Яблука з райського саду (збірка)

Потанцювала перед дзеркалом, вживаючись.

Вдихнула повітря, простягла вперед руку, і... в кори­дорі грюкнуло, двері до гримерки рипнули й на порозі з'явився перегар, а потім Корнієнко:

– Я, блін, тобі телефон подарив, щоб ти не знімала, коли я дзвоню, да? – завідуючий районною культурою наповнив помешкання образою. – І квіти я тобі посилаю на віники? – він сперся на стіл перед карафкою з буке­том, щоб перепочити перед наступною фразою.

– Я... – хотіла говорити Марічка.

– Мовчи, ти все сказала! – він рвучко охопив її ззаду і втупився в спільне дзеркальне відбиття. Вона так і вклякла й витягнутою рукою.

На Лукаша він явно не тягнув.

– Я... – не встигла пояснити вона, як він міцно зату­лив їй долонею рот, а іншою намацав груди.

– Я – головка од буя, – пояснив, як міг, бо На-Того-Хто-В-Скелі-Сидить також не конав, і потягнув до канапи, на щастя її накидка зачепилися за крісло і воно поїхало слідом, гальмуючи, завкультурою заплутався в листочках, й обидва впали на паркет, не дотягнувши до бажаної меблі.

– Ти, Натка, сучка, ой, ти сучка... – збуджувався він, обпікаючи гострим духом губи полізли цілуватись і з другого разу втрапили, він вчепився в груди й другою ру­кою, стиснув, дівчина од цього влучила йому пазурями в очі, той зойкнув, перехопився, й вона скочила на рівні ноги. – Он ти як... за все хороше, – озирав долоні, хотів п'яно й саркастично скривитися, так Марічка не дала – вихлюпнула в очі квіти разом з водою, припинивши ерекцію, Корнієнко одплюнувся й поповз по рослинах до дверей, насилу звівся. – Ну, падла, ти в мене получиш, – грюкнув ними.

Марічка вдихнула повітря, коли він люто загуркотів коридором.

– Дотація! – волав він. – Буде ж вам тепер дотація – головка од буя!

Безбач влетів до сусіднього приміщення, і всі в буфеті отетеріли, коли там опинився завкультурою весь мокрий і в пелюстках. Погляд його пронизливий уперся в столика, де сидів за шампанським Романченко з Козубицькою, він саме підносив їй запальничку до цигарки й вони ніжно торкну­лися пальчиками. Вогник вкляк, забачивши Корнієнка.

Корнієнко теж, бо пояснити, п'яно тетеріючи, як тут актриса опинилася раніше за нього він не встигав, тому од порогу хопив з прилавку першу путню пляшку: "буде ж вам дотація, краще в інтернати оддам", і щосили влу­пив по голові художнього керівника. Скло пурхнуло, обкинувши присутніх.

– Сука! – викрикнув завкультурою.

Позаяк та почула своє ім'я, втупилася у вогник. Потім несподівано легко й рвучко смиконула до себе зі столика шампанське й зацідила у скроню нападника, пляшка не луснула, чого не скажеш про голову – чоловік гупнув неживий межи сусідні стільці.

Усе охнуло.

Кинулося підводити Корнієнка, робити штучне ди­хання, кладовити на стільці, весь театр, зойкаючи, за­кружляв навкруг буфету, а тим часом художній керівник і актриса зникли досконало.

В буфеті вже працювала слідча бригада, а до адміністратора з жахом дійшло, що глядачева зала за­повнюється.

– Зарізали, – застогнав він і вискочив у коридор, зіткнувшись з завтрупшою, – без ножа зарізали.

– Треба було переставити іншу виставу, – недоречно бовкнула та.

– Коли? За п'ятнадцять хвилин? Блін, та тут навіть відмінити вже ніколи, театр ломиться...

Вони, не змовляючись, просто з коридору влетіли в гримубиральню і стали, як вкопані – перед ними на розси­паних квітах виструнчилася Марічка в костюмі Мавки.

– О, а ця вже й перевбралася, – просичала завтрупою.

– Стривай... – адміністратор повільно підійшов до дівчини, вийняв їй із пальців карафку й обережно поста­вив на стіл. – Роль... знаєш?

– Чудово знаю, – закліпала, отямившись, та, – на дипломній роботі грала.

Усі німо перезирнулися.

Коли її підвели до сцени, весь колектив завмер. Але ненадовго – глядачева зала вже тупотіла ногами.

"Жаль, дуже жаль, – ще встигла подумати Марічка, виходячи з-за куліси, – жаль, не встигла маму попереди­ти, хай би вона мене побачила".

Геродот-1983

Греки тільки того й робили, що бухали, бо товщина їхнього культурного прошарку складається з черепків би­тих амфор і сягає подекуди кількох метрів. Вони наполег­ливо крізь усі літописи розпускали чутки, що вино завжди розбавляли водою, однак дослідження показали, що настою­валося воно аж на сорока міцних травах, таких, що якби сучасній людині дали сьорбнути, ту би скрутив передозняк.

Оглядаючи таку амфору в музеї, неважко здогадати­ся, чому вона нераціонально видовжена, але, якщо поду­мати, то дві ручки на горловині дуже зручні для того, аби було такою, випивши, гепнути сусіда по голові. А, може, й так: у давніх греків не було пунктів прийому тари і во­ни просто змушені були брязкати нею об що трапиться, аби кардинально зменшити об'єми зужитого посуду.

Бо й так ущільнене череп'я буквально заважає архео­логам копати, досліджувати давні поселення й надосі не існує стільки транспорту, аби повивозити уламки з роз­копів. Отож зараз, куди не глянь, їх понавалювано гора­ми, навіть жадібні до безкоштовних сувенірів туристи не здатні порозтягати їх закутками нашої неосяжної батьківщини.

Я йшов пляжем й дивувався з гальки, створеної із ко­лишньої кераміки й міркував, як би цей процес взяти за мету нестандартного наукового дослідження, й на­штовхнувся на двох голих дівчат, які, підставившись під сонце, витяглися на рушничках. Наші погляди зустрілися.

– О, Боже, какой ужас! – вигукнула молодша. – Страш'н дажь надумать, чьт завтра я уж буду в Масквь.

– Ужас, дєйствітєльн'. Там же температура воздух' всево плюс десять.

– Да ет на десять градусов мєньш', чем здєсь темпера­тура вади, дажє прєдставіть страши'.

– Да, дєйствітєльн' дасадно.

Поза вербою низкою сиділи чоловіки, одразу видно, що археологи, бо одягнуті в суміш військового та джин­сового, навколо них стовбичили пляшки з під портвейну, порожні, тому всі були похмурі.

– У-у, гунн паганий.

Це до мене.

Запанувала павза.

Скориставшись з неї, муха залетіла в пляшку й заба­сила:

"Гун-н-н-н".

Я тихенько подумав: був би я гун, то вас не сиділо би тут.

Тоді один раптом зірвався на ноги й заходився робити переді мною армійського фізкультурного комплекса номер один. Озирнувся й почав би показувати номер два, коли б не:

– Шур', сядь, – урвав зарядку старший з них.

– Жалк' просто так уєзжать... – виправдовувався Шура.

– Камандовать парадом, Шур', буду я, – промовив той і всі узвичаєно засміялися. – Ти чіво ет'? Чьто тібє здєсь над'? – це він до мене.

– Я т? Я с бєрєзанскай ахіологічєскай експєдіцьї, вон прішол пасматрєть, – кивнув я на два кам'яні вівтарі.

– А-а, – полагіднішав старший.

– Фьсо равно – гунн, – наполягав Шура. – Ти прьєдстафь, в магазінє здєсь адін такой начал тари-бари растабари срєді мєстних рагов, чьто, мол, прієзжают суда сотні експєдіцій атавсюда, а потом все викопаниє експо­нати развозят по Ермітажам, представляєш? Гуньйо ванючайо.

– Чіво ж ти єму па рогам не дал-то? – щиро здивува­лася молодшенька, грайливо блиснувши зубами.

– Нє смог, там било полньохонько рогомьотов.

– Так ти б культурно атвєтіл, – знову посуворішав старший, – чьто пускай ані тож' прієзжают атсюдава к нам в гості і капают себе, сколько хотят, ми нє жлабьйо, ми нє станем возражать.

– Гуньйо ванючайо.

Я прийшов сюди, бо тут було джерело. Батько історії Геродот починався з того, що описав його давні цілющі властивості, такі, що поруч було змуровано аж два вівтарі. Згодом, коли Ольвія занепала, вода засипалася, однак наші археологи відкопали вівтарі, а потім за Геродотом почали шукати й славнозвісне джерело, знайшли, розчистили, ключі ожили й знову заструмувала вода. Та, унікальна в яку можна тепер вступити двічі.

А ще задовго до греків тут жили місцеві племена, які вклонялися джерелам, греки їх кишнули з прибережної лінії, правда, за це принесли їм освіту, письмо, культуру. Греки принесли цивілізацію й торгівлю в це неторкане місце. Й работоргівлю.

Найбільшу тутешню ріку, яка також впадала в ли­ман, назвали Борисфеном, хоча вона до того мала свою власну назву. Місцевих вони відповідно прозвали борисфенітами, бо греки були першовідкривачами, вони були романтиками.

Слідом за романтиками присунула армія й почалося масове ввезення зерна в метрополію, зерна в обмін на ви­норобну продукцію. Місцеві привчилися пити вино, бо, нецивілізовані, раніше не знали його. Отак речі, які зда­валися в нас споконвічними, мають свої точні дати, історія нашого алкоголізму сягає заледве якихось двох з половиною тисяч років. Тутешні племена виявили до ви­на неабиякий хист, якщо елліни його розводили, то ці не додавали води, а хиляли просто так, лякаючи колоніза­торів, (отак просто з цього самого джерела й не розводнювали, певно, шкодували цілющої води), за що греки прозвали їх варварами й дорікали:

"П'ють, як скіфи".

Відтоді пролетіли епохи й тепер місцеві розводять горілку пивом, дивно, але навіть за моєї куцої пам'яті та­кий коктейль лякав навіть завзятих алкашів, а тепер йо­го вживають дівчата.

До речі. Якось в Єгипті археологи розкопали камінь, а на ньому ієрогліфи, де було описано рецепт якогось по­пулярного напою. Затамувавши подих, наші науковці в лабораторії відновили прадавній рецепт, "джерело" за­струмувало знову, естафета не увірвалася! Покуштував­ши, вони зазнали шоку: виявляється, вони відтворили... простісіньке пиво, кап-у-кап таке, як і продавалося з діжки навпроти інституту археології. Отже естафета діяла протягом тисячоліть і поза наукою.

Повітря спекотно зупинилося. Я зарядив фотоапарат й заходився знімати джерело, воно, обрамлене прадавнім тесаним камінням було дуже фотогенічним. Усі експе­диції, які з'їздилися сюди з усіх закутків СРСР, влашто­вували навколо ритуал посвячення в археологи, вранішні самітники усамітнювалися тут, аби помріяти, а щовечора збиралися романтики поспівати пісень, зако­хані приходили вночі кохатися. Отож на дні джерела ви­явилося безліч порожніх пляшок і я почав шукати ра­курс, аби вода заблікувала їх, промайнула навіть думочка така, а чи не заб'ють вони знову джерело? Інша думочка заспокоїла, адже щодня голодні археологи витягають гуртово склотару й біжать здавати до гастроному.

– Ти чіво ет' реактор снімаєшь? – визвірився Шура.

– Я? – непідробно здивувався я, хоча реактор був мені по цимбалах.