Її учасники пішки подолали понад 300 кілометрів, разом із представниками опозиції 18 липня пройшли столицею. Її учасники пікетували Міністерство внутрішніх справ, зустрілися з його очільником Віталієм Захарченком, розпочали безстроковий мітинг на майдані Незалежності, встановивши там намети. Акцію розігнав "Беркут". Організатора Василя Любарця засудили до 10 діб арешту за порушення правил проведення мирних зборів.
Хто ж цей активіст? Він нова і досить загадкова фігура у протестному русі України. 1993 року звільнивсь із Збройних Сил. Як і багато інших військових, не мав житла. За невисоку плату винаймав квартиру у свого знайомого в Києві. Але той одного дня попередив, що її продаватиме. Сім'я Любарця кинулася шукати нове помешкання, але ціни... Безвихідь. Проте сталося так, що донька Василя вийшла заміж за американця і оселилася в Солт-лейк-сіті. І за якийсь час родина чоловіка прихистила і її батька та матір. Ким тільки не працював колишній офіцер в Америці: прибиральником, вантажником, таксистом, менеджером будівельної компанії... Одне слово, сьорбнув лиха сповна. Втім, каже, що не тільки опановував науку виживання в чужій країні, громадянином якої встиг стати, а й вивчав вільний світ. Написав книжку "Формула свободи — хартія громадянина". В Україну повернувся перед виборами 2012 року. "Я хочу розповісти людям про свободу, адже проблема наших громадян у тому, що вони на відміну від американців не усвідомлюють себе господарями країни. Поліція у США служить громадянам, а в нас навпаки..." Тобто американець прибув до нас із місією свободи. Цілком імовірно, що він такий був не один.
— Як ви гадаєте, чому вся країна, безсумнівно обурена врадіївськими подіями, фактично не підтримала цього походу? — запитав я його.
— Тому що він виник спонтанно, не було ніякої ні організаційної, ні інформаційної підготовки, ми сподівалися на диво за прикладом Туреччини чи Єгипту. Але українці, як завше, заклопотані своїми справами, до того ж їм втелющили в голови, що боротьба не має сенсу, влада, мовляв, що захоче, те й зробить. Однак та акція показала: люди готові до великого протесту. Вони чекають і шукають третю силу, бо не довіряють ні владі, ні опозиції, а ми їм підказуємо, що третя сила — це вони самі, й навіть не третя, а перша, бо є господарями в країні. Люди підтримували нас протягом усієї ходи. Було дуже легко йти. Ми не йшли, а просто летіли, — відповів Василь.
Всеукраїнська хода повинна була розпочатися 2 жовтня з кожного села, селища, міста. Ці людські струмочки врешті мали злитися на Майдані. Віче вимагатиме відставки Президента України В. Януковича, побудови нової політичної системи, що складатиметься з чотирьох гілок влади. Четвертою і найвищою буде Голос народу — орган, до якого ввійдуть представники громадянського суспільства і незалежної журналістики. Очолити його запропонують національним авторитетам — Ліні Костенко, Левку Лук'я— ненку та іншим. Голос народу матиме право ветувати будь-яке рішення Президента, Верховної Ради чи уряду. Зарплатня гаранта Конституції буде не більше, семикратного прожиткового мінімуму в країні; хочеш підняти зарплату собі — підніми прожитковий мінімум; це правило стосуватиметься не тільки Глави держави, а й усіх керівників установ та підприємств. Буде надано широкі права місцевому самоврядуванню, реформовано судову владу. Через 20-30 днів після початку акції все вирішиться — Президент та Кабмін подадуть у відставку, будуть сформовані Голос народу і перехідний уряд. Країна почне нове життя, був переконаний Василь Любарець.
Що рухало українським діаспорянином з американським паспортом у кишені, який уже адаптувався до тамтешнього суспільства? Погодьтеся, що випадок унікальний, адже в Україну із діаспори повертаються тільки поодинокі. Ностальгія? Помста режимові, який витиснув людину в розквіті сил за межі країни? Хто стоїть за ним? У розмові з Василем я зауважив, що дуже багато радикальних громадянських рухів на кшталт "Пори" та "Громадського активу Києва" продалися владі чи олігархам або ж слугували платформами для кар'єрного просування їхніх лідерів. Себто останні були нещирі у своїх намірах. І саме через це люди перестали довіряти протестним ініціативам. "Як ви розвієте ці сумніви?" — запитав.
— На світі ще не перевелися щирість, жертовність, патріотизм, честь. Саме вони рухають суспільний прогрес. Якщо не вірити у це, то залишається хіба що стрибнути з моста у воду. Звісно, брехунів і провокаторів чимало. Просто треба подивитися такому діячеві в очі, і все стане ясно, людей не обдуриш, — відповів Василь Любарець.
Україна потребувала зміни олігархічно-кланової системи на народно— самоврядну, морального очищення, реформ у соціально-економічній сфері в інтересах більшості людей. Ясна річ, ці перетворення не могли відбутися самі собою, потрібен був потужний мирний струс, хоча б такий, як у 2004 році. Та чи дозріла тоді до цього країна?
Згідно з соціологічними дослідженнями, якщо 2004 року, коли відбувся Майдан, готовність до акцій протесту виявляли 10% українських громадян, то 2013-го — вже 25%. Це свідчення великої напруженості суспільного нерву. Події в Єгипті, Сирії та інших авторитарних арабських державах виникли не на порожньому місці, суспільна пружина стискалася протягом багатьох років. А розпрямилася несподівано — через, здавалося б, незначні інциденти. В Єгипті, скажімо, приводом для повстання проти Мубарака стало побиття дрібного торговця в провінційному місті податковим інспектором. Податковий майдан, протести таксистів, чорнобильців, "афганців", врадіївців, — спалахи дуже небезпечного характеру. І реакція влади свідчила: вона не готова до роботи з цими протестними групами. Тому вірогідність соціального вибуху восени 2013 року була досить високою. Але деякі політологи вже тоді пророкували, що цей протест не протікатиме в такому ж мирному руслі, як у 2004-2005 роках. Якщо десять років тому формальні лідери Ющенко, Тимошенко мали владу над юрбою і не допускали насильницьких дій, то восени 2013-го довіра до політиків була практично втрачена. Вочевидь, діятиме мультилідерська структура, висловлював припущення політтехнолог Тарас Березовець. Про що йдеться? Арабська весна, акція у США "Захопи Уолл-стріт" не мали яскраво виражених лідерів, кількадесят вожаків очолювали різні соціальні групи. І саме ця мультилідерська система для влади найнебез— печніша. Бо одного лідера можна локалізувати, арештувати чи усунути фізично, і це, можливо, збило б протестну хвилю. В іншому разі радикальні заходи влади нічого не дадуть, бо протестні групи і лідери з'являються, як гриби після дощу. Якщо акції виникатимуть, то вони, найімовірніше, матимуть досить насильницький і агресивний характер. Що, зрештою, показала Врадіївка, прогнозував Березовець. Одразу виникало запитання: мультилідерська система — явище суспільного розвитку чи технологія Вільного світу, з метою експорту революцій?
— Революцію не можна спрогнозувати, — був переконаний політтехно— лог Олексій Голобуцький. — І Майдан, і Врадіївський бунт почалися раптово. Те, що сталось у Врадіївці, — жахливо, але це норма для України. Торік у цьому регіоні мав місце не менш страхітливий випадок — теж зґвалтували і мало не до смерті забили дівчину. Але Україна через це не повстала. У ще не сформованому громадянському суспільстві, де відсутні горизонтальні соціальні зв'язки, ця інформація слугує тільки для того, щоб понизити поріг нашої чутливості. Якщо завтра, не дай Боже, знову когось зґвалтують чи вб'ють, це вже легше сприйметься. Тому я не очікую ніякого вибуху. Тільки падіння в соціально-економічну прірву може вивести людей на вулицю. Бо головною дієвою силою є не середній клас, який активно знищувався владою останніми роками, а переважно пенсіонери, бюджетники — тло соціальної картини України. Але вони сьогодні живуть за принципом "Краще синиця в руках, ніж журавель у небі", боячись утратити навіть те, що мають...
Четверта спроба
Що відбулось у 2013-му? Це був вирішальний рік для нашого геополі— тичного вибору. Зібралася критична маса суспільної переконаності в тому, що ми частина цивілізованої Європи. На це протягом 22 років працювало все — школа, ЗМІ, культура. Але ця ідея суперечила жахливій реальності: корупція, кланово-олігархічна система, злиття влади з криміналіте— том, відстала економіка, бідність. І найстрашніше те, що ми самі, маючи європейські ілюзії, вперто не хотіли нічого змінювати в цій милій серці старій моделі. Ми хотіли у Європу і. не хотіли, перебуваючи у жахливій ментальній роздвоєності, бо цей вибір ділив Україну навпіл: на Захід і на Схід... Відмова Януковича у Вільнюсі підписати угоду про асоціацію з ЄС — це не лише результат його метань, особистих розрахунків, тиску Москви, а й. відображення наших сумнівів і коливань.Вийшовши 24 листопада 2014 року на Євромайдан, ми ніби побачили себе пасажиром, який не сів на швидкісний потяг. Так буває, коли довго сумніваєшся: їхати чи не їхати, а коли поїзд рушає, ти шкодуєш через свою нерішучість і намагаєшся його наздогнати, незважаючи на те, що в тебе немає грошей на далеку і нелегку подорож. Це було навіть не усвідомлене рішення, а імпульс...
Як і попередній, Четвертий Майдан розпочинався виключно як мирна акція, організована не політиками, а громадянським суспільством. І в цьому була її унікальність, краса і велич. Проте згодом вона стала еволюціонувати у щось інше, тривожне і нервове, що більше нагадувало бунт. Вочевидь, протест був заражений врадіївською інфекцією, яка дуже швидко прогресувала і зжирала здоровий організм Майдану. У потоці мирного протесту стали виникати вогнища революції, які загрожували поглинути весь Майдан. Зверніть увагу: після побиття молоді у ніч із 29-го на 30 листопада контроль над протестом миттєво перейшов до політиків (не впевнений, що тільки опозиційних), тобто фактично відбувся переворот, що викликало глухе невдоволення громади. Від цього і до останнього моменту на Майдані стали між собою конкурувати дві лінії протесту: мирна і революційна. "Це революція!" — наполягали політики-демократи, забувши, скільки нещастя принесли революції нашому народові.