З його ініціативи й підтримки були створені фольклорні колективи "Веселка" та "Полтава", капела бандуристів, оркестр народних інструментів, численні суботні школи у містах штату. Він сприяв заснуванню багатьох громадських організацій українців Бразилії, в тому числі Українсько-бразильської Центральної репрезентації. Розповідав мені, як кілька років тому віз два кущі калини з України. За всіма інструкціями перевезення подібного вантажу суворо заборонено. Але в Борисполі його пропустили. В одному з європейських аеропортів, де робив пересадку, теж (яке диво!) натрапив на працівника українського походження, що дав калині "зелене світло". У бразильському Сан-Паулу перед вильотом до Курітіби знову допомогла українка. "Українська солідарність — величезна сила!" — схвильовано говорить святий отець. Шкода тільки, що калина не прижилася, тут, виявляється, клімат для неї несприятливий.
Із префектом округу Іраті українцем Сержіо Стоколосом ми розмовляли в його кабінеті. Народився у Прудентополісі, де саме його прадідівське коріння, не знає. Кожне слово про Україну схоплював на льоту, багато розпитував: "Чи не знаєте, бува, де найчастіше зустрічається прізвище Стоколос і тих, хто його носить?" Це славне козацьке прізвище нині зустрічається рідко, відповідаємо. Його тішить, що належить до козацького роду. Має намір приїхати в Україну і докопатися до своїх коренів. В місті Іраті та й в усьому окрузі про цю людину лине добра слава. Рівень підтримки префекта, згідно з останніми соціологічними опитуваннями, становить близько 80 відсотків. Якби я був мешканцем Іраті, то теж віддав би за нього свій голос, бо місто охайне, зелене, економічно розвинене, має ідеальні дороги й тротуари. Сержіо Стоколос — управлінець від Бога, кажуть земляки. Хочете — вірте, а хочете — ні, але до посади префекта він ішов із десятирічного віку. Щось спонукало його піти нишком від батьків на церемонію інавгурації новообраного префекта Філіпе Лукаса. З того часу і вели добрі ангели до обраної мети. Один із них — Філіпе Лукас, котрий став для хлопця наставником і вчителем. 2004 року Сержіо Стоколоса вперше було обрано префектом Іраті, а через чотири роки — переобрано на новий строк. За ці роки чимало зробив задля поліпшення благоустрою міста та округу, соціального захисту його мешканців. Іраті — одне з небагатьох міст Бразилії, в околицях якого немає фавел — нетрів для бідноти. Префект планує збудувати нову школу, в якій діти перебуватимуть із ранку до вечора, спорудити завод з виробництва біодизеля та культурний центр імені видатної землячки — актриси, письменниці Деніз Стоколос. Добре було б, каже Сержіо, зав'язати культурні та ділові стосунки з якимось містом в Україні.
Філіпе Лукас (Лукаш) — є добрим ангелом не лише для префекта Іраті, а й для десятків тисяч жителів цього краю. Його, лікаря за фахом, знає тут старе й мале, протягом багатьох років врятував сотні життів. Авторитет має колосальний. Із 1992 по 2001 рік був префектом Іраті. Під його керівництвом розбудовано соціальну та комунальну інфраструктуру міста. У 2002 та 2004 роках обирався до Законодавчої Асамблеї штату Парана. По-нашому, він депутат обласної ради. Вибори тут не як у європейській Україні, коли люди, голосуючи за закриті партійні списки, обирають котів у мішках. У Бразилії, яка вважається країною третього світу, депутатів обирають за відкритими списками, тому значення мають не гроші претендента, а популярність, авторитет, те, що він зробив і робить для людей. Філіпе Лукаса ми бачили в роботі, коли їздили з ним по колоніях (селах). Скрізь його зустрічали як рідного. І він своїм землякам готовий подарувати душу. Одному дасть лікарську пораду, другому — юридичну, третьому
- житейську. Занесе хворому ліки, а комусь допоможе матеріально з фонду своєї партії. Наші депутати так не працювали ні за мажоритарної, ні за пропорційної систем. Здобували мандати — і хоч трава не рости. Вочевидь, якість роботи депутата — питання совісті. Її жодним законом не додаси. Філіпе Лукас плідно працює не лише в окрузі, а й у Законодавчій Асамблеї. Був розробником закону "Про відзначення в штаті Парана 24 серпня Дня українського іммігранта". З ініціативи Філіпе Лукаса 5 червня 2007 року розглянуто та прийнято постанову сесії Законодавчої Асамблеї штату Парана "Про визнання Голодомору 1932—1933 рр. геноцидом українського народу". На його рахунку чимало інших добрих справ.
- у товарняки та й повезли до Сибіру. Як тільки минули Урал, Андрій вирішив: або пан, або пропав. Відколупали разом із другом кілька дощок у вагоні і, коли поїзд стишив хід, стрибнули у темряву. Йшли на Захід по сонцю і зорях. Кілька разів натрапляла на їхній слід погоня, свистіли над головами кулі, але рятували молоді ноги і везіння, котре, як відомо, супроводжує сміливців і відчайдухів. Та втеча тривала... майже п'ятнадцять років. За цей час побував у рідному селі (лише одну ніч), у Москві, Одесі, на Кавказі, в Австрії. Скінчився цей марафон аж у Бразилії. Мріє Петро Єден разом із родиною приїхати в Україну, побувати у батьковому селі, а потім, якщо вдасться, повторити маршрут його втечі.
За кордоном проживає понад 20 мільйонів українців. Це величезна сила. Якщо об'єднаємось, то здолаємо асиміляцію і допоможемо матері-Україні, говорив у своїй промові президент Світового конгресу українців Євген Чолій.
Січень 2009року.
Мости
Славонського Броду
У Хорватії зібралися представники українських громад цієї Республіки, а також Сербії, Словенії, Боснії та Герцеговини. Це перший збір українців колишньої Югославії після громадянської війни 1991— 1995 років, внаслідок якої утворилося шість незалежних держав, а тутешнє українство, колись єдине, розкололось на кілька частин, опинившись ніби на островах. Українці під час тих кривавих подій були по різні боки фронтів, воюючи і за словенців, і за хорватів, сербів і навіть за мусульман. Але попри тривалий мир колишньою Югославією і досі блукає привид тієї братовбивчої війни, яка для когось була визвольною, а для когось — громадянською. Ще пам'ятаються взаємні образи, не вгамувався біль утрат, не зникли сліди від куль та осколків на багатьох будинках міст і сіл, ще продовжують вмирати від ран, завданих на тій війні, її ветерани та інваліди. Тож взаємини між народами колишньої федерації поки що, на жаль, не можна назвати теплими і довірливими. Хоча рік у рік вони поліпшуються. Зміцнюються економічні та культурні зв'язки, утворюються змішані родини. Час поступово бере своє.
— Ми зустрілися у Славонському Броді не випадково. По-перше, місто розташоване майже в центрі колишньої Югославії, по-друге, має символічну назву: настав час шукати броду, щоб здолати перепони, які розділяють українців, та нарешті збудувати між ними мости, — сказав, відкриваючи міжнародний форум українців, один із його ініціаторів, лідер української громади Славонського Броду Михайло Семенюк.
Йшлося про стан українського руху в нових незалежних державах та про можливості співробітництва між нашими громадами. Становище кожної з них певною мірою залежить від політичної та соціально-економічної ситуації в цих країнах. Найуспішніша з-поміж своїх колишніх сестер Республіка Словенія. Вона увійшла до НАТО та ЄС, рівень життя її громадян вищий, ніж у сусідніх державах. Проте не можна сказати, що умови для розвитку національних меншин у цій країні найліпші. В українців Словенії проблем не менше, ніж у їхніх єдинокровних братів з інших республік колишньої Югославії. Не відстає за темпами економічного розвитку і Хорватія, яка вже стала членом Північноатлантичного альянсу та ось-ось має вступити до ЄС. Українство в цій країні — на етапі відродження. Два роки тому воно здійснило своєрідну національну революцію: вийшло з Союзу русинів і українців та утворило окрему організацію "Українська громада Республіки Хорватія", оскільки партнери по союзу не визнавали ні України, ні її святинь. Влада цієї країни дуже прихильно ставиться до українців, бо вони, по-перше, брали участь у визвольних змаганнях хорватського народу, а по-друге, Україна першою з-поміж інших країн визнала незалежність Хорватії. Лідери української меншини представлені в органах місцевого самоврядування. Чимало культурно-освітніх проектів громади фінансує держава.
День у день зміцнюється економічний потенціал Сербії.