побачивши Чінкадавіна, вона такий зчинила галас, що ну-ну! "Ото потвора якась! — подумав індіянин. — І зроду ще такої не бачив і голосу такого дивного ще не чув, хіба бери й втікав". Та, на превелике його здивування, оця потвора, схожа щось трохи на малу ламу, втихла й ласкаво почала вимахувати пухнастим хвостом."Як бачу, ти не така страшна, мала потворо!" — думав Чінкадавін, вилазячи на поміст. Звірятко почало жалісно скімлити, наче прохаючи щось у нього, й тертись йому до ноги. "Яке гарне створіння!" — подумав Чінкадавін і почав гладити м'яке, як вовна, волосся звірятка.
Потім почав індіянин обережно ходити по помості й гукати, та ніхто не озивався. Здивований, ходив і оглядав він дивовижні й чудні, як йому здавалося, речі, а плечима був звернений до сходів, які вели вниз. Зненацька, коли задивився індіянин на якесь велетенське колесо, штовхнуло щось його так сильно в плечі, що він так і розтягнувся на помості. Переляканий, схопився миттю, оглянувся й задеревів: перед ним стояла друга звірюка з кривими рогами й здоровенною довгою бородою. Потвора стала на задні ноги й намірялась удруге почастувати переляканого Чінкадавіна. Але цей із криком миттю вискочив на поруччя помосту й шубовснув у море. Та ледве проплив він кілька кроків, як учув за собою плюскіт, наче б хто також скочив у воду й пливе за ним.
"Певно, рогата потвора наздоганяє", — думає Чінкадавін, пливучи з усієї сили. Чув лиш, як омлівають йому руки, як віддиху не стає в грудях, а потвора допливе щораз ближче й ближче.
Напружуючи останні сили, доплив він ледве живий до берега й без слова й без пам'яті повалився до ніг Миколи.
Як не промовляв до джури Микола, і гладив, і цілував — нічого не помагало: Чінкадавін лежав непорушно, мов неживий. Аж нарешті з неописаною радістю відчув Микола, що віддих у його друга стає правильнішим, і побачив, що Чінкадавін поволі починає ворушитися. Так полежав індіянин хвилин кільканадцять і нарешті прийшов зовсім до пам'яті. Тепер почав оповідати своєму панові, що за страшна пригода з ним сталася.
Як то побачив перед собою наче велику дерев'яну гору, а на ній три високих дерева без листя й без кори та й безліч якихось залізних обручів і багато іншого, якого зроду ще не бачив і навіть переказати не вміє. Та й про чорного кудлатого звіра не забув згадати, і про того останнього — рогатого й бородатого, що ледве втік від нього.
Микола цікаво слухав свого вірного слугу та й, сміючись, пояснив йому, що те мале чорне звірятко — то звичайний пес, якого нічого було йому лякатися, а ота бородата потвора — це цап, теж не такий страшний, як йому здалося.
З дальшого оповідання Чінкадавіна Микола здогадувався, що корабель мусів був осісти на мілині, а його команда покинула судно і, певне, на човнах пробувала врятуватися. "Та де могли б причалити до берега бідолашні люди?" — питав себе Микола.
Нарешті по довгих міркуваннях пригадав собі Микола, що східний вітер, який шалів під час бурі, звернувся в протилежний бік, так що неможливо було нещасним допливти до берега, на якому саме він розкладав багаття. Вітер погнав бідолашних мореплавців в інший бік, і, певне, вони знайшли смерть у хвилях, або потрапили у течію, або, як Бог допоміг, причалили на один із островів, що цятками чорніли на заході.
"Що тут робити? — думає Микола. — Нещасні люди з корабля або вже не живуть,, або далеко-далеко звідси на якомусь дикому острові. Отже, нема іншої ради, як рятувати з судна, що лише вдасться".
"Та от біда: чозна нашого погнали цеї ночі розбурхані хвилі!" — бідкався Микола й тепер тільки відчув утрату байдака так болюче, як відчув це вранці Чінкадавін.
Та навіщо ж розум нашому козакові! Посумував трохи, а далі почав міркучати й таки вимудрував, чим би заступити човен. Пригадав собі, як з Полісся плотами женуть до Києва Дніпром дрова й не раз він напровесні або восени ходив по них, закидаючи вигідно вудку й ловлячи рибу. "От і ми спробуємо цеї штуки! Пов'яжемо дерева й такого плота зіб'ємо, що хоча цілого корабля перевозь на нім!" — думає Микола.
Не гаючи часу, послав він Чінкадавіна додому, щоб той приготував харчів на день і приніс мотуззя і все потрібне знаряддя, а сам зостався на-березі, щоб рубати дерева на пліт.
Тут тільки помітив Микола одделік кудлатого собаку, що, привітно вимахуючи хвостом, несміливо дивився на вдягнену в шкіряне вбрання людину. Микола зрозумів одразу". Що оця саме "звірюка" й переслідувала у воді переляканого Чінкадавіна.