Пригоди молодого лицаря

Відразу видно доброго батька й неньки дитину. Нехай же Бог пошле тобі щастя й здоров'я.

Вони вийшли.

Сонечко справді піднялося вже, та Василиха на те не вважа­ла: поволі замкнула хату, навідалася до хлівця, а, виходячи з дво­ру, замкнула на защіпку хвіртку й тихо пішла за молодицею.

Перекупки сьогодні не пізнавали старої Василихи, дивували­ся, розпитували, але на всі розпитування вона тільки зідхала та безпорадно рукою махала.

XIII

Поволеньки Орися опритомнювала від того страшною душев­ного потрясіння, що його так несподівано, так нагло зажила тої ночі, коли староста вітав польного гетьмана бучним бенкетом, а Павло мусив утікати з Канева. Це повійне лихо, що впало на бідну голову Богу винної дівчини тільки тому, що краса її сяяла над зви­чайну вроду дівочу й затуманила отруєний мозок і розбещене сер­це одного з найбільших можновладців на Україні, — ця подвійна напасть не могла не відбитися й не лишити сліду на всьому духов­ному складі навіть її, простої міщанки, напівселянки і вихованням, і освітою, й трибом життя. І це стало помітним від тієї самої хвилі, як її примчав Павло до матері й вона в неньчиних обіймах урешті очутилася й прийшла до свідомості; це позначилося на всій її до цеї пори життєрадісній вдачі й рівній, невимушеній поведінці. Щось безпорадне, дитяче в тій дівочій вдачі її, що так чарувало в ній всіх, не вважаючи на прищеплену матернім навчанням та на­пучуванням поважність і навіть гордовитість, — як вітром звіяло. Наче хтось раптом відчинив перед неї двері в інший світ і сказав: "Досі, дівчино люба, був лише рожевий, прекрасний, як усмішка дитини, сон, а справжнє життя — ось ново, за цим порогом, що ти переступила".

І назовні позначилася ця нагла відміна: глибокі, сині, як не­бо, очі її стали ще глибші й таємничі як рівнява глибокого лісового тихого озера; між темними, тонкими, гарними, як намальовані, бровами у хвильку задуми чи напруження мислі лягала ледве по­мітна сторчова риска; рухи зробилися повільніші, а дзвінкий, пер­листий, молодий дівоцький сміх не ринув з уст вільно й жартливо, мов гірський потічок із прискалка на прискалок, а так, немовби тримала дівчина його на припоні: чисто посміхалися лише уста, очі ж — наче в саму душу твою хотіли проникнути. А пісня, якою бриніли сливе щодня й ранок і вечір на вдовиному обійсті, затих­ла, завмерла.

Від покмітливого материного ока не умкнула ця відміна в Орисі, але мати глибоко розуміла свою єдиначку не тільки як ма­ти, а й як жінка жінку, — жінка, досвідчена в бурях життя, — жін­ку, що вступає в теє жорстоке, невблаганне життя й переживає, освідомлює перші його іспити. Щоправда, не зазнала вона за сво­го дівування саме такого великого й жорстокого життєвого спро­бунку, але багато гірких пригод, напастей і розчарувань теж зажи­ла, поки об'якорилася в тихому причалі з молодим Петром Обере­менком, хай царствує з праведними. Тому тільки поглядала й сте­жила крадькома за тим, що коїлося з донечкою, але не рушила її духового переродження докучливим розпитуванням.

Ще й друга відміна відбувалася в душі Орисі — відміна, що її можна було б назвати переоцінкою людей і свого до них відноше­ння. Не маючи ще життєвого досвіду й певної, усталеної власним розумом, мірки для цього, вона зчаста зверталася за роз'ясненням до неньчиної досвідченості.

— Мамо, — питає, бувало, — чи вони всі отакі, як цей?

— Та хто, доню? — лагідно перепитувала старенька вдова. — Про кого ти?

— Та пани оті?

— Мабуть, доню, всі. Від пана поли вріж та тікай, хай їх Гос­подь поб'є!

Орися замислиться на хвильку над якоюсь там роботою та й знов:

— А чого вони такі, мамо?

— Та Бог їх зна… — відказує ненька. — З жиру, мабуть, та від того, що безкарні. Якби почували над собою доброго кия, то, може б, і шанувались, як і всі добрі люди, а то хто їм розказуватиме, ко­ли кожен сам собі й над усіма пан!..

Нова робота для допитливої голови Орисиної. Але за якийсь час ізнов:

— Вони пани, мамо?.. Чому воно так, що як тільки чужий, то й пан?

— Цього вже, дитино, я тобі не скажу… Мабуть, так Бог дав.

— Бог?.. — задумується дівчина й крутить головою. — Хіба Бог гарніший до панів, як до нас, що поробив їх панами, а нас упослідив?

— Кажу ж, доню, що не знаю.

Дівчина замислиться над роботою, й навіть по виду її помітно, як напружено працює її думка. Думає отак, думає, та — дивись — і надумає щось.

— На мою думку, — каже, наприклад, — це тому, що коли Бог створив людей, то нашим дав таку вдачу, що вони мерщій хапали­ся за чепіги в плуга, а пани на плуга й не глянули, а мерщій хопи­лися зброї. Наші люди безборонні зосталися, а ті й землі в їх поза­бирали, й самих у холопи повернули. Бо як же інакше могло так статися на світі?..

— Може, й так, голубко, — казала на це стара, — ти до школи ходила, тобі видніш, як мені, старій.

— У школі цього не говорено, а тільки я так собі міркую, що якби одного разу наші люди, замість хліб робити, чи що там ще, та хопилися зброї, то й панів були б позбулися, і ніхто б нас не крив­див…

— Е, дочко, лихих людей на світі — нема переводу: як не па­ни, то жиди.

— Жидів пани позаводили, а то б їх, може, й на світі не було. Де пан, там і пархатий, бо пан лінується сам навіть обдирати своїх холопів та й порозводив для того жидів, як хортів для полювання. Не було б пана, то й жида не побачили б.

Дивилася Обеременчиха на доньку, на її золотоволосу голів­ку, схилену над гаптуванням чи вишиванням, і дивувалася, звідки в неї дакі думки об'явилися. Про своє вчорашнє лихо, про тую тя­жку кривду свою немовби вже й забула та про інших скривджених і упосліджених голівку клопоче. Навіть про Павла не згадує про самого, а все якось так, що й другі гноблені по всій Україні з ним. Не догадувалася старенька в простоті своїй, що до жалю над зага­льним горем людським шлях стелеться через власне горе, і кого воно не зачепить глибоко й боляче, той і людського горя не відчує як слід.

Минуло вже кілька день із того часу, як над бідною Орисею прошуміла така буря; вже й польний, очухавшись після Павлових обіймів, виїхав із Канева, й життя невеличкого міста потекло своїм звичайним ладом. Та, власне кажучи, коли й позначилися на ко­му, коли й залишили слід останні події ці, то тільки ж на двох ро­динах, і то лише тому, що обидві вони були зв'язані спільністю прямувань до однієї мети; а то б усе нещастя впало тільки на го­лову бідної вдови з дочкою.

Спільне нещастя зблизило Василиху з Обеременчихою й її до­чкою. Незгідна Павлова мати, лишившись сама-самісінька, відчу­ла, що ґрунт у неї під ногами захитався; що жила вона досі тільки Павлом своїм; але освідомила це тільки тепер, коли його не стало коло неї; що він саме й був для неї тією підпорою, що держала її на світі, сповняючи сіре, одноманітне та безцільне вдовине живот­тя змістом і не допускаючи, щоб удови старої хата тхнула пусткою. Довго ще по Катриних відвідинах не в силі вона була не тільки ві­днайти рівновагу, але хоч прочуняти до пуття, й почувала, що са­ма вона з своїм лихом без чужої помочі не дасть собі ради. А до кого вдатися? Ріднí й близьких людей у місті не мала: першої — тому, що сама була з села, а других — через свою незгідливу вда­чу. До чоловікової ріднí навіть не признавалася після того, як Ва­силь подався на Січ, і за довгі роки навіть забула про неї. І от те­пер, опинившись у такому стані, коли потреба відпори й поради відчувалася якнайгостріше, згадала небога, як гризла сина за те, що хотів привести в хату невістку. Була б невістка — була б і по­рада, й поміч. А згадавши про це, згадала й про ту, що її так кохав Павло, що безоглядно пішов назустріч страшній небезпеці, аби ті­льки врятувати з поганих рук. Коли б біля неї був її старий, то хто­зна, чи не зненавиділа б вона дівки, що через неї втратила сина; але тепер, у страшній самоті, коли в хаті-пустці нема з ким і сло­вом перемовитися, Василиха раптом почула смертельну тугу за близькою, рідною душею, й думки її сами полинули до Орисі й її матері. Вона раптом відчула в своєму старечому серці таку гарячу приязнь до старої й таку матерню ніжність до дівчини, що не вага­лася довго й першої ж неділі, вернувшися з церкви, попорала по господарству, що треба було, й пішла до них на відвідини.

Добре не знала навіть, де живуть, і розпитувала в людей. Обеременчиха саме давала дробині їсти, побачила стару перед пе­релазом, щиро зраділа, нашвидку висипала на землю все, що було в підрешітку, кинула його на призьбу й метнулася несподіваній го­сті назустріч.

Василиха тим часом перелізла в двір.

— Добридень, моя голубонько, — привіталася здалеку, — з неділею будьте здорові! Чи приймаєте некликаних гостей?.. Виба­чайте, що так нахрапом…

— Господи милосердний! Що ви говорите, Василихо, люба моя? — з докором говорила Обеременчиха, обнімаючи й цілуючи стару. — Я така рада, така рада… А Орися як зрадіє!.. Самі давно пориваємося навідати вас, моя матінко, та після тої халепи остері­гаємося й з двору вийти… До церкви навіть перестали ходити…

— А звісно, перестанеш і в хаті замкнешся від лихих людей, — згодилася Василиха. — Та чула, що пана того з жовнірами вже винесла лиха година з міста.

— Та хто їх зна, душе мила! Одного сьогодні винесе, а друго­го завтра принесе… Просю ласкаво до хати. Якраз вчасно нагоди­лися: саме обідати збиралися…

— Спасибі, серденько, я не голодна… Стомилася, знудилася душею на самоті, та й неділю Господь послав, — дай, міркую собі, піду навідаю тих, що мій Павло так шанував… Може, й сама на до­брих людях трохи розвію свій жаль пекучий та розважуся…

— Павло… Боже мій, Боже ж мій! — згадала Обеременчиха. — Спаситель наш і оборонець… Страшно подумати, що з нами було б, якби не він!.. І через нас мусив утекти, кинути рідну неньку, ха­ту…

Так балакаючи, вони ввійшли в сіни. Орися готувала до обіду, але, ще як тільки Василиха вступила у двір, побачила стару у ві­конечко й уся здригнулася, а коли та переступила поріг у хату, вона кинулася з сльозами до неї, цілувала їй руки, не в силі про­мовити слова. Якусь хвилю стояли, обнявшись, мовчки й тихо пла­кали. Господиня дивилася, як обнялися старе й молоде горе, й со­бі ронила сльози.

— Ой лелечко, що ж це я! — врешті відірвалася дівчина від дорогої гості.