Попросив Гаррі, щоб той підписався, і сам поставив свій підпис за свідка.
– Це й усе?
– Так, це все.
Щасливий стипендіят зітхнув з полегшенням. Кинув поглядом по кімнаті. Вид знайомої постаті на дверях привернув до себе його увагу. Пришвартував на місці. Від страху Гаррі раптом відчув метелики в шлунку.
***
– Ду, лібер Ґотт! Це Іван Сила. А я думав, він у буші. Що він шукає тут, у Сіднеї? "Штудентенбух"?
Гаррі Шульце не спав цілу ніч. Всякого роду думки відганяли сон.
Зранку він заявив Ґерді, що Австралія йому не подобається.
— Доки в нас ще є гроші на квитки, їдьмо в Німеччину!
"Новий Обрій" №. 9, 1993 р.
____________________
МОЛЕКУЛЯРНА ПЕРЕБУДОВА
В Сіднеї інженер Адам Кмітливий зарився з головою в молекулярну перебудову. Ми охрестили його алхіміком. Хоч ніхто серед нас не вірить, що з чорних металів можна зробити золото. Це порожня мрія середньовіччя.
Раптом Адам оженився. Його жінка, як і він, була одержима дивацьким гоном. Він її взяв з Кінґз-Кросу, де вона блукала по вулицях, вбрана в одні чобітки та бікіні.
– Ти так її й загріб напівголою? – питаю Адама.
Він спершу ухиляється з відповіддю:
– Ну, хай і напівголою! – каже нарешті, – Зате я добре бачив те, що брав. Це тобі Венера Мілоська. Пропорційність її тіла – одна гармонія! Про інше я ще подбаю.
"Ну, друже! – думаю собі, – Венера! Ось ще появиться її звідник, Пімп по-англійському. Не даром кажеться: "Як жінка красива, то й голова буде сива".
Деякий час мене не було в Сіднеї. А повернувшись, чую, що інженер Кмітливий уже відкрив ресторанчик. В індустріальній дільниці Південного Сіднею. Кажуть, що харчі в нього дешеві, але поживні. Для робітничого люду це манна з неба.
"Мабуть, з молекулярної перебудови нічого не вийшло, – вирішив я. – Відвідаю Адама при першій же нагоді. Може, його треба підтримати на дусі".
Ось заходжу в ресторан, питаю, де бос. Мене ведуть до кухні. Ми вітаємося, як рідні брати.
– А що це в тебе за одоробло? – я вказую на чорну скриню, що займає пів кімнати.
– Та це ж мій молекулярний перетворювач, – Адам з гордістю випинає груди. – Я так і не добився до золота. Але опанував молекули органічних речовин. Органічних, розумієш?
– То ти таки робиш з риби рака...
– Отак в один кінець скрині кладу траву. І тільки натисну на програмовий ґудзик, як з другого кінця вискакують смачні, пахучі стейки. В цей спосіб власник ресторану не залежить від повені чи від засухи. М'ясо є завжди, аби тільки була трава на травниках Сіднея.
– А як же справа з обслугою? Кожен тепер вимагає як не дотацію, то супераннюєйшон...
– Обслуги в нас нема. Працюємо удвох: жінка і я.
– Що? Ота твоя дама? Венера! – вигукую я. – Та вона ж поламає манікюри.
– Спершу було трудно, – з'ясовує Адам. – Її колишній пімп усе сіяв сварку. Жінка не знала, чи лишатися зо мною, чи йти на Кінґз-Крос. То я постановив позбутися пімпа. Всунув жінку в скриню з одного кінця. І як вона пройшла молекулярну перебудову, у неї пам'ять про пімпа стерлася. Вона забула про нього, повністю. Ніяке нагадування не спокусить її думати, що вона колись якшалася з цим типом. Заодно я подбав і про інші впливи Кінґз-Кроса. На блудницькім ремеслі дівчата відучуються працювати. Стають ледачими і язикатими.
При допомозі молекулярної перебудови я замінив у Еви ледарство на працьовитість, а язикатість на талант драматичного сопрано. Тепер Ева літає, як метелик, в ресторані, з однієї зали до другої, розносить гостям стейки. І при цьому співає. Італійські робітники, наївшись, зітхають: "Ева! Ла дівіна!"
– Що вона співає, то дуже добре. А чи ж вона тебе любить? Чи створіння Кінґз-Кросу здібні любити? Вони дивляться на тебе, а бачать долар.
– О, ні! – відповів Адам впевнено. – Я Еві влаштував ще одну перебудову. Отак, крок за кроком, вона в мене стала ідеальною дружиною. А як у тебе справи, друже? Приведи сюди свою місіс. Ми і її всунемо в молекулярний перетворювач. Хай вона оновить свої ревматичні ноги! Не встигнеш сказати "Джек Робінсон", як потягне тебе на танці.
"Нові Дні" № 4-5, 1994 р.
УКРАЇНСЬКИЙ БАЙБЛ БЕШЕР
Оповідання
Колишній колгоспник Панас Каракайка, переживши сталінське і гітлерівське лихоліття, прибув нарешті в демократичну Австралію.
Свій переїзд він уподібнював до біблійної історії про втечу синів Ізраїля з єгипетської неволі. За щасливий кінець належиться подякувати Богові. Але як? Який тут вжити обряд? Сталін позсилав священиків на Колиму. То Панас дякує по-своєму. Щодня зранку, як небо зарум'яниться, цей християнин-самородок вилазить на евкаліпт і співає Давидові псальми.
Його голос має вібрацію єрихонської труби, від якої колись валилися мури, а тепер прокидаються службовці іміграційного табору Батгурст. Потужні звуки зганяють солодкий сон з їхніх ясних очей і кидають добрих людей у невимовну лють.
– Пора вислать цього артиста на роботу! – скаржаться вони директорові табору.
– Та він уже затруднений тут у ролі городника, – приходить відповідь.
Директор передбачає труднощі. Не всякий працедавець захоче панькатися з таким робітником. У Панаса, крім різкого голосу, є ще й інша морока. Він не їсть м'яса і не торкається грошей. "Гроші від диявола", – каже.
Та службовці вимагають:
– Вишли ти його, а то ми самі підемо з табору.
Жаль було директорові сумлінного городника, та нічого не попишеш. Влаштував Панаса на овечій фармі.
Фармер був завзятий бушман. Він приборкував диких коней, голими руками ловив отруйливих гадюк, а от Панасового співу не злюбив. А коли почув, що від того і старий пес Блекі розпучливо виє, то посадив нового робітника до авта і повіз назад на біржу праці. Тільки там розкоркував свої вуха, вийнявши з них кульки вати.
Отак Панас не міг закорінитися на одному місці. Доля, як каламутна течія повені, несла його все далі на захід. Аж під кінець опустила чоловіка у казковому містечку Аліс Спрінґз, яке, оточене горбами і пустелями, розташувалося зеленою оазою на орошеній долині.
Тут, у центрі континенту, дні гарячі, сухі, як у степовій Україні, а ночі холодні з великими, ясними зорями.
Панасові заімпонувало місто. Але Панас не заімпонував містові. Його вранішні псальми негайно збаламутили жителів. В тому граничному кліматі люди або люблять, або ненавидять. Цей іміґрант не їсть м'яса, не п'є пива, не торкається грошей.
– І навіщо уряд нав'язує нам на шию таких типів? – стогнуть ці жилаві і засмаглі патріоти. – О Австраліє, кво вадіс?1
Саме тоді вийшов фільм на екрани під назвою "Кво вадіс?" А це означає "Куди йдеш?"
Впродовж тижня новоприбулого спостерігали здалека і зблизька, зважували на око, і прийшли до спільної думки, що він ненормальний. Психічно-хворий! Що йому було б краще в великому місті, в Аделяїді, у спеціяльній лікарні з фаховим, м'язистим персоналом.
Ще два-три сеанси невгамовних псальмів, і жителі вже сказали "годі!". Хтось оформив для Панаса папери. Хтось інший привів його на станцію. А якийсь банькатий відрекомендувався, як його супроводжувач.
Поїзд звався Афганським експресом. Їде собі такий експрес поволі і вистукує колесами, наче вони квадратні. Кондуктор розносить пиво. Пасажири п'ють і викидають порожні пляшки через вікна.
Супроводжувач, наклюкавшись, заснув. А наш пасажир уже зрозумів, куди його везуть. На той час він трохи засвоїв англійську мову. Вийшов на плятформу і зіскочив. Так він ще недавно у зґвалтованій Україні скакав, рятуючись від голоду.
Ось супроводжувач спохватився, а пацієнта нема. Кинувся по вагонах. Ні виду, ні сліду! Це ж чоловік пропаде в пустелі без води!
Тільки й зостануться від нього сухі ребра!
Жителі центру завжди мають в серці співчуття до того, хто загубиться в пустелі. Пекельна загроза дегідрації висить над головою кожного. Вістка про Панасову втечу рознеслася блискавично. Його приреченість на смерть не сходила нікому з думки.
– Може, бідолаха, і не був божевільним, – бідкалися люди.
– То правда, що він хвалив Бога по-своєму. А хто хвалить не по-своєму?
В найізольованіших закутках Австралії натрапиш на "шукачів Бога". Завзятіші з них звуться "байбл бешерз"2. І цих диваків не відсилається в Аделаїду.
Найбільше дратував жителів отой поспіх у випадку новичка Панаса. В гарячому кліматі поспіх нічого доброго не приносить, тільки шкодить.
Місто Аліс Спрінґз вислало на розшуки загін з досвідченим поліцаєм на чолі і з тубільним слідопитом. Добровільці шукали цілий тиждень. І вдень, і вночі. І вже втратили всяку надію побачити цього іміґранта в живих. Коли це слухають, а з-за горбів лунає бадьорий спів Давидових псальмів.
Це тоді всю Центральну Австралію облетіла радісна вістка: знайшли!
Ніхто більше не називав Панаса дурним. Якщо чоловік зумів вижити в тих пекельних умовах, то він не дурний.
Місцевий лікар вистукав і вислухав врятованого. І між іншим попросив його не будити людей співом.
– Ваш голос не такий гарний як сильний, – сказав тактовно.
Це було вперше, що Панаса хтось попросив не співати. Чоловік зрозумів. Тепер зранку, коли сонце запалить краєчок неба, наш християнин стане десь на підвищенні і зачудованими очима спостерігає Божу красу. А Бог такий, що, хоч ти і мовчиш, він читає вдячність у твоєму серці.
"Новий Обрій" №. 10, 1997 р.
__________________
1 Кво вадіс? (лат.) – Урочистість цього виразу підкреслюється його давністю. Так буває з латинськими прислів'ями. (Примітка автора).
2 Байбл бешер (англ.) – Байбл – Біблія, беш – гатити, бити. Людина, яка надмірно вживає Біблію для підсилення своїх тверджень. (Примітка автора).
МОВНА ЕЛЕКТРИКА
Євгеніка
Моя сестра Маруся добрий турист, а ще кращий оповідач. І, може, розповідаючи, вона часом переборщить, вигадає щось від себе. Її додаток виходить таким цікавим, що без нього не було б і оповідання.
Недавно Маруся повернулася з України і каже, що високо в небі, над Київським морем, бовваніє відпочивальний санаторіум, Летюче житло.