До громадської роботи не притягнеш, до комсомолу наближаються обережно. Доки свою трагічну машкару носитиме такий здібний юнак, як Марко Бубир? Чому він уникає колективу?..
Почувши своє прізвище, Марко враз прихилився до парти. Слухаючи Аркадія, Вову, Віктора, Марко не наважувався спитати у Руфи, чи змогла б вона з такою одвертістю висловлюватись. Але Руфа уважно слухала. Тонка рисочка зморшки впала їй між бровами. Коли Голубояр згадав Марка, Руфа скоса повела очима до нього і хитнула головою, погоджуючись з Голубояром. Руфа Марка тем осуджує.
Ховаючись із своїми переживаннями, почасти вигаданими ним самим, Марко займав справді дивне становище в класі. Декому здавалося, що він гордий і неприступний, але тепер це найбільше гнітило його самого. Зверхність у відношенні до інших відштовхувала тепер від нього учнів, і кожен його навіть невинний дотеп на адресу якогось товариша сприймали як образу і відповідали йому гостро. До себе Марко нікого не запрошував, а коли учні самі заходили, він намагався якнайскоріше позбутися їх. Разом з тим йому кортіло і весело посміятись чи опинитися в гомінкому гурті однокласників, піти з ними в театр чи в кіно. Часто Марка мучило каяття. Коли б хтось зразу зняв оцю машкару з нього! Кілька разів він поривався зайти до Голубояра і спинявся біля дверей. До Аркадія приходив, але замість сердечної розмови вони або сварилися, або Марко корчив з себе, як завжди, гордого вигнанця, що його не розуміє натовп, а ще частіше клоуна... Руфу він проводив випадково, але хотів з нею бути — і уникав її.
Несподівана бесіда виникла у них з Руфою після цих зборів. Додому не хотілося йти, і на вулиці гаряче обговорювали подію, що призвела до сьогоднішніх запальних виступів. Попереду Аркадій сперечався з Яшею Баркіним. В суперечку встряли Віктор з Тамарою і Кіра. Руфа з Марком ішли позаду. Вечоріло, у вікнах спалахували перші квадрати світла. Запони хмар закривали небо. Зривався часом сніжок-хуртовина — і пролітав далі. Віяв над дахами вітер. Руфа сховала підборіддя в комір і мовчала. Нарешті він спитав:
— Про що ти думаєш?
— Ти згоден з тим, що говорив про тебе Голубояр,— промовила Руфа. Вона дивилася кудись уперед. Запитання поставлено в упор, вигляд у Руфи був рішучий, за жартом тут не сховаєшся. Марко помовчав.
— Не знаю. Нічого не знаю, Руфо! — боязко прошепотів Марко.— Я думаю, чи міг би я так одверто, прямо сказати про себе, як говорили Аркадій і Вовка. Нічого не залишити для себе, для свого серця...
— Дурень ти, пробач, Марку. Мені здається, ми з тобою трохи друзі...— Від цих слів Марко чомусь зрадів, але приховав свою радість.— Коли ти не ввіллєшся в колектив, не ввійдеш у нього душею, погубить тебе твоя власна гра. Починаєш звикати до своєї ролі, а життя не театр, Марку. Навіщо ти граєш весь час?
— Руфо! — схопив її за руку Марко, спинившись і зазираючи їй в очі.— Руфо, мовчи!.. Ні, скажи, що мені робити? — відверто спитав Марко.
Але до них підбігла Кіра і перервала розмову. Знову помітила ніяковість Марка і зосереджений, суворий вигляд Руфи. Та повертатись було пізно.
— Товариші, скоріше йдіть, виникла чудова ідея. Ходім провідаємо Ольгу Карлівну. Всі йдемо, навіть Яша встряв. Тільки треба купити тістечок і цукерок, будемо частувати Ольгу Карлівну.
Біля крамниці спинилися і почали мобілізацію коштів. Найбільше знайшлось у Аркадія. Він витягнув із кишені зім'яті асигнації.
— Жертвую все до копійки, чотири карбованці, прошу. Приготував на деякі невідкладні справи, та...
— У мене два карбованці і двадцять шість копійок, гляди, не загуби копійку, роззява,— передала Кірі свої скарби Тамара.
— Не буду лічити, але не менше карбованця сріблом вношу на чревоугодіє і я,— висипав монети Віктор.
Мовчки дав свої пару карбованців Вова, і Яша також знайшов кілька дзвінких монет.
— Багатий ми народ, братця! На ці гроші можна всю крамницю закупити, як на гоголівському ярмарку,—сказав Вова.
— Це вірно. Доручаємо купувати знавцю кондвиробів Кірі, а для контролю йдуть Руфа з Тамарою, бо інакше цукерки будуть знищені. Гайда, дівчата! Тільки в одну мить справляйтеся. І не давайте Кірі в руки пакунків, бо проковтне разом з папером,— заявив Аркадій.
— Мовчи ти, гучномовець! — гукнула Кіра, і дівчата сховалися в крамниці.
3
Ольга Карлівна не чекала гостей. Вона сиділа в кріслі, загорнувшись теплою хусткою. Зі всього було видно, що вона сидить так уже давно, занурена в думки. Очі її дивилися у вікно, але не бачили там нічого, перед ними пливли зовсім інші картини. На столі, поруч, лежала книжка, на яку поклала Ольга Карлівна суху руку, жовтувату, в синіх розгалуженнях вен, схожу на скам'янілість.
Не надіваючи пенсне, Ольга Карлівна здалеку впізнала учнів і помітно зраділа. З самого ранку була на самоті зі своїми думками і нудьгою. Мабуть, простудилася, морозило і трохи боліло в горлі. А лягати не було охоти — прийняла ліки. Може, за ніч усе пройде.
Після смерті чоловіка Ольга Карлівна помітно змінилася. Роки наздоганяли своє, стало важко боротись із старістю. Стара вчителька вже не могла так мужньо дивитися в лице часу, що пригинав її до землі.
Затишком, милою приязню війнуло на учнів, коли вони побачили улюблену вчительку, що мружила очі їм назустріч і хотіла підвестись. Дівчата примусили Ольгу Карлівну сидіти, зацокотіли, защебетали навколо неї. За своєю звичкою Ольга Карлівна терла пальцями червону смужку від пенсне на переніссі, посміхалася і не встигала відповідати на запитання.
Хлопці поклали на стіл пакунки.
— Оце все, що встигли врятувати від Кіри! — сміючись, сказав Аркадій.
— Ну, як тобі не соромно? І не думала їсти, несла вас почастувати, Ольго Карлівно. Аркадію, покинь! — обурилася Кіра.
Віктор скомандував, щоб дівчата готували чай, і за хвилину в кухні люто зашипів примус. Хлопці роздяглися і сіли навколо Ольги Карлівни. Тільки Вова Порада вештався з кутка в куток, зачіпав усіх. Дух протиріччя засів у ньому після зборів. Сказати засів — невірно, він ворушився, під'юджував, наштовхував Вову на суперечки.
Ледве Яша Баркін заїкнувся щось сказати, Вова похмуро процідив:
— Мовчи ти, опортуніст! Я сам розповім...— і коротко, без особливих подробиць розповів учительці про скандал з виправленими оцінками. Зробила це, звичайно, сама Маруся, хоч і він мало не постраждав.
— А Яша переконаний боягуз-теоретик і практик,— заявив Віктор Мартинов.
— Знову починаєте суперечку, набридло! —крикнула Тамара, і очі її блиснули, як перші вечірні зірки. Вона підійшла і ніжно сіла біля Ольги Карлівни, не дозволяючи їй вставати, доки Руфа з Кірою ставили на стіл чайний посуд, розкладали принесене частування.
Принесли чай. Зразу всі заговорили, звертаючись до Ольги Карлівни за порадами. Кожен шукав свого шляху, і багато питань виникало в молодих головах.
— Ми всі йдемо у військові школи, це вже вирішено остаточно і назавжди. Будемо й інших агітувати,— сказав Аркадій, сідаючи за стіл поруч Кіри.
— Я надумав іти в кіноінститут, а не у військову школу,— ухилився від Аркадійового виклику Яша.
Марко сів у другому кінці столу, далі, від Руфи. Він боявся продовжувати розмову, почату на вулиці. Матові щоки Руфи горіли тихим рум'янцем, що не розгорявся, а ледве тлів... Природа економила фарби, і в цьому була особлива привабливість Руфи. Зате Кірі кинуто всього без міри: і рум'янцю на щоки, і золота в коси, і блиску в гарячі очі. Тендітна, ніжна Тамара з дитячим ротом і рожевим лицем справляла враження дорослої дитини.
Ольга Карлівна запрошувала гостей до столу, дівчата частували її. Наклали у тарілку ласощів стільки, що вистачило б на цілу родину. Ніякі протести вчительки не допомагали, довелося їй скоритись. Незважаючи на те, що продовження суперечки ще висіло в повітрі, за столом усі почували себе невимушено, змагалися в дотепах і таки викликали посмішку в старої вчительки. Дівчатам особливо тут було все знайоме, бо вони часто заходили до Ольги Карлівни і розуміли, що їй це приємно.
Марко все поглядав на Руфу, і йому хотілося, щоб вона звертала на нього увагу. Разом з тим присутність Руфи і незакінчена розмова з нею сковували хлопця. Весь час кортіло йому зробити якийсь зухвалий вчинок, подвиг, заслужити посмішку і похвалу, на які не дуже щедра Руфа. Добре б стати героєм, переможцем, звитяжцем. Марко недбало відкидав своє волосся, приймав несподівані недбалі пози, сидів збуджений і насторожений. Раптом щось вигадував, кидав у гурт смішні слова, які не робили бажаного ефекту, і Марко відразу замовкав, хмурився.
Віктор сказав:
— Я розробив один проект, детально розробив і пишу листа до ЦК комсомолу. Ми ростемо незагартовані, часто маминими синками. Що ми знаємо?.. Загартовуємося для боротьби? Ми списуємо і тікаємо з уроків. Я пропоную привчати щодня молодь до бойової небезпеки, виховувати змалку хоробрість, мужність, кмітливість, витривалість, відвагу. Треба встановити норми, які повинен здати юнак на ці якості людини. Ганьба хлопцеві, що росте кволим, боягузом! Кожен радянський юнак буде мужнім, хоробрим, відважним. Цьому сприятиме складання норм на Відвагу, які я запропоную.
— А що ж нам, нещасним, робити? — жартівливо сплеснула руками Кіра.
— Вам? — перепитав Віктор.— Інші, жіночі норми здаватимете, а головне — жодна дівчина не повинна любити юнака, який не має права зватись справжнім радянським юнаком,— ці слова викликали веселий сміх.
Віктор приготувався захищати свою ідею, але всі й так визнали дотепним його проект. Заговорили разом, перебиваючи один одного, як одна сім'я. Ольга Карлівна також оживилась, і молодим вогником блиснули її очі.
Закинувши золоту голову, сміялась Кіра, малюючи картину, як вона ганитиме свого приятеля, якщо той злякається, приміром, пострілу. Руфа доповняла Кіру і теж реготала, дивлячись на Вову, що кривив поблажливо губи. Тамара тьмяним поглядом стежила за Віктором — це ж він вигадав таку цікаву річ!
— Все вірно, але навіть без цього проекту наша країна виховує героїв. Вони ростуть щодня, бо інакше не може бути, бо життя у нас таке. Є кому виховувати і є кому рости героями,— сказала Ольга Карлівна.
Помітивши, що Ольга Карлівна стомлена, дівчата, не змовляючись, забрали посуд і пішли мити його в кухню. Ольга Карлівна запротестувала, але хлопці не дозволили їй вставати.