А Фрося Прокопівна від розкошів у молоці купалася.
Та несподівано "молочні ванни" кінчилися "холодним душем", Зінаїду Мацько міліція накрила мокрим рядном.
– Нічого не бійся, Зіночко, – наказала Фрося Прокопівна, запросивши її до кабінету. – Ти мене виручала – я тебе виручу. У мене є свої люди не тільки в районі.. Є в області і навіть у Міністерстві м'ясо-молочної промисловості...
Через день працівники міліції завітали на завод. Вирішили перевірити цех ширвжитку – чи є лишки. Якщо є, то як вони там утворюються. Лаборант Євгенія Корніївна Кокарчук негайно до Фросі Прокопівни.
– У цеху міліція!
– А лишки? – поцікавилася Фрося Прокопівна.
– Повно.
– Спускай через ванну у каналізацію. Сама не справишся – візьми на підмогу Октябрину Вакулівну. Це своя людина...
Тієї ж ночі "свої люди" із Кобилятинського маслозаводу спустили у каналізацію 1422 кілограми вершків і 1400 кілограмів сметани.
А що ж Фрося Прокопівна? Спустивши вершки у труби, в молоці купається? Поки що ні.. Фрося Прокопівна заклопотана іншим: шукає "своїх людей" "у верхах", які б усе зробили, аби молочні ванни не закінчилися дієтичними сухарями...
... і Василь Якимович
На "своїх людей" покладався і директор Кобилятинської відгодівельної бази при місцевому цукрозаводі Василь Якимович Овчаров.
Якось він викликав бригадира по відгодівлі Деморовського і сказав:
– Слухай, у тебе голова чи баняк на плечах? – Хоч Деморовський був "свій чоловік", але Василь Якимович не дуже церемонився і зі "своїми людьми". "Свої люди" любили гроші, Василь Якимович створював їм "атмосферу". Тому був певний – полюблять і його, незважаючи на крутий характер. – Як ти бички приймаєш?
– Чесно, – розгубився Деморовський.
– Чесно, чесно, – передражнив його Василь Якимович. – Он твої попередники у ваги вставляли металеві прути, гирі свинцем заливали. Був приріст, був комбікорм, були й преміальні... А ти...
– Я подумаю, Василю Якимовичу...
– Тільки швидше. Бо в твоєму корпусі не приріст, а дівочі сльози.
Зачепило за живе Деморовського. Хотілося винайти щось таке, що прирівнювалося б до винаходу Ньютона.
– Винайшов, Василю Якимовичу! Другий закон земного тяжіння, – вбіг захеканий Деморовський до Василя Якимовича.
– Що це за кулька? – запитав директор, беручи до рук шмат звичайнісінького металу.
– Магніт, – відповів, Деморовський. – Я його прикладатиму до балансу ваг і на кожному бичкові матимемо п'ятнадцять кілограмів. Буде, Василю Якимовичу, і план, і приріст, і комбікорм, і гроші.
Директор не повірив у таке чудо:
– Ану, зваж мене!
Василя Якимовича важили персонально.
– Рівно на п'ятнадцять кілограмів схуднули, – доповів Деморовський.
– Молодець, – похвалив його Василь Якимович. – У тебе таки не баняк на в'язах, а голова... Важитимеш бичків, постав коло себе зоотехніка Плясецького. Він "своя людина". Якщо хтось підозрілий з'явиться, Плясецький тричі кашляне... Второпав?
Деморовський "второпав". Магніт запрацював на повну потужність. Через ті ваги за два дні пройшло 50 бичків з колгоспу імені Чкалова, стільки ж – з колгоспу імені Мічуріна, 22 бички – із "Світанку" і 21 бичок – з колгоспу імені Радянської Армії.
А на двадцять другому бичкові зоотехнік Плясецький кашлянув (хай йому ще й легенько гикнеться), але Деморовський так захопився своїм магнітним полем діяльності, що почув тільки тоді, як його схопили за руку... разом з магнітом.
Тепер "свої люди" вивчають закони. Але не Ньютона. Ці закони з Ньютонівськими нічого спільного не мають.
Сарана
Ми одержали чудову, з усіма вигодами двокімнатну квартиру. Рівно через два дні в цій квартирі перегоріли електролампи і перестала поступати вода. Довелося викликати монтера і водопровідника. Монтер негайно прибув. Він покрутив спочатку один електрозапобіжник, потім другий і сказав, що все гаразд. Я побоявся, що він на нас може образитися, і заплатив йому 2 карбованці. При цьому згадав минулі дні, коли ходили старі гроші. "Даси, бувало, 5 карбованців, і ніхто на тебе ніколи нічого поганого не скаже. А новими ж 50 копійок не даси. Засміють".
Поки над цим розмірковував, завітав водопровідник. Він постукав для чогось по трубах, на кухні розвалив півстіни і запевнив, що не пройде й півгодини, як він пришле до нас штукатура. За старанну працю і проявлену ним до нас турботу я дав 3 карбованці.
Згодом до нас завітали: штукатур, електрозварник, столяр, автослюсар легкових автомобілів та велосипедів, спеціаліст шарикових авторучок, два майстри з паяння сковорідок та знавець домашніх м'ясорубок. І так майже щодня протягом першого півмісяця нашого сумісного життя на новій квартирі.
Мені почали снитися різні жахи, давили якісь розумні істоти з інших галактик, докоряючи: "Скнара, всього дав одного карбованця".
Всі ці дні я жив у небаченій напрузі. У мене пересихало горло, коли на порозі з'являвся скляр. Перехоплювало дихання, коли дружина повідомляла, що прибув сажотрус. Я кожного разу давав собі слово, що на цей раз вже обов'язково скажу, що ми в печах не палимо – у нас природний газ. Але я не міг образити людину... і знову просив його, щоб він сумлінно прочистив усі димарі. Я йому щоразу давав 2 карбованці.
Завмирало серце, коли газовики привозили балон. Їх було двоє, і я, боячись, що наступного разу вони своєчасно не привезуть газ, давав їм 4 карбованці.
Потім прибув натирач підлоги з комбінату побутового обслуговування трудящих міста. Я перед цим особисто натер паркет, але не міг же я йому відмовити і натерти ще раз. Дав йому 2 карбованці.
Після цього з того ж комбінату прибули: товариш з відділення хімчистки – 2 карбованці; представник по вибиванню пилюки з доріжок і килимів – 2 карбованці, майстер по штопанню капронових панчіх – 1 карбованець, технік по ремонту телевізорів, магнітофонів та гасових ламп – 1 карбованець, перукар і манікюрша – 2 карбованці.
Я чомусь певен, що ще прибудуть майстри по натиранню жіночих спин з комунгоспівськими ваннами і нейлоновими мочалками, і тому вирішив решту дня провести в ресторані. Попоївши, я не міг без жалю дивитися, як офіціантка шукає в пустій кишені неіснуючих мідяків, піднявся і вийшов. Вона щиро подякувала і попросила не забувати їх.
– А здача? – запитала дружина.
– Незручно. На нас і так дивилися з усіх столів, поки вона шукала, – відповів я.
– Боже, який ти... осел!
Я змовчав, подаючи швейцару номерок. Швейцар з генеральськими лампасами сором'язливого кольору накинув на мене плащ, лагідно протер щіточкою плечі і зняв невидиму пір'їнку. Дав йому карбованця.
На трамвайній зупинці дізналися, що немає електросвітла і трамваї не ходять. Сіли в таксі. Шофер біля під'їзду сказав:
– Всі дають крупні, а де ж дрібні діваються? У мене немає здачі. Може, розміняєте в кого?
Було пів на дванадцяту ночі, і я відповів:
– Та Бог з нею, з тією здачею.
Через годину у вікно забарабанив листоноша. Телеграма. Тітонька приїжджає. Я листоноші подякував... теж карбованцем.
– Так прийнято, – заспокоїв я дружину. – Чим ми гірше інших.
Вранці виявилось, – я віддав останні гроші.
– Не будь дріб'язковою, – сказав Світлані. – Мені відпустка набридла. Днями вийду на роботу.
Цього разу відвідувачів зустрічала Світлана. Я знав, що не переживу, коли побачу, як Світлана випроваджує їх, не даючи ні копійки, і ліг у тіні під яблунею.
Після обіду завітав електромонтер. Потім Світлана говорила, що шукав якогось замикання. Коли він вийшов, його зустрів радіотехнік.
– Нема чого йти. Сьогодні дома його відьма. Навіть не подякувала. Я дивуюсь, до чого тільки природа жорстока. З'єднала оцю квазімоду з ним. Куди він тільки дивився? Я по її очах бачу, що вона його зраджує. Я б цього не витерпів. А він золото чоловік.
Радіотехнік до порога не дійшов.
Скляр помітив, що у Світлани "тупі і олов'яні очі", а у мене "щедрість хлюпає через край".
Сажотрус відзначив, що, скільки живе, ще не бачив "такої брудної потвори", як моя дружина, і "такого красеня", як я.
Газовики були твердо переконані... що Світлана "на ладан дихає і у неї остання стадія туберкульозу, і це тільки жадоба до грошей привела її до цього". Потім висловили побоювання, щоб нічого подібного хоча б зі мною не трапилось.
Натирач підлоги був переконаний, що "дружину в ранньому дитинстві садовили на бочку, бо кривіших ніг, ніж у неї, навіть у кавалеристів не бачив, як не стрічав такого стрункого чоловіка", як я.
Товариш з хімчистки відмітив, що "більш бугристого і у віспі обличчя, ніж у цієї сколопендри, не було навіть у Софії Михайлівни", а представник з вибивання килимів та доріжок сказав, що "вона швидше всю пилюку сама висмокче, ніж дасть комусь поламаного гроша".
Перукар міг засвідчити, що такої стріхи, як у моєї жінки на голові, він навіть не робив стилягам, а манікюрша не могла уявити, що у людини можуть рости кігті.
Я вскочив у кімнату, критичним поглядом зміряв дружину з голови до ніг і заявив, що від сьогоднішнього дня особисто зустрічатиму оцих майстрів і техніків.
В понеділок знову прибув електромонтер. Цього разу він перевіряв лічильник і вимикачі. Для чогось увімкнув електроутюг, запитав, чи немає у мене електробритви. Я йому подав. Він її теж увімкнув, поголився і сказав, що варто частіше чистити, бо починає барахлити. Я йому щиро подякував і сказав, що господарів, на жаль, нема дома. А потім, щоб остаточно переконати його в цьому, додав:
– А я тільки квартирант, і самі розумієте, що їх сімейним бюджетом розпоряджатися не можу.
Він дуже здивувався і відповів, що він весь час вважав, що я чоловік тієї "гарної молодої жінки". Тут у мене заговорила злість, і я вирішив йому за все відплатити його ж словами. Я сказав, що ми вже, на щастя, розвелись, і між нами все кінчено, бо я не можу жити з такою відьмою, яка порядним людям навіть не дякує, і мені за неї соромно. Я почав дивуватися, чому природа така жорстока і з'єднала мене з такою квазімодою. Куди я тоді дивився. Тепер я по очах бачу, що вона мене зраджує, і я цього більше не витерпів.
Він пильно глянув на мене, співчутливо похитав головою, а коли я закінчив, промовив:
– І хто б міг подумати?! Така чудова жінка і на таке пішла. Ніколи не повірив би. Всі вони гарні такі. Та воно й зрозуміло, – заспокоїв він мене.